Розділ 1 — Тигр Цубаси - 001

П.п: УВАГА!!! Не читайте, якщо не читали «Перший сезон»! Хоч історія Ханекави Цубаси — це моя історія, але я не можу її розповісти. Бо я навіть не можу визначити, до якої міри я — це я. Здається, колись один великий письменник казав, що йому важко повірити, ніби він — це він аж до кінчиків випростаних пальців на ногах, але мені й ноги випростувати не треба. Невпевнена, чи навіть моє серце — моє.

Чи я — це я?

Що я таке?

Хто я така?

Хто... це я.

Що... це я.

Наприклад чи могли б ми справді сказати, що я — це ці думки, які так пильно розглядають це безглуздя? Можливо, й могли б, якщо вже на те пішло. Це лише почуття, думки й, можливо, навіть спогади, але можна сказати, що це не більше ніж накопичені знання. Якщо казати, що я — це мій досвід, то чи означає це, що людина з точнісінько таким самим досвідом, як у мене, насправді була б мною?

Що могла б існувати інша я, яка все одно була б мною?

У такому разі, якби я поводилася не як я, то чи перестала б бути собою? Що про це думати, як почуватися?

Почнемо з того, що ім'я Ханекава Цубаса вже нестабільне.

Моє прізвище змінювалося кілька разів.

Тож я не можу шукати свою ідентичність в імені, анітрохи. Я на досить глибокому рівні розумію ідею, що імена — це не більше ніж позначки. Можна навіть сказати, що я розумію це на тілесному рівні.

У протистоянні з дивиною немає нічого важливішого, ніж знати її ім'я... чи принаймні, це має бути першим кроком у процесі. Тож, можливо, той факт, що я ніколи не визнавала своє ім'я як власне, був головною причиною, чому я не дивилася в обличчя самій собі.

У такому разі, мені треба почати зі знання свого імені.

Мені треба пізнати Ханекаву Цубасу як себе.

Тоді, можливо, я зможу вперше себе визначити.

Звісно, коли я думаю про те, що Арараґі, найімовірніше, не заганяє себе в глухий кут такими думками, мій самостворений глухий кут здається дурним і абсурдним. Він може стати вампіром, втратити людяність і бути затягнутим у потойбічний світ безліччю різних дивин, але він завжди залишається Арараґі Койомі, зі своїм непохитним я, своїм непохитним его, і мені стає соромно, коли я про це думаю.

Можливо, він цього не усвідомлює.

Усім навколо нього це ясно, як білий день, що він завжди залишається собою незалежно від місця й часу, але, можливо, він цього просто не усвідомлює.

Йому й не треба це усвідомлювати.

Арараґі Койомі може бути Арараґі Койомі з упевненістю.

Мабуть, тому він завжди може розповісти свою власну історію.

Тому я його й кохаю.

Ханекава Цубаса кохає Арараґі Койомі.

Зрештою, будь-яка я, про яку я можу говорити, мала б починатися звідси. Досить кумедно, але це єдине, у чому я впевнена. Наче коли я займаюся сама за столом у бібліотеці й раптом вирішую написати ім'я «Арараґі Койомі» в кутку своїх нотаток і не можу стримати усмішку.

Ось і все, чим має бути моя історія.

Із шістдесяти історій про пригоди Шерлока Голмса, знаменитого детектива, створеного сером Артуром Конан Дойлом, існує лише два оповідання, розказані не його помічником, доктором Вотсоном, а самим Шерлоком Голмсом. Це суперечливі твори серед шерлокіанців, які іноді навіть вважають апокрифічними, але в одному з них, «Блідий вояк», пан Голмс починає такими словами:

«Мій друг Вотсон не відзначається великим розумом, але досить упертий. Уже довгий час він умовляв мене описати одну з моїх власних справ. Проте я сам, здається, дав йому привід набридати мені з цим проханням, бо частенько казав, що його оповідки надто поверхові й що він догоджає читацьким смакам замість того, щоб суворо дотримуватись істини. "Спробуйте-но самі, містере Голмсе!" — відповідав він, і я мушу визнати, що тільки-но брався за перо, як мені одразу хотілося переповісти цю пригоду так, щоб вона зацікавила читача».

Як і більшість, я була зачарована майже надлюдськими здібностями Шерлока Голмса, читаючи про його подвиги, тому я була приголомшена, коли він раптом озвучив ці «справжні почуття».

Відверто кажучи, я була розчарована.

Чому цей чоловік, який раз у раз демонстрував щось надзвичайне, тепер вирішив сказати щось настільки людяне? Я відчула себе зрадженою.

Але тепер я розумію. Я розумію його людяність, яка більше не могла витримувати розрив між ним як «надлюдиною», про яку говорив доктор Вотсон, і ним справжнім.

Його почуття, його бажання виправдатися.

Зрештою, ці дві історії позиціюються як результат того, що помічник відомого детектива відповів йому: «Тоді чому б вам не написати самому!». Дозвольте мені одразу сказати, що для мене ця історія — така сама.

Історія, щоб ви знали, що всупереч зображенню мене Арараґі як якоїсь історичної святої чи святої матері, я лише людина.

Щоб ви знали, що я — кішка, і що я — тигр.

І що я — людина. Історія зради, створена, щоб усіх розчарувати.

Не думаю, що зможу розповісти її добре, як це вміє Арараґі, але я спробую імпровізувати й докласти всіх зусиль. Гадаю, саме так будь-хто розповідав би про власне життя.

А тепер.

Настав час прокинутися від цього жахіття.