Розділ 94

— Педро, де ти! Педро!

— Дід, дідусю!

Щойно він почув дідусів тривожний голос, що розшукував його, — угасле було мужність знову хлинула всередині.

— Геть!

Педро вишкірився й клацнув зубами так, що навіть сова злякалась, а тоді зголосно покликав:

— Тут! Я тут!

Схоже, голос долетів — дальні кущі швидко-швидко зашаруділи.

Педро, сподіваючись, що дідусь прийде якнайшвидше, кричав ще голосніше:

— Я тут, дідусю! Я тут!

Хлопчик кричав на все горло, кличучи того, кого чекав, — і тут крізь кущі, якими нещодавно пробігла кролиця, вирвався хижак.

Фурх! Від цього стрімкого появлення сова клацнула дзьобом і миттю зникла.

— Ди... дідусю...

Педро, побачивши маркіза Маєрса в образі зооморфа, втягнув голову в плечі.

Радість побачити його зникла, і той несамовитий крик «знайди мене» здався нісенітницею. Страх повернувся.

А раптом розлютиться. А раптом лаятиме, що я такий нікчемний...

Дитина, що злякалась ще дужче, ніж тоді, коли на неї кидалась сова, — коли уявила самотню ніч, — затремтіла.

— ...Педро.

Долинув старий, змучений — але з виразним полегшенням — голос.

Педро обернувся — і побачив обличчя дідуся, що вже якось устиг видряпатись на дерево.

— Зачекай трохи. Зараз розв'яжу. Ти поранений, щось болить?

Дивлячись на дідуся, що поспішно гризе вузли, Педро хлипнув і тихенько виставив вперед передню лапу.

— Ось тут. Тут поранений.

— Де, як це сталось!

— Сова... сова клювала...

— От прокляті крилаті бестії, пообривати їм дзьоби — тоді зрозуміють!

Вперше почувши від дідуся таке лайливе слово, Педро на мить витріщив очі.

Але тут же, із заплаканим обличчям, мимоволі прошепотів по-дитячому:

— Дідусю...

Як тоді, коли тато був живий. Як у ті завжди щасливі часи.

— Дідусю, я сумував за вами...

Хлопчик, ніби за звичкою, розніжився перед добрим дідусем.

***

Час би йому вже повернутись.

Клої стояла навшпиньках і дивилась поверх лісу туди, куди зник маркіз Маєрс.

Педро, напевно... плакав.

Клої пригадала трохи норовливого, але саме тим і милого маленького каракала — й тихенько хіхікнула.

Добре, що все вийшло.

Клої опустилась із навшпиньок і тихо видихнула з полегшенням.

Насправді Клої збиралась не просто спостерігати за маркізом Маєрсом, а попросити маленького дядька якось додатково вплинути на нього.

Дізнавшись про нещасного хлопчика, вона не могла просто пройти мимо.

Тому планувала будь-яким способом натиснути на Конора Маєрса, щоб той не мав достатньо впливу вигнати спадкоємця з каракальської території...

— Я насправді хочу жити разом із дідусем. Навіть якщо дідусь мене не дуже любить — я все одно хочу.

Педро так сказав — і вона змінила план.

Якщо дитина сама цього хоче — як можна інакше...

Клої переорієнтувалась і вирішила зіпсувати репутацію маркіза Маєрса — так, щоб той не наважився замінити спадкоємця.

Але й це влаштувала так: якщо маркіз заради онука обере рятівників — врятує Педро, і репутація залишиться незаплямованою.

Та що він іще й зооморфом кинеться туди — цього я не очікувала.

Клої пригадала збілілий вид Конора Маєрса і його квапливу постать — і злегка посміхнулась.

Ось чому Педро до кінця не відпускав дідуся.

Не всі кризи ведуть до поганого кінця.

Деякі кризи відкривають те, чого не помічали раніше, — і штовхають до кращого.

Для Педро сьогодні так і сталось.

Маркіз перед лицем небезпеки для онука зрозумів, що справді його любить.

А хлопчик — завдяки сьогоднішньому — зрозумів, що дідусь справді його любить.

Щасливий кінець.

Задоволена й вдоволена Клої розвернулась.

— Клої, вітаємо.

І одразу — нарвалась на поганий кінець, що чекав на неї.

— Але... як тобі вдалось впіймати оту неймовірну здобич? Не могла б розповісти?

Мама, тато, дядько, маленький дядько — з моторошними виразами облич. А ще Сіон.

...А Сіон тут навіщо?

Питання мелькнуло й відразу забулось — їхній вигляд, наче сторожі пекла, не давав думати ні про що інше.

Клої мимоволі склала руки перед собою й подумала:

Ось виходить, що не всі успіхи зі славою ведуть до гарного кінця.

Деякі успіхи вимагають захисного слова, якого й не знадобилось би, якби провалилась.

— Клої? Розкажи. Мамі дуже-дуже цікаво.

Клої підняла очі на маму, поглядом якої навіть боялась зустрітись, — і похолодний піт побіг по спині.

— Цікаво, що зробила наша донька, яка обіцяла нічого небезпечного не робити, щоб упіймати оцього орла?

Бух-бух. Серце колотилось скажено — але Клої ковтнула й зважилась.

Звичайна дитина в такій ситуації намочила б штани й розревілась.

Злякавшись маминого тону — цього сигналу небезпеки — вона б швидко зізналась у своїх гріхах.

Але я — не та звичайна дитина. Я переможниця мисливського змагання, кролиця, що зловила навіть хижих птахів! Цілих п'ятьох!

— Кхм.

Клої значно кашлянула й миттю придумала відмазку.

Є! Ось воно!

Клої внутрішньо стиснула кулак і подумала:

Тепер головне — зіграти переконливо.

Ховаючи внутрішній неспокій, Клої зробила якнайбезтурботніший вигляд і сказала:

— Це секрет... але вам дуже цікаво?

— Дуже. Не можу відпустити, поки не дізнаюсь.

— Ех, тоді доведеться розповісти. Всі нахиліться.

На жест Клої всі п'ятеро разом нахилилися до дитини.

— Насправді це трохи підступно, але...

Клої скоса глянула по сторонах і приклала руку до рота, пошепки кажучи:

— Поруч з отими дітьми, що були в галюцинаціях, лежала мертва здобич. Я скористалась цим і їх зловила.

— ...Тобто, використала мертву здобич як... приманку?

Першим заговорив Сіон — і його голос звучав з підозрою.

— І це все?

— Все.

— Правда тільки цим... впіймала оцього орла?

— Так. А що, ще щось мало бути?

Клої сказала це як само собою зрозуміле і злегка скривдженим тоном запитала у відповідь:

— Сіоне, ти хіба не бачив? Як я навіть гепарда зооморфа впіймала? Я дуже швидка. Орел — то дрібниця!

— Ні, ту розповідь я чув...

— То чому не віриш?

— Хижі птахи — нічні, Клої.

Це сказав Луціан.

Він дивився на Клої з похмурим виразом і продовжив:

— Якби вони виходили й удень, я б не пустив тебе в той небезпечний ліс.

— О, справді?

Клої заліпала очима з якнайбільш невинним виглядом.

— А вони там були. Чому? Сьогодні раніше прокинулись?

Поки вона вдавала щире здивування, Меліса на мить замислилась, потім різко втягнула повітря й тремтячим голосом промовила:

— А що, якщо... Адже кажуть, що в лісі розпустили легку здобич. Хижаки про це дізнались і повставали вдень, щоб скористатись із легкої поживи...

— Що, що ти кажеш?

— Дикі тварини дуже чутливі до їжі. На мою думку... цілком можливо.

Від слів Меліси чоловіки збіліли.

— Тобто Клої могла потрапити в пастку...

— Та ні! Мене б ніхто не впіймав! Я страшенно швидка!

Клої поклала руки на боки й швидко заперечила.

— І до того ж у мене був захисний амулет — якби хтось спробував, я б одразу його активувала!

Але родина і не думала заспокоюватись, і Клої додала:

— Та справді нічого такого не могло статись! Я весь час ховалась! Мама сама казала: основа полювання — маскування!

Лише від цього вигуку Меліса наче схаменулась і низько схилилась, щоб зустрітись із донькою поглядом.

— Правда, правда, Клої? Ти весь час ховалась?

— Правда! Я так щільно в кущах сиділа, що аж вся в зелені, щоб орлові не впасти в очі. Хіба не видно по тому, що я вся в барвнику від трави?

— Правда-правда — нічого небезпечного не було?

— Присягаю дядьком! Не було!

— Гм. Якщо клянешся мною — схоже, правда.

Блейк похмуро кивнув і подивився на Клої.

— Тоді присягни мною ще ось у чому.