Розділ 91

— Але ті зооморфи, що тут є, зазнали лише легких галюцинацій. У вашому захисному магічному камені трави не було, тому вони не встигли надихатись занадто довго.

Від слів лікаря Клої жваво кивнула.

— Так. Я знайшла їх і одразу забрала, тому часу минуло небагато.

— Гм, проте дещо дивно.

Лікар, що оглядав обличчя маленьких зооморфів по черзі, похитав головою й запитав:

— Зазвичай гостра котяча м'ята спричиняє ці симптоми лише тоді, коли нюхаєш розтерту рослину...

Лікар, що уважно дивився на траву в руці Клої, тихо вигукнув «а!» і сказав:

— Пані. Ви часом не знайшли їх неподалік від гнізда ворон? Кажуть, що деякі кмітливі птахи використовують отруйні рослини, щоб не підпускати хижаків із котячих до своїх гнізд.

— Е-е... Я так поспішила їх забрати, що не дивилась по сторонах — але схоже, що так. Ахаха.

— Хм. Хай там як, те, що стільки зооморфів упало в одному місці, — безперечно дивно. Полювання ж проводиться поодинці. Чому вони разом потрапили в таку халепу?

Від цих підозрілих слів лікаря плечі графині Гопкінс і віконтеси Брайнінг здригнулись.

Причину, чому ці маленькі зооморфи зібрались разом, вони знали краще за будь-кого.

Значить, дітлахи, що об'єднались і збирались полювати разом, потрапили в халепу...

Плечі графині Гопкінс, що тримала сина, почали тремтіти.

Нехай іззовні це й виглядало як дитячий майданчик — насправді це були офіційні змагання з відбору спадкоємця.

Якщо опікун втручається в змагання такого значення і намагається підтасувати результати — неминуче відповідне покарання.

Від конфіскації майна до позбавлення титулу.

А тому для організатора, що зібрав зграю і хотів приписати всю здобич одному зооморфу, — покарання буде ще суворішим.

Вигнання... мабуть.

Графиня Гопкінс уявила покарання, що могло впасти на неї, і тремтячою рукою погладила бліду щоку сина — і тут:

— Гм, хто його знає?

Зверху долинув бадьорий голос.

— Може, обговорювали, де яка здобич є, а може, сварились через неї?

Графиня здригнулась і обернулась — і побачила дитину, що цілком безтурботно говорила з лікарем.

— Я ж знайшла їх уже після того, як вони впали, тому про те, що було до цього, нічого не знаю!

— Гм. Розумію.

— Так. А головне — зараз лікуйте їх! Це ж найважливіше!

— Ах, і справді. Пані, дозвольте на хвилинку прийняти дитину.

— Ах, та, та.

Графиня Гопкінс передала сина лікарю, мить посиділа не тямлячи себе — і підвелась на тремтячих ногах.

А потім скоса, із зовсім іншим виразом обличчя, ніж раніше, подивилась на леді, що незворушно дивилась вниз.

Легкі слова дівчинки знову й знову спливали в голові.

Не полювала — врятувала.

Чому вони зібрались разом — не знає.

...Хіба таке можливо?

Ця дитина — кролик, що в тілі звіра притягла хижаків.

Така кмітлива, що знає навіть про трави, про які сама графиня ніколи не чула.

Невже вона не могла здогадатись, що ці діти затіяли явне порушення правил?

Вона просто... вдала, що не знає.

Щоки графині Гопкінс, що мовчки дивилась на дівчинку, поволі почервоніли.

Вона із запізненням усвідомила, що це за жар розливається по щоках.

Це була допомога дитини, яку вона збиралась висміяти.

Це був сором — перед дитиною, що поводилась дорослішою за неї саму.

Той сором, який вона, здавалось їй, давно забула.

Хе.

Клої помітила, що графиня Гопкінс і віконтеса Брайнінг пильно дивляться на неї зверху вниз, і всередині скривилась.

Розкусили...?

Вирішивши, що саме тому на неї так дивляться, Клої непомітно випнула губу.

Непотрібно кмітливий лікар. Просто лікуй, навіщо стільки говорити!

Але хоч і бурчала подумки, Клої тихенько підвела голову й зустрілась поглядом із панянками, що дивились на неї.

Ну і що з того, що розкусили! Це вони першими порушили правила, об'єднавшись!

І запитала з невинним виглядом, нібито нічого не сталось:

— Що таке?

Але реакція виявилась несподіваною.

— А, нічого.

Панянки чомусь зашарілись і відвернулись, опустивши очі.

Що?

Клої очікувала, що на неї накинуться, кричатимуть — і розгублено заліпала очима.

Не розкусили? Але тоді чого вони так дивились...

Дитина здивовано почухала голову й вирішила не морочитись.

Ну, якщо самі промовчали — мені ж краще.

Щойно Клої так подумала й розслабилась:

— Е-е, мамо...

— Чендлер!

Мабуть, протиотрута вже починала діяти — а може, токсин просто вивітрювався сам по собі, — але дітлахи один за одним почали приходити до тями.

— Все добре? Дивись на маму. Впізнаєш?

— Угу... Пити хочу...

Дивлячись на дітей, що капризували в обіймах батьків, куточки губ Клої злегка піднялись.

Насправді вона й сама досі не зовсім розуміє.

Навіщо вона оголосила тих зооморфів, яких кролики з таким трудом впіймали, не здобиччю.

Якби оголосила здобиччю — перемогла б із набагато більшим відривом.

Якби оголосила здобиччю — її б шанували як людину з силою, яку не можна ігнорувати.

Але знаючи це, Клої все одно не змогла.

Не зрозуміло. Може, тому що перед очима стояв образ оленя, що в лісі відчайдушно тікав від мисливця.

А може, через матір, чиї очі тремтіли, поки вона гладила бліду щоку сина.

Але одне було точно.

Кієє-е!

— Ей, лови орла! Не давай дітей дряпати!

Вона й без допомоги кроликів цілком могла виграти.

Клої дивилась на велетенського орла, що розмахував крилами, дражнячи розпорядників, і думала:

Навіщо добивати переможеного. Тим паче — таких малих дітей.

Клої — кролик, тобто травоїдна тварина, така сама, як оленята, на яких полюють. І для неї завдати удару тому, хто вже не може чинити опір, було просто не до душі.

Якщо щось піде не так — вирішимо тоді. На сьогодні цього достатньо.

Клої дивилась на дітлахів-хижаків, що ще були зовсім малими, — і тут:

— Ко, кролик...

Зооморф-леопард Чендлер Гопкінс, що повільно озирався навколо, ніби намагаючись зорієнтуватись, побачив Клої — і почав тикати в неї пальцем.

— Мамо! Оця кролик! Ця кролик мене своїм страшним ударом задніх лап мало не вбила...

— Ей. Ти що? Ну-бо отямись! Ходімо в намет, ляжеш по-людськи!

— Мм, мм!

Бувай.

Клої дивилась услід графині Гопкінс, що затиснула синові рота й поспішно пішла геть, і легенько помахала лапкою.

Мовчи-но.

І одночасно — беззвучно прошепотіла Чендлеру, що дивився на неї з-за маминого плеча, сповнений настороженості:

Якщо не хочеш знову схлопотати задньою лапою.

Щойно Клої посміхнулась, обличчя зооморфа-леопарда, що тільки-но почало набувати кольору, знову збіліло.

Клої усміхнулась ще ширше.

Ну, трохи налякати — то нормально.

Щоб більше не думав про порушення правил.

Побачивши, як Чендлер Гопкінс переляканий і вбирає голову в плечі, Клої з легким серцем розвернулась.

Добре, звіт про здобич зроблений, перемога вже фактично в кишені.

В очах задоволеної дівчинки з'явився вихід із мисливських угідь, де вже починав займатись вечірній присмерк.

І там же — сивоволосий старий, що невідривно дивився тільки туди.

Тоді переходимо до наступної справи?

Пригадавши каракала-зооморфа, якого залишила підвішеним у лісі, Клої поліпала по кишені.

А, ось він.

Клої дістала чужий захисний амулет із магічного каменю, що вирвала силоміць, і бадьорим кроком підійшла до розпорядника.

— Перепрошую...

І зовсім іншим голосом, ніж щойно, — стривоженим, — окликнула розпорядника, що якраз упорався із зв'язуванням орла.

— Я знайшла це на землі в мисливських угіддях. Мені здалось, що треба одразу повідомити.

Розпорядник, що почув слова учасниці, перемога якої вже вважалась певною, швидко обернувся.