Розділ 99

Спить же міцно.

Люціан дивився на дівчинку, що безтурботно спала в нього на руках, і тихо посміхнувся.

У кареті, що везла їх із мисливських угідь, дівчинка ще довго щебетала — збудження після турніру аж ніяк не вщухало. Але в якийсь момент її голос почав уповільнюватись.

Люціан здивовано підвів голову — і побачив Клою, що вже кліпала сонними очима.

Всі, хто перебував у кареті, побачивши це, витягнулись і почали коситись один на одного, наче хижаки.

То було інстинктивне змагання за право віднести сонну дівчинку до її кімнати.

Після запеклої боротьби цю честь здобув Люціан.

Згадавши той шалений поєдинок, він злегка змружився.

Мабуть, я занадто… серйозно змагався з семирічною дитиною.

Думка про те, що він занадто вперто грав у камінь-ножиці-папір із Сіоном — хлопчиком не старшим за Клою, — змусила вуха Люціана запалати.

Наступного разу поступлюся.

Як не крути, а дитина ще зовсім маленька.

Нехай очевидно, що він прив'язаний до Клої — але йому ж лише сім, як і їй.

Обміркувавши все це, Люціан вирішив вести себе по-дорослому.

Наступного разу обов'язково покажу ножиці.

Схоже, він і досі не знає, що весь час показує камінь.

Поки він так роздумував, карета вже зупинилась біля дверей кімнати дівчинки.

Замок завжди здавався Люціанові безглуздо великим — але сьогодні чомусь здавався тісним.

Думаючи про це, він відчинив темні двері й зайшов усередину.

— Ваша світлість, дозвольте мені обтерти леді…

— Не треба. Я сам. Можеш іти.

Відпустивши служницю, Люціан сам змочив м'який рушник теплою водою й обережно витер брудні руки й ноги Клої.

— Угу…

Дівчинка спокійно спала увесь час, але коли він взявся за ноги — від лоскоту вона трохи завовтузилась.

— Хоч і ліньки, але мити ноги перед сном треба. Лежи спокійно.

Люціан заспокоював її й витирав ноги далі.

— Лоскітно………………

Вона бурмотіла щось і бовталась, але так і не прокинулась — видно, день видався справді виснажливим.

І є від чого.

Люціан узяв свіжий рушник і обережно протер обличчя дівчинки — і тихо погодився сам із собою.

Вона ж виграла відбір спадкоємця. Як тут не втомитись.

На обличчі Люціана, що дивився на доньку, розцвіла посмішка — така прекрасна, що й місяць, мабуть, зарожевів би від заздрощів. На жаль, єдина, хто міг би її побачити, міцно спала.

Напевно, було страшно.

Люціан із змішаними почуттями обережно витирав край чола дівчинки.

Хоч скільки б вона тренувалась і хоч скільки б захисних маґ-каменів брала з собою — безстрашною вона не могла бути.

Дивлячись на ніжну шкіру, що так легко могла б подряпатись, Люціан усміхнувся гірко.

Пишаюся нею — і шкода її. Вона молодець — і мені боляче.

Поклавши рушник, він мовчки дивився на обличчя дівчинки.

Що зробило мою доньку такою рішучою?

Хто вклав у цю безхмарну дитину такий важкий сон — стати главою роду?

— Клоя.

Невимовна тривога вилилась у слова.

— Чого тобі так хочеться? Чому хочеш стати главою роду?

— Світ………………

На слова, сказані ніби для себе, донісся сонний голосок.

— Врятую світ…

— Світ?

— Угу… мій світ врятую…

Хіхі. Наче побачила щось гарне — чи може їй сподобалась власна відповідь — дівчинка всміхалась крізь сон.

— Світ врятую… і людей врятую… і родину врятую…

Хто зна, який сон вона бачила — дівчинка причмокнула губами й продовжила бурмотіти:

— І ще… щоб мама й тато… не сварились…

— …

— І тоді ми разом зробимо… величезний… величезний пудинг… і з'їмо…

— …

Люціан думав, що вона скаже щось важливе — але, виявляється…

— Хі… пудинг великий………………

…їй сниться пудинг, який вони з Мелісою приготують для неї разом.

Люціан, що ненадовго напружився, подивився на доньку — вона щасливо облизувалась — і злегка розчаровано засміявся.

Пудинг — то скільки завгодно.

Пудинг, у якому можна плавати, — теж можна влаштувати.

Але от помиритись із Мелісою — цього в цьому житті точно не буде.

Люціан гірко посміхнувся й подивився на свою праву руку — із шрамом на ній.

На шрам, який він зробив собі навмисно — щоб ніколи не забути того, що скоїв.

— Ні, мамо………………. Не треба так.

Видно, сон змінився на кошмар — Клоя захникала й почала смикатись.

— Більше не буду перебирати їжею... Ні. Не треба. Не клади баклажан у пудинг…!

— ………………Клоя.

Щоб витягнути доньку з пудингу з баклажанами, Люціан знову поставив запитання:

— Стати главою роду — тобі більше нічого не хочеться?

— Ні………………

На щастя, запитання спрацювало — обличчя Клої розгладилось, і вона відповіла спокійніше:

— Хочу в бібліотеку рідкісних книг………………

— У бібліотеку рідкісних книг?

— Так………………. Туди, куди можна зайти, коли станеш офіційною спадкоємицею…

Точно, там же стоїть таке обмеження.

Але якби вона попросила — я б одразу дозволив увійти.

Моя донька, мабуть, занадто чесна — думав Люціан, укриваючи дівчинку ковдрою.

— Клоя, баклажани можеш не їсти.

І, щоб вона спала спокійно й бачила лише гарні сни, він тихо прошепотів їй:

— Тому що… тато теж, по правді кажучи, баклажани не любить.

Іан не знає цього — але почувши батькове зізнання, куточки губ Клої заворушились.

— Справді……?

— Так, справді. Без баклажанів можна вирости чудовою дорослою людиною. Тато ось теж майже ніколи їх не їв — і нічого, виріс.

— Хе……………

Дівчинка розплилась у задоволеній посмішці. Люціан подивився на неї — така кумедна й мила — і перед виходом сказав останнє:

— Спи добре, Клоя. Завтра зранку я відразу відведу тебе до бібліотеки рідкісних книг.

***

Наступного ранку. Клоя стояла перед книжковою шафою в кабінеті, стиснувши лямки своєї пухкої жовтої торбинки у формі курчати, — серце гупало від хвилювання.

Люціан, що щось налаштовував, поклав маґ-камінь і відсторонився. Клоя відразу підбігла до нього:

— Вже готово? Можна заходити?

— Так.

Люціан відірвав погляд від аркуша з незрозумілими формулами й відповів:

— Усе готово. Поклади руку на цю книгу.

— Сюди?

— Так.

Але тут же дещо здивувало Клою.

Раніше ж було не тут. Здається, вище.

Клоя здивовано подивилась на Люціана:

— Раніше не тут було? Здається, вище стояла.

— Переставив. Вирішив, що краще підлаштувати під твій зріст.

Такого Клоя не очікувала й широко розплющила очі.

Виявляється, він увесь час щось налаштовував — переставляв книгу, що слугує ключем, під її зріст.

Клоя ворушила пальцями, зворушена такою увагою. Іан, що стояв поруч і спостерігав, хмикнув і погладив її по голові:

— Не думай, що це поблажка через маленький зріст. Так і для безпеки краще.

…Вона й не думала.

Але Клоя не стала цього казати — натомість бадьоро відповіла:

— Я ще буду рости. Тож наступного року будьте готові підіймати книгу вище!

Люціан і Іан одночасно м'яко засміялись.

— Добре, чекатимемо.

— Клоя, підійди сюди й торкнись. Треба перевірити, чи правильно зареєстровано тебе як офіційну спадкоємицю.

На слова Люціана Клоя обережно підійшла й поклала руку на корінець книги, яку він вказав.

Відчула, як долоня ніби прилипає до твердої палітурки — і в ту ж мить:

Гу-у-у… — тихо загудівши, середина книжкової шафи розійшлась і відчинилась як двері.

За дверима плеснуло яскраве світло, і Клоя розкрила рота від здивування:

— Ого………………

— Все спрацювало як треба.

Люціан нарешті поклав інструменти й кивнув.

— Тебе визнано наступним главою роду, тому Рейпі тепер буде правильно відгукуватись на твій голос.

— Рейпі?

— Один із магічних артефактів, створений із реліквій, що залишив перший глава роду. Він служить провідником у бібліотеці рідкісних книг.

Іан кивнув убік — за двері у книжковій шафі — і відповів:

— Бібліотека досить велика, тож без провідника там не обійтись.

Без провідника? Наскільки ж вона велика?

Іан дивився на дівчинку — очі блищали від захоплення — і додав:

— Звіти й документи для управління справами знаходяться на схід від центру, де перебуває Рейпі. Історія континенту і хроніки роду — на захід. Книги, що мають цінність для зберігання — на південь. Решта — на північ.

Іан однією рукою підперев двері, що намагались зачинитись, і продовжив:

— Але якщо хочеш знайти щось конкретне — просто попроси Рейпі. Він сам відведе тебе куди треба.