Розділ 163 — Час Шінобу - 011

— Боротися з дивинами... ем, це ж, виходить, фахівці?

Ошіно Меме. Кайкі Дейшю. Каґенуй Йодзуру.

Авторитети у сфері дивин.

Ні, не те.

Вони не те щоб «билися»... хоча пані Каґенуй і має схильність до насильства, але загалом вони «фахівці».

Посередники між нашим і їхнім світом. Перемовники.

Саме таку позицію вони займали.

«Боротися» — це не зовсім те.

Тоді, мабуть...

— Мисливці на вампірів...

Драматургія.

Епізод.

Гільйотина.

Ось такі типи.

— Ну, мабуть, так. Звісно, і в ті часи були посередники, як той Гавайчик, але цей був іншим. Нащадок славного роду мисливців на дивини... чи то він так казав, чи ні...

— Чому така важлива деталь така туманна?

— Нічого не вдієш. Пам'ять стирається.

— Стирається...

Ні.

Слухаю її й думаю: вона що, не ідеалізує спогади?

Пекло весняних канікул і кошмар Золотого тижня були для мене неприємними, але навіть вони, якщо спробувати згадати, з часом прикрашаються пам'яттю...

А тут здається, що пам'ять не змінилася, а просто зникла. Вона намагається згадати, що їла тиждень тому на вечерю... наче розслідує харчове отруєння, перебираючи все, що з'їла...

Ну, тиждень тому чи чотириста років тому — це вже не рівні, тут не до прикрашання... але все одно.

— Це ж важливий епізод з першим васалом, хіба ні? Навіть якщо пам'ять стерлася, невже все аж так туманно? Заповни прогалини емоціями. Інстинктивно. Ти ж казала про ревнощі, а поки що нуль.

— Справді? Ну, він був зовсім не таким, як ти... і ситуація була інша, тому порівнювати важко... і, скажу прямо, не щоб образити тебе, але зараз, коли минуло стільки часу, він не здається мені аж таким уже разючим.

— Еге? Але ж він перший?

— Перший васал не обов'язково найпам'ятніший... Ти зараз зустрічаєшся з тією цундере і кажеш, що це як перше кохання, але ж у дитсадку ти закохувався у виховательку, хіба ні? Просто «забув» про це — і все.

— …

Ну, логіка зрозуміла.

Але чи можна порівнювати мій дитсадок з її двомастами роками? Сумнівно.

Ні, це навіть не питання пам'яті, а просто враження?

Якщо порівнювати з коханням, то люди схильні вважати своє поточне кохання найкращим, незалежно від того, перше воно чи ні... Прагнуть так думати.

Ця сповідь для Шінобу явно не з приємних... але відчуття невідповідності залишається.

Невже він був настільки неважливим?

Перший васал.

— Ти ж казала: «чоловік, якому можна довірити спину»?

— Казала. Але знаючи тебе зараз... він трохи не дотягує.

Оце так.

Безжально.

Вона й досі носить той меч у животі, береже його...

— До речі, твій титул «Вбивця Дивин» — це ж спочатку була назва того меча, чи не так?

— Так. Меч, що передавався з покоління в покоління у роду мисливців... Меч, що вбивав дивини споконвіку. Мабуть, йому поклонялися як божеству. Хоча його й називають «демонічним», точніше було б сказати «божественний меч».

— Божественний меч...

— Той, хто ним володів, був подібний до бога. Тобто, він сам по собі був живим божеством.

— ...Годі ховатися за завісою таємниці. «Він» та «той чоловік»... Може, вже назвеш ім'я першого васала? А то я його навіть уявити не можу.

— Не знаю.

— «Не знаю» — дивне ім'я... Хоча для тих часів, мабуть, не рідкість... Стоп, що?

— Не «що», а «так». Я ж тобі повторюю: я не запам'ятовую людські імена і нікого не називаю на ім'я. Слухай, коли тобі кажуть.

— …

...Я чув.

І вона казала.

Але ж має бути межа! Головний персонаж! Ім'я! Невже можна бути настільки байдужою до власного життя?

— Я завжди звала його «Вбивцею Дивин». У нього був той меч, тож його легко було вирізнити. Та й аура фахівця була відповідна.

— ...Такий унікальний, що ім'я було зайвим...?

Логічно... але якось натягнуто.

Наче відмазка. Хіба це не занадто холодно?

Куди поділася «залізна кров і гаряче серце»?

— Слухай, не зрозумій хибно. Ти — виняток. Мій єдиний рятівник за п'ятсот років.

— …

— Порівняно з цим, той чоловік — просто скоробіжна зустріч. Озираючись назад, розумію це. Думала, ти заздриш, але, схоже, марно. Важко заздрити тому, чиє обличчя не бачиш і імені не знаєш.

— ...Ти живеш дивовижно недбало...

Точніше...

Як ти взагалі вижила з таким підходом?

Хоча, мабуть, ти була дуже сильною дивиною.

— ...Гаразд, для зручності називатимемо його «Перший Вбивця Дивин». «Перший васал» — задовго.

— По довжині наче те саме.

— Байдуже.

Якщо казати «те саме», то так і є, але «Перший васал» звучить надто безлико.

Якщо «Вбивця Дивин» — це назва меча, то це не його особистість (мене он теж іноді «Школярем» звуть), але як його «молодший брат», я хочу вшанувати його хоча б так.

Замість ревнощів прокидається жалість...

Якось так.

— Ну і що? Поява Першого Вбивці Дивин якось змінила твоє байдикування?

— Певною мірою.

— Фахівець з винищення дивин... тобто він прийшов тебе вбити? Дізнався про чутки й приперся?

— Ні. Не зовсім... Ми билися, але він прийшов не вбивати мене. Подумай сам. За чутками, я була богинею. Не об'єктом для полювання.

— Ось як...?

Легенд про вампірів могло й не бути, але кровопивці в Японії траплялися... Фахівець міг би розгледіти в ній вампірку, а не богиню.

— А, зрозумів... він дізнався правду, коли зробив тебе васалом.

— Саме так. Ну що ж, розповім про це детальніше.