Розділ 97

Та ні, ні крапельки не страшно!

Клоя подумки вдавала з себе хоробру, відпрацьовуючи, як піднімалась би сходами й отримувала нагороду.

Як приз мені мають надягнути намисто, тож треба просто ось так витягнути шию.

Поки вона старанно тренувала витягування шиї, Сіон, що стояв поруч, вставив слово — не надто приємне для сухопутних тварин:

— Схоже, тебе прийнятимуть не за кролика, а за черепаху.

Клоя прищулила очі й насупилась. Сіон знову відкрив рота:

— І йшла ти якось дивно. Надто скуто.

— …Хіба не чіткіше?

— Ні. Просто йди природно.

— Якщо йти природно — де взяти гідність?

Клоя буркнула щось собі під ніс і похмуро витріщилась у підлогу.

— Ти змія, тому не розумієш. Кролику, щоб виглядати круто, доводиться без кінця докладати зусиль.

— Що ти верзеш.

Сіон відповів байдуже — наче почув щось зовсім несуттєве.

— Надмірна скромність — теж хвороба. Усі ж бачили, як ти піймала орла. Усі бачили, як ти поставила на коліна голову родини каракалів. Кому взагалі є діло до того, як ти йдеш?

— …

— До того ж гідність не потрібно спеціально «мати». Її просто відчувають ті, хто дивиться.

Сіон сказав це спокійно й додав ніби між іншим:

— Не треба так старатись. Усі й так визнають тебе офіційною спадкоємицею. Не хвилюйся.

Клоя дивилась на Сіона, який після своїх слів відвів погляд кудись убік.

Ну й ну.

Куточки її губ мимоволі здригнулись.

З самого початку він просто хотів сказати їй: не хвилюйся.

Він явно говорив про щось інше лише для того, щоб врешті сказати саме це. Підбадьорювати він умів цілком у дусі головного героя роману. Куточки губ Клої поповзли до середини щоки.

— ……Що?

Сіон, який удавав, що зайнятий чимось стороннім, якимось дивом помітив, що куточки її губ посмикуються, і очі його звузились.

— Чого смієшся?

— У такий гарний день не можна не сміятись!

На цю безхмарну відповідь Клої очі Сіона звузились іще більше.

— То плакати? Заплакати?

Ну так, дражнити тебе — найвеселіше заняття у світі.

Сіон глипнув на Клою — вираз її обличчя поступово ставав дедалі веселішим — і різко відвернувся.

— …Ладно.

Неважливо що — головне, що напруга спала.

— Продовжуй отак безглуздо усміхатись.

— Хіхі. А ти любиш, коли я смієшся.

— …Хто сказав?

— Ти!

Сіон відкрив рота, щоб заперечити. Та, зрозумівши, що так видасть усі свої приховані думки, різко розвернувся й пішов.

— Ні? Сіоне, тобі не подобається, коли я смієшся?

Клоя крутилась поруч, явно бажаючи подражнити його ще. Сіон старанно не звертав на неї уваги й дивився далеко в ліс.

Поки готувалась церемонія нагородження, сонце остаточно сховалось за горизонт, і в лісі запанувала непроглядна темрява.

Проте там, де стояв помост, було так само ясно, як удень.

Це тому, що звезені з замку Ліандерів світні маґ-камені випромінювали яскраве сяйво.

Сіон поглядав на Клою — тепер вона сміялась легко й вільно, зовсім не так, як раніше, — і знову заговорив:

— Клоя Арус.

— Гм, що?

— Тепер… мені називати тебе Клоя Ліандер?

Від цих слів грайлива усмішка на вустах Клої завмерла.

— …Що?

— Коли ти вперше представилась, ти назвала себе Арус.

Сіон згадав той момент — він досі стояв перед очима, живий і чіткий — і зустрівся з Клоєю поглядом.

— Але тепер ти стаєш офіційною спадкоємицею Ліандерів, тому, мабуть, пора змінити прізвище.

— …

— Як вирішиш. Лишити, як є, — Арус? Чи змінити на Ліандер?

Клоя довго стояла і думала — набагато довше, ніж зазвичай вимагає просте запитання.

Поки дівчинка несподівано для себе замислилась, Сіон не пропустив цієї нагоди й уважно спостерігав за нею.

Слово «спостерігав» тут підходило найточніше.

Погляд, яким Сіон Демос дивився на дівчинку перед собою, був трохи надто пильним для того, щоб назвати це просто «дивитись».

— Гм. Трохи пізніше…

Після довгого роздуму Клоя повільно попросила відкласти відповідь.

— Можеш сказати трохи пізніше?

— Добре.

Сіонові, по правді кажучи, важливим було лише ім'я Клоя, а яке прізвище стоятиме після нього — жодного значення не мало. Тому він відповів просто:

— Думай скільки захочеш, потім скажеш.

— Добре.

Клоя кивнула — трохи важче, ніж того вимагала легкість її відповіді. Саме в цю мить почувся голос:

— За мить буде оголошено переможця. Просимо всіх учасників зайняти свої місця.

— А, ось ви де.

Разом із голосом ведучого на помості почувся голос розпорядника, що прийшов за Клоєю.

— Леді, дозвольте провести вас до місця очікування.

— Ах, так. Сіоне, побачимось!

Сіон дивився на Клою, що помахала рукою й пішла геть, а потім сунув руки в кишені.

Незрозуміле бажання й тривога, які він весь цей час приховував, починали потихеньку підіймати голову.

Завтра я тренуватимусь як слід.

Сіон, який насправді хотів вийти на мисливський турнір разом із Клоєю — і бути їй корисним там, — повільно відвернувся.

Хочу стати козирем кориснішим, ніж той каракал.

Те, що очі Сіона, який ішов на своє місце, холодно блиснули, — не помітив ніхто.

***

Церемонія розпочалась. Голова родини Ліандерів, що піднявся на трибуну, коротко поділився враженнями від цього відбору спадкоємця.

Добре, що обійшлось без поранених. Те, що всі повернулись неушкодженими, — найбільша цінність цього змагання.

Після короткої, але такої, що надовго лишиться в пам'яті, промови Іан нарешті назвав ім'я переможниці турніру та дівчини, яку мали проголосити офіційною спадкоємицею.

Природно.

Клоя, яка чекала за трибуною, коли назвуть її ім'я, глибоко вдихнула й зробила крок.

Сіон казав: гідність не виставляють напоказ, її відчувають ті, хто дивиться!

Але… а раптом не відчують? У мене, по правді кажучи, особливої гідності немає.

Нога на мить завмерла в повітрі.

Та ну, не важливо!

Клоя помотала головою й збігла сходами вгору.

Нехай гідності немає — беру харизмою!

Клоя стиснула кулак і впевнено — тук — поставила першу ногу на помост.

На відміну від темного місця очікування, трибуна з нагородою була залита яскравим світлом.

— Клоя.

Серед того сяйва стояв Іан — якийсь незвичний, не схожий на себе звичного.

— Підійди сюди.

…Ось воно що. Ось що таке гідність, яку не потрібно виставляти напоказ.

Ось що означає бути главою роду.

Клоя дивилась на Іана — суворого, без звичної усмішки — і повільно підійшла до нього.

Ведучий коротко оголосив здобич Клої.

Кіаааа!

Хижі птахи, посаджені в клітки і привезені для демонстрації, сердито верещали й дряпали залізні прути кігтями.

— Стань сюди.

Іан підвів Клою до місця, де мав стояти переможець.

Клоя вийшла на білий постамент і з напруженим обличчям подивилась на зооморфів під трибуною.

Може, тому що вона стояла в надто яскравому місці — їхні обличчя розмивались у темряві й не були видні як слід.

Саме тоді:

— Ну. Витягни шию.

На шиї відчулося щось холодне й легке.

Клоя здивовано оглянулась — і побачила обличчя Іана, що наблизилось ближче, ніж щойно.

Він надягав їй на шию намисто з підвіскою у формі краплі й говорив:

— Це намисто передається офіційним спадкоємцям із покоління в покоління. Перший голова роду отримав його від русалки з легенди.

Клоя нарешті зрозуміла, що на її шиї опинилась та сама річ, про яку їй щойно розповів радник, і опустила голову.

Так звані «Блакитні сльози русалки».

Реліквія роду Ліандерів, яку, за переказами, перший голова роду отримав від русалки, врятувавши її від небезпеки.

— Кажуть, якщо носити сльози русалки, море оберігатиме свого власника. В хроніках роду є свідчення про те, як спадкоємець, що носив це намисто, вижив у глибоководді.

Іан сказав це — і з лукавою усмішкою додав:

— Хоча тобі, звісно, ніколи не доведеться ним скористатись.

На ці слова Клоя, що милувалась чарівним намистом, підняла голову й подивилась на Іана.

— Різниця між спадкоємцем, який є просто прямим нащадком роду, і офіційним спадкоємцем — дуже велика. Клоя.

Грайливий вогник у його очах на мить змінився чимось серйознішим.

— Тому якщо тобі стане важко…

Іан зустрівся з очима дівчинки — блискучими зеленими, схожими на його власні, — і твердо сказав:

— Говори мені без вагань. Будь-коли.