Розділ 96

— Велика герцогиня.

Голос маркіза Майерса прозвучав серйозно, коли він звернувся до Клої. Дівчинка у відповідь смикнула дядька за вухо.

— Опусти мене, дядьку.

— …

— Кажу, опусти.

Дядечку, хочеш до кінця життя не побачити мене в образі кролика?

Грізна погроза, вимовлена просто у вухо, змусила Блейка невдоволено крякнути. Він поставив Клою на землю.

Тук. Маленькі ноги після довгої перерви нарешті торкнулися землі.

Клоя з рішучим виразом обличчя мовчки дивилась угору на маркіза, що стояв перед нею.

Що б він не сказав — вона не здасться без бою.

Я ні за що не відступлюся від права офіційної спадкоємиці!

Саме тоді, коли Клоя вже налаштувала бойову усмішку…

Плюх. Маркіз Коннор Майерс опустився на одне коліно.

— …

Коротка тиша запанувала на мисливських угіддях.

Мить по тому, коли присутні зооморфи нарешті збагнули, що відбувається, вони мимоволі видихнули затамоване повітря й почали швидко перешіптуватися.

— Що, що взагалі відбувається? Чому цей гордовитий зооморф-каракал…

— Я теж не розумію. Хіба щось трапилось у тому лісі?

— Та навіть якби й так — з якої причини він…

Усі були вкрай збентежені тим, що голова родини Майерсів — відомий своєю пихатістю — впав на коліно.

Але ще більше збентежена була одна людина.

«Що… що це таке?»

Це була сама Клоя Ліандер, перед якою він і стояв на коліні.

«Що він взагалі задумав?»

Поведінка маркіза вибилася з будь-яких передбачень. Клоя розгублено скосила погляд убік, де стояв батько.

Проте Люціан, схоже, теж не розумів ситуації.

Про це красномовно свідчила ледь помітна зморшка між його гарними бровами.

Саме тоді озвався єдиний, хто міг пояснити, що відбувається.

— Хочу принести вибачення леді.

Коннор Майерс відкрив вуста — важко, врочисто.

— Спочатку дозвольте розповісти. Мій син загинув два роки тому — на прикордонній ділянці, що межує з вовчою територією.

Ця приголомшлива новина змусила Клою широко розкрити очі.

Та не лише її — очі Блейка й Меліси, причетних до тих подій, теж мимоволі розширилися.

Маркіз, не дивлячись на дівчинку, перевів погляд кудись вдалину й продовжив:

— Тому, коли я дізнався, що леді Клою призначено кандидатом у спадкоємиці, я був дуже обурений. Я не хотів визнавати спадкоємицю, народжену на тій землі, де загинув мій син. Я вважав, що на цю землю, яку пращури зберегли ціною крові, не може прийти слабка спадкоємиця.

Сумний погляд маркіза повільно опустився — він стиснув кулак і знову розтулив його.

— Обурившись і розчарувавшись, я вирішив, що краще буде посадити на місце спадкоємця мого онука. Тоді я думав, що це лише відданість цій левовій землі… але ні. Я просто піддався жадібності.

На ці слова Клоя злегка підняла голову й поглянула вбік.

Там уже стояв Педро — він встиг набути людської подоби.

Хлопчик щільно стиснув губи й дивився на свого діда.

Не здогадуючись, що онук дивиться на нього, Коннор Майерс продовжив:

— Якби мій онук став спадкоємцем — родина Майерсів здобула б більшу владу. Настала б слава для нашого дому. А найголовніше… онук не помер би так безглуздо, як мій син.

Педро, почувши справжні думки діда, непомітно сховався за спиною матері.

А потім, вдаючи, що нічого не сталося, тихенько витер мокрі щоки об подол її сукні.

«Ось, виявляється, яка справа».

Поринувши у роздуми, Клоя знову почула голос маркіза:

— Але сьогодні я зрозумів: навіть ті почуття до онука, що я вважав щирими, — теж виявились лише корисливістю. Як і те, що всі мої зусилля врятувати Педро насправді вбивали його.

З важким зітханням маркіз повільно підняв голову.

— На зап’ястку онука я побачив захисний маґ-камінь із гербом леді. Педро сказав, що саме завдяки йому він утримався — що в найнебезпечнішу мить встиг уникнути лиха.

— …

— Прошу вибачення за зухвалі думки, які я дозволив собі. Прошу вибачення за те, що насмілювався зневажати вас через образ кролика.

Ясний погляд маркіза — сивого, але жодним чином не немічного, попри похилий вік — зупинився на великій герцогині.

— І… дякую. За те, що залишили там своє, аби мій онук не потрапив у справжню біду. І за те, що змусили мене пригадати те, про що я забув.

Маркіз низько схилився перед нею — і знову запала тиша.

Так само нічого не говорила й Клоя.

Дівчинка довго вагалась, не наважуючись відкрити рота.

Як відповісти? Слова не знаходились.

Хоч як вона думала, вона не зробила нічого настільки визначного, щоб заслуговувати такої вдячності.

Вона просто допомогла хлопчику, бо в неї залишалося трохи часу.

Якби не була впевнена в перемозі — навряд чи взагалі звернула б на нього увагу.

І все ж…

Дивлячись на старого, що нерухомо стояв на коліні, Клоя раптом пригадала слова Педро, почуті сьогодні.

«Насправді я хочу жити з дідусем. Навіть якщо дідусь не дуже мене любить — я все одно хочу».

«…»

«Бо якщо я піду, дідусь буде дуже самотнім. Якщо він житиме там, де немає ні батька, ні мами, ні мене — йому буде дуже сумно…»

Лише тепер Клоя усвідомила, наскільки нескромними були її власні слова.

Вона пошкодувала.

Не треба було говорити в такому дусі — мовляв, дідусь не любить тебе, тому облиш усе.

Не треба було так зарозуміло говорити про людину, яка здатна ось так принародно опуститись на коліно заради онука.

Вирішивши більше не повторювати такої помилки, Клоя зробила крок уперед.

Обережно нахилившись, вона взяла руку маркіза, що стояв на коліні.

Тук. М2019яка дитяча долоня торкнулась зморщеної руки.

Зустрівши погляд Коннора Майерса, що поволі підняв голову, Клоя усміхнулась.

— Підведіться.

На цьому — все.

Клоя не стала відповідати на вибачення й не висловила вдячності у відповідь.

Натомість, тримаючи руку маркіза, що повільно підводився, вона знайшла очима Педро — він стояв далеко за спиною діда.

Хлопчик м'явся, несміливо відводив погляд, а потім знову обережно зустрічався очима з Клоєю.

На нього вона посміхнулась найяскравіше за весь цей день.

Добре, що вийшло так.

І самими губами, без звуку, передала хлопчику слова:

Дідусь, якого ти любиш, теж любить тебе.

Тому ви можете щасливо жити разом у каракалових землях.

«Чудово, правда?»

Немов зрозумівши весь зміст цих слів, обличчя Педро поступово просвітлішало.

— Дякую.

Хлопчик швидко кивнув і — на відміну від Клої — вимовив це вголос.

— Це завдяки тобі.

Від цього незграбного компліменту Клоя, яка вміла безсоромно дурити дорослих, несподівано для самої себе злегка опустила голову.

Хоч як вона думала — вона не зробила нічого, за що варто так дякувати.

Поки Клоя стояла перед Коннором Майерсом і гупала носком черевика по землі, до неї наблизився Іан.

— Ну.

Іан поклав обидві руки на маленькі плечі Клої й промовив:

— Думаю, всі переконались, що моя племінниця — чудова кандидатка в спадкоємиці…

Тук. Іан поклав руки на її плечі й широко посміхнувся.

— То може, підемо проводити офіційну церемонію призначення спадкоємиці?

***

Офіційна церемонія призначення спадкоємиці відбулася разом із оголошенням переможця мисливського турніру — у скороченому форматі.

Проте «скорочений» стосувалося лише місця проведення — не головного замку. За своєю значущістю та кількістю зібраних гостей ця церемонія нічим не поступалась офіційній.

— Гей, швидше рухайтесь!

Поки слуги метушливо збирали помост для нагородження, на обличчях зооморфів, що займали місця, не було й тіні невдоволення.

— Цього разу видовищ вистачило, чи не так?

— Так. Нагороди не здобули, але… виграти все одно ніколи б не вийшло, тому для задоволення й того досить.

Обличчя зооморфів, що так і не досягли жодної зі своїх початкових цілей, — виглядали навіть не засмученими. Дехто здавався відверто задоволеним.

— Коли ж нарешті з'явиться наша кролик-хижачка? Цікаво, яким буде вираз її обличчя, коли вона отримуватиме нагороду.

Але, на відміну від піднесеного настрою присутніх, що чекали на головну героїню дня…

«Ліва нога, потім права. Права нога, потім ліва. Руки — навпаки…»

За помостом, чекаючи початку церемонії, обличчя переможниці було наче закам'яніле.