Розділ 98

Іан погладив Клою по голові — дівчинка стояла з приголомшеним виглядом — і додав:

— Або скажи батькові. Або матері. Тільки Блейку Арусу — ні в якому разі.

Іан кивнув убік, де серед натовпу підкреслено незворушно тримався дядько.

— Твій дядько, почувши це, одразу заволає: тоді краще стань офіційною спадкоємицею Арусів, а не Ліандерів.

Пхе. Клоя усміхнулась і кивнула — дядько справді міг сказати щось подібне.

— Ось нарешті й посмішка.

Іан, схоже, весь цей час непокоївся через те, що дівчинка трималась такою скутою. Він усміхнувся у відповідь і взяв Клою за плечі.

Потім м'яко, але впевнено розвернув її обличчям уперед.

— Тепер помахай рукою. До зооморфів цієї землі — тих, ким тобі доведеться управляти.

Зооморфи цієї землі… ті, ким мені доведеться управляти.

Лише зараз Клоя по-справжньому відчула вагу офіційної спадкоємиці — відчула той обов'язок, який має нести майбутній голова роду. Обличчя її знову скам'яніло.

Але все одно — треба.

Клоя стиснула губи й підняла задерев'янілу руку, яка не хотіла рухатись.

І дуже неприродним жестом, скуто помахала нею.

Плескіт. Плескіт-плескіт...

На це незграбне вітання знизу один за одним почали долучатись оплески.

Коли глядачі піднялись із місць, Клоя нарешті змогла роздивитись обличчя кожного — раніше вони зливались в одну масу.

Першим підвівся голова родини каракалів — Коннор Майерс.

Поряд із ним, із серйозним обличчям, що аплодував, стояв Педро — й щосили бив у долоні.

А за ними — мати Педро з тихою радісною усмішкою.

Та не лише вони.

Там була й пані Хопкінс — вона плескала в долоні й одночасно лаяла насупленого сина, вимагаючи від нього бити голосніше. Там були й родини зооморфів-рисей — вони дивились на Клою блискучими очима.

Обличчя кожного з тих, кого вона раніше сприймала просто як натовп — кого узагальнювала як «хижих котячих зооморфів», — одне за одним карбувались у її пам'яті.

Добре, що я подумала ще раз.

Клоя дивилась по черзі на маркіза Майерса, на пані Хопкінс, на дітей із родини Брайнінгів і думала:

Добре, що я не вирішила відразу: вони просто погані люди, яких треба покарати.

У кожного з них просто була родина, яку вони хотіли захистити.

І лише спосіб захисту виявився хибним.

Оплески, що почались несміливо, ставали дедалі гучнішими — як шум крил тисяч птахів, що злетіли разом.

Відчуваючи, як у такт цьому гомону все дужче б'ється серце, Клоя тихо думала:

На світі немає жодної людини, яка б жодного разу не помилилась.

І вона сама — не виняток.

Пізніше. Набагато пізніше. Коли я впаду.

Клоя дивилась на ікла зооморфів, що більше не здавались їй страшними, і передчувала:

Тоді я неодмінно згадаю цей день.

Буду рада, що не зневажала тих, хто колись падав так само, як я.

Буду рада, що можу не соромлячись простягнути руку по допомогу.

Клоя нарешті зрозуміла, чому вчиняла незбагненні навіть для неї самої добрі вчинки.

Вона досі нерозумно вірила: добрий намір до іншої людини сильніший за гострі ікла.

Вірила: у найвирішальнішу мить людину врятує саме та єдина крапля добра, яку вона колись подарувала комусь.

Все, що сталось сьогодні, накопичиться й повернеться до мене.

Клоя радісно махала рукою в такт биттю серця й думала:

Всі ці речі, про які я сьогодні думала «добре, що не зробила інакше», — стануть моєю гордістю й повернуться до мене.

Від напливу почуттів у Клої защипало в носі, і вона вже готова була вкусити губу, як раптом:

— Клоя, подивись сюди! Мамі помахай! Мамі!

— Дитинко, дядько теж тут! Дядько тут голосніше за всіх плескає!

Неподалік почулись оглушливі голоси рідних.

Клоя з ледь помітно вологими очима подивилась туди, де стояли мама, тато, дядько і Сіон.

— Бачив! Побачив! Клоя, дядько тут!

— Агов, братику! Не штовхайся! Ти взагалі пам'ятаєш, яка в тебе комплекція?

— Ай! Ми ж домовлялись не битись при людях з інших територій, Меліса!

— То поводься так, щоб мені не хотілось тебе бити!

Що посієш — те й пожнеш.

Побачивши дядька, якого мама лупила по спині навіть тут, Клоя миттю втратила всю свою розчуленість.

Та недовго вона дивилась на дядька-нероху, що намагався сховатись за спиною Сіона.

Хі. Куточки її губ повільно розтяглись у посмішку.

Дядьку, ну й ну.

А потім — хіхіхі — сама не знаючи чому, вона по-дурному розсміялась.

— О, засміялась!

— Точно. Як сміється — справжнє кроленя. А то я вже думав, що вона зараз заплаче!

Сміх Клої викликав у натовпі гучний веселий гомін.

Слухаючи цей приємний шум, Клоя пригадала те, про що думала минулої ночі.

Насправді ще до приїзду на мисливські угіддя її метою було лише стати офіційною спадкоємицею — і не більше.

Вона навіть сама собі під ковдрою клялась: ніколи не стану набридливим головою роду.

Але стоячи перед тими, хто дивився на неї, вона змінила думку.

Мета розширилась. Світ став яснішим.

Ті, кого вона хотіла захистити, — вже не лише мама й дядько, а й тато, і малий дядько.

Вже не лише родина Арусів, а й усі мешканці земель Ліандерів.

А зрештою — і весь цей світ, який вона врешті-решт полюбила.

Цей світ більше не існував для Клої як декорація до роману.

Це була земля, на якій вона стоїть. Місце, де дихають люди — кожен зі своїм власним життям. Справжній світ, у якому вона, Клоя Ліандер, має жити.

Я маю стати головою роду.

Коли стих сміх, Клоя з рішучим обличчям думала:

Стати головою роду й захистити свій світ.

Під сяйвом маґ-каменів, що не знали темряви, оплески не вщухали — аж поки Іан, нарешті втративши терпець, не рявкнув, що вже досить.

**

Зійшовши з трибуни, першою Клоя покликала Сіона.

Стрельнувши поглядом убік, де стояли дорослі, вона поманила його до себе.

— Підійди сюди.

Від цих простих слів Сіон відчув дивне задоволення — і трохи засоромився себе за це. Але послухняно підійшов до Клої.

— Що таке?

За грубуватістю, якою він прикривав думки, Клоя легко промовила:

— Я вирішила.

— Що саме?

— Яке прізвище поставити після свого імені.

Щоки дівчинки зарожевіли. Вона нахилилась і прошепотіла — як важливу таємницю:

— Я стану головою роду Ліандерів.

Сіон тихо опустив погляд.

Клоя усміхнулась і пошепки повторила:

— Тому відтепер називай мене Клоя Ліандер. Голові роду, яка управляє своїм кланом, не пасує носити інше прізвище.

На цьому — все.

Дівчинка, яка щойно то хлипала, то сміялась на трибуні, схоже, вже все для себе вирішила. Вона пробігла повз Сіона з яскравою усмішкою й кинулась до родини.

— Дивіться! Мені дали сльози русалки!

— …

Сіон дивився на її спину — на кожному кроці наче лишались сліди світла — і тихо промовив собі під ніс:

Клоя Ліандер.

Він повторював ще незвичне ім'я, і куточки його губ ледь помітно здригнулись.

Кролик на вершині левових земель…

Навіть у розмитій уяві образ Клої на найвищому місці виглядав напрочуд природно.

Наче вона народилась саме для цього.

Наче справжня головна героїня цього світу, яка нарешті зайняла своє місце.

Тоді мені треба бути поруч із нею.

Сіон дивився на Клою — в його очах жевріло бажання, якого він сам іще не міг пояснити, — як раптом:

— Сіоне, ти чого?

Клоя Ліандер різко обернулась і поманила його до себе.

— Іди сюди! Дивись на намисто! Воно така дивовижа — всередині наче справді вода й так хлюпочеться!

Кхм.

Сіон прочистив горло й зробив серйозне обличчя — наче й не посміхався щойно.

І навмисно повільно пішов до Клої Ліандер.

— Що тут такого дивовижного.

Він намагався триматись холодно й байдуже, але його думки вже давно були прочитані — і родина Клої, дивно схожа на неї вдачею, лише безтурботно реготала.