Розділ 93

Педро поспішно зупинив Клої й промимрив:

— Та я... просто злякався дідуся. Тому й так. Тому й поклади ту м'яту.

Від цих слів маленький кролик схилив голову вбік і запитав:

— А чого дідуся? Я ж кажу, що зроблю так, щоб ти не схлопотав.

— Не в тому справа...

Педро запнувся й ніяково промовив:

— Я... до того, як тато пішов на небо, дуже товаришував із дідусем. А тепер боюсь, що через це усе ми остаточно посваримось...

Чому я весь час говорю такі слабкі речі перед цією крихітною дитиною...

Педро й сам себе не розумів, але повільно відкрив рота:

— Дідусь покладає на мене великі надії. Тому... я трохи боюся його розчарувати.

А може, якраз тому, що вона така маленька, — подумалось йому.

Кролик без гострих зубів і кігтів.

Тому навіть якщо він показуватиме слабкість — вона навряд чи буде насміхатись.

— Та гаразд, ти маєш рацію. Твоя пропозиція найкраща, тому я погоджуюсь...

Педро зітхнув і підняв голову — і тут:

О.

Сам не зрозумів, коли кролик опинився прямо перед ним, — і зустрівся з ним поглядом у лоб.

— Педро, слухай.

Дівчинка дивилась на нього цими ясними очима й говорила:

— Любов, яку треба заслуговувати зусиллями, — це не любов.

— ...

— Той, хто каже, що не може любити тебе, бо в тебе немає гострих зубів і міцних кігтів, — швидше за все, від початку тебе і не любив.

Сказавши це, Клої злегка занепокоїлась і швидко додала:

— Хоча мама, яку ти так хочеш захистити, — та, звісно, любить тебе безумовно! Звісно ж!

— ...

— Якщо дідусь любить тебе лише за те, що ти гарний онук... рано чи пізно ти неминуче станеш для нього поганим онуком. Бо в світі немає жодної людини, яка б жодного разу не помилилась.

Клої поклала підборіддя на передні лапи й тихо пробурмотіла:

— Чи має сенс відкладати те, що все одно колись станеться? Може, краще зробити щеплення прямо зараз? Любов із умовами — це не любов. Рано чи пізно ти сам зрозумієш, що ця людина тебе не любить.

Педро дивився на кролика, що говорив такі дорослі речі з такою миловидною мордочкою.

— Може, це і зухвала порада. Але я вважаю, що краще відійти від цього й зосередитись на тих, хто любить тебе по-справжньому.

— ...

— Бо коли надто стараєшся сподобатись комусь — неодмінно загубишся. Тоді я цього не розуміла, але в ту мить, коли вийшла з цього, — збагнула. Що тоді мені було нездорово. І що ті люди мене зовсім не любили.

Клої зробила трохи сумний вигляд, але раптом наче щось усвідомила й схопилась, квапливо додавши:

— А, це не про мене! Подружка! Це я від подружки чула!

— ...Угу.

— Пра, правда! Від подружки, з якою я найбільш товаришувала...

— Знаю, вірю. Твоя родина тебе дуже любить. Я сама сьогодні бачила, як великий герцог Ліандер надягав тобі на передні лапки ті браслети-амулети.

Від цих слів маленький кролик на мить завмер, а потім хіхікнув — трохи простодушно — і знову опустився на всі чотири лапи.

Педро мовчки дивився на дівчинку, що здавалась такою несхожою на себе попередню, — і сам не помітив, як заговорив:

— Ви, напевно, дуже близько товаришували. Раз знаєш таке потаємне.

— ...Угу. Найближча подружка в усьому світі. Зараз — ні, але.

Сказала легко — і Клої, смикнувши носиком, запитала у відповідь:

— Тоді ти вже допоможеш мені? Мені, схоже, оцю сітку одній не витягнути.

Педро подивився на сітку, що застрягла під пухлою тушею рисі, й повільно кивнув.

— ...Угу. Допоможу.

Прив'язавши сітку до дерева й потрапивши всередину власними зусиллями, маленький каракал занепокоєно глянув на кролика:

— А якщо справді прийде якийсь хижак?

— То й що. Загинемо.

— Що?!

— Хаха, жартую! Злякався!

Кролик із поганим характером, що жартує з чужого життя, зареготав і показав пальцем на браслет у Педро на лапі:

— Ось тому я тобі його й дала. Якщо буде небезпечно — одразу активуй.

— ...Але тоді наш план злетить. Ти ж казала чекати рятівників.

— Плани виконують, поки живі. Який сенс у планах, якщо покалічишся?

Кролик сказав це як само собою зрозуміле, перекинув через шию важкий охоронний камінь і повернувся спиною.

— Справишся сам? Тоді я пішла! Якщо стане страшно — можеш трохи поплакати!

Педро дивився вслід кролику, що йшов геть, уперто несучи гостру котячу м'яту в зубах, і раптово не стримався:

— Зач, зачекай! Клої!

Дівчинка озирнулась із виразом «що ще?» — і Педро тихо сказав:

— ...Дя, дякую.

Це ти про що? — немов говорив вираз обличчя маленького кролика з травою в зубах.

Педро ковтнув і нарешті вимовив те, що хотів сказати вже давно:

— Між іншим. Я насправді... причина, чому я не хочу залишати каракальську територію, — це не тільки те, що я сказав раніше.

Педро відчув, що ось-ось заплаче, заворушив лапками й ледь-ледь промовив:

— Я насправді хочу жити разом із дідусем. Навіть якщо дідусь мене не дуже любить — я все одно хочу.

— ...

— Бо якщо я піду — дідусь буде страшенно самотнім. Без тата, без мами, без мене — йому буде дуже сумно...

Педро переживав, чи не буде ця набагато доросліша за нього дівчинка дивитись на нього зверхньо, — і видушив останні слова:

— Тому я хочу жити на каракальській території, якщо можна. Там, де є дідусь. Там, де я жив разом із татом.

Клої якийсь час дивилась кудись у порожнечу, нібито думаючи, — а потім повільно кивнула.

— Зрозуміла.

Вимовила з розпливчастою вимовою через траву в зубах, але цілком рішуче:

— Зроблю так, щоб ти міг залишитись жити з дідусем.

Ще раз впевнено кивнувши, кролик різко повернувся й зник за кущами.

— Зачекай трошки!

Залишила після себе ці слова — трохи смішні на слух — і зникла.

Вона... повернеться?

Педро дивився на місце, де зникла Клої, і подумав, опустивши хвоста.

Вона обіцяла. Обіцяла повернутись. Що навіть якщо ніхто не прийде — вона прийде.

Педро стривожено похитав сіткою і зажмурився.

Трохи — і вона прийде. Трохи — і точно повернеться. І, як і обіцяла, витягне мене звідси...

Але всупереч цим думкам — минуло досить багато часу.

...Не йде.

Очі дев'ятирічного зооморфа, що чекав найдовше з усього, що йому доводилось чекати в житті, почервоніли — як вечірнє небо, що вже займалось зорею.

Скільки не чекаю — не йде!

Погана кролиця! Погана травоїдна! Обдурила мене своїм милим личком!

Педро твердо вирішив більше ніколи не довіряти милим тваринам і витер лапою краплю сльози, що ледь просочилась.

Гу-гу, гу-гу-гу-гу...

— Геть!

Сова, що за цей час, схоже, остаточно наважилась і влаштувалась поряд, почала клюватись дзьобом.

Клюк-клюк, клюк-клюк-клюк.

— Кажу ж тобі — геть!

Хай і хижак-зооморф — але ще дитинча.

До того ж намертво замотане в сітку.

Клюк-клюк, клюк-клюк-клюк...

Сова помалу посовувалась до Педро й почала дзьобати маленького каракала, ніби перевіряючи його.

— Тупий твій дзьоб, хоч нічого й не болить!

Навіть коли Педро вишкірявся й погрожував — вона на мить відступала, але не здавалась.

Сонце все нижче сповзало за горизонт.

Коли настане ніч, небесні хижаки, що вичікували свого часу, злетяться добирати решту здобичі.

Клюк-клюк, клюк-клюк-клюк...

Він робив вигляд, що не боїться. Робив вигляд, що не помічає совиного дзьоба.

Та насправді... трошки боляче.

Педро стискав страх усередині й ще раз вишкірився на сову — і саме тоді.

Мабуть, переконавшись, що дитинча безпомічне, хижий птах підняв кігті.

Ой, зараз поцупить...

Педро, що не хотів сам активувати амулет і програти через це, міцно зажмурився — і тут:

— Педро!

Десь неподалік пролунав знайомий голос, що кликав його.

Голос дідуся.