Розділ 6 — Фінальна частина

Перекладач: Elein Dark

Редактор: Liliia Alon

Я плавав у повітрі — занурений у глибоку, бездонну темряву. Моє тіло було твердим і важким, ніби мене поховали живцем у труні, повній рідкого цементу. Я застиг у просторі, ніби підвішений у порожнечі, і тільки свідомість плавала довкола, неквапливо кружляючи. Я не міг покликати на допомогу, не міг повернути голову чи поворухнути навіть пальцем. Відчував лише, як холод повільно й невблаганно повзе вгору моїми ногами. Мені було страшно. Я був розгублений. Моя свідомість судомно намагалася вирватися з цієї пастки. Я кричав усередині, але ніхто не чув.

І раптом побачив це: маленьку точку світла, що пробила морок. Несподівано я знову відчув крихту контролю над тілом. З важкими руками потягнувся до світла, намагаючись пробитися крізь темряву. Спочатку це було схоже на відчайдушне махання руками посеред відкритого океану — без жодного берега в полі зору. Та згодом світло почало ставати яскравішим, і я зміг розгледіти силует людини, що стояла прямо перед ним. Здавалося, це була жінка, але світло за її спиною сліпило занадто сильно, аби я міг роздивитися обличчя. Проте що ближче я наближався, то чіткішими ставали її обриси.

— ...

Вона щось казала, та я не міг розчути — звук був схожий на гул, що ледь торкався вух. І все ж він дивним чином заспокоював мене, мов голос старого друга, якого не бачив багато років і за яким скучив до болю. Я продовжував плисти крізь рідку темряву, повільно, але невідступно скорочуючи відстань до загадкової постаті. Коли я нарешті опинився на відстані витягнутої руки, я потягнувся до неї.

— оно… Тоно…

Я почув голос.

— Тоно… Тоно…

Він кликав мене. Знову й знову, у розпачливому, майже схлипуючому благанні.

— Тоно!

Крапля води впала мені на щоку і я розплющив очі. Нахилившись наді мною, плакала жінка. Вона була так близько, що я мимоволі здригнувся. Моя голова, як я помітив, спочивала в неї на колінах. Вона тримала мою руку обома своїми, ніжно притискаючи її до щоки.

Жінка була неймовірно схожа на Андзу, тільки з коротшим волоссям і… доросліша. Старша, зріліша за ту дівчину, яку я пам’ятав. Якби хтось сказав, що це її старша сестра, я б повірив без вагань. Але чому вона плакала? І чому взагалі була тут? Востаннє я пам’ятав себе десь глибоко всередині тунелю Урашіма…

— Тоно-кун… Ти в порядку? Ти мене впізнаєш? Це ж я… Ханашіро, Андзу Ханашіро…»

Андзу Ханашіро… Ханашіро?!

— Щ-що ти тут робиш?! — вигукнув я, різко підвівшись, сповнений тривоги. Від цього раптового руху в голові гучно стукнуло — я схопився за лоба, намагаючись придушити біль. З кінчиків моїх пасм посипалися сухі скориночки крові. Андзу, помітивши це, одразу відпустила мою руку і обережно підтримала мене за плечі.

— Ні, не вставай! Тобі ще не можна так різко рухатися. Ти в поганому стані…

— Г-гаразд…

Андзу допомогла мені сісти прямо, тому ми опинилися обличчям до обличчя. Я втупився в неї, уважно вивчаючи її риси, а вона, вочевидь, не менш стурбовано, розглядала мене у відповідь.

— Ти точно в порядку? Голова не болить? Нудоти немає?

— Та ні… здається, я трохи вдарився, але вже не кровоточить. І нудоти немає… Думаю, зі мною все буде гаразд…

— Точно? Слава богам… — Андзу приклала руку до грудей, видихаючи з полегшенням.

Я ж досі почувався розгублено. Частина мене була переконана, що я досі сплю.

— Тобто ти… справді Ханашіро? Але що ти тут робиш?

— Що я тут роблю?! Та це ж очевидно, хіба ні?!

Очі Андзу широко розплющилися, і вона підняла стиснений кулак на рівень плеча. Вона тримала його в повітрі кілька секунд, тремтячи, ніби не знала, куди вдарити мене, а тоді врешті безсило гепнула в груди. Було не боляче, але в тому ударі була вага — справжня, жива, відчутна. Цього було достатньо, аби зрозуміти: це не сон.

Перш ніж я встиг щось сказати, вона обхопила мене руками за шию й міцно притислася. Її вологе, шовковисте волосся торкалося мого обличчя, а слабкий запах поту лоскотав ніздрі.

— Я прийшла витягти тебе звідси, бо ти надто довго зволікав, ідіоте! — вигукнула вона. Її обличчя було так близько, що у мене задзвеніло у вухах. Але мені було байдуже.

— Що? Але ж ти… ти ж вирішила стати манґакою…

— І я стала! — закричала вона ще дужче. — Я вже завершила цілу серію! Її надрукували, вона продається у паперовому вигляді! І я не поспішала з фіналом, я все гарно завершила! Але навіть після цього… тебе все не було! Я втомилась чекати, тому сама сюди прийшла витягати тебе за вуха! Хіба це злочин?!

Я отетерів. У мене просто не було слів. Виявилось, Андзу не просто реалізувала свою мрію — вона завершила серію, видала її й навіть встигла стати повноцінною авторкою, поки я… бігав тунелем лише день-другий. Я не міг повірити в це. Усе це звучало як щось із іншої реальності. А потім вона просто кинула все, щоб самотужки податися за мною в тунель…

— І ще дещо! — Андзу ще дужче здавила мене в обіймах. — Як ти взагалі міг написати про відсутність сподівань, що я тебе дочекаюсь?! Не вірю, що ти таке сказав! Ми ж були командою, пам’ятаєш?! Як ти міг залишити мене саму?! Невже тільки тому, що я злякалася тієї першої пропозиції від редактора?! Через це ти мене кинув?! Через це не дозволив піти з тобою?!

— Ні… зовсім не тому…

— *Всхлип* Вибач, гаразд?! Тільки не ненавидь мене! Я не хочу знову бути одна! *Всхлип*

Вона схилила голову на моє плече, і сльози просочилися крізь тканину сорочки. Її нігті так глибоко вп’ялися мені в спину, що я подумав: ще трохи — і піде кров. Все, що я міг зробити, — провести пальцями по її волоссю.

— Вибач… Я знаю, що завдав тобі багато болю. Ти не заслуговувала на це…

— Так отож! І якщо думаєш, що все так просто зійде тобі з рук — помиляєшся ! — схлипуючи, відповіла вона. — Клянусь, якщо ще раз втечеш від мене…

— Я знаю, знаю… Але більше не втечу. Ніколи. Відтепер ми йдемо тільки разом.

— …Ти обіцяєш?

Я взяв Андзу за плечі й обережно відвів її голову назад, щоб подивитися їй в очі. Її обличчя було в сльозах, поту й соплях — але для мене це було найпрекрасніше обличчя, яке я будь-коли бачив. Я глибоко вдихнув, нахилився до неї — і поцілував. Наші зуби зіткнулися через поспіх, але вона не заперечувала, тож я просто продовжив. Поцілунок тривав усього п’ять секунд… але коштував нам ще кількох годин. І це було того варте. Я відсторонився. Це був мій перший поцілунок, і сіль її сліз залишилася на моїх губах ще надовго.

Я підвівся й простягнув руку до Андзу, яка ще не встигла отямитися.

— Ходімо, напарнице. Пора додому.

Сорок сім годин, п’ятдесят шість хвилин. Стільки часу я провів у тунелі Урашіма. Якщо перерахувати це на реальний час, вийде…

Тринадцять років і сорок п’ять днів.

Моє тіло залишилося сімнадцятирічним, але з юридичної точки зору я був уже тридцятирічним чоловіком. Андзу ж чекала цілих п’ять років, перш ніж наважилась увійти в тунель за мною — і тепер вона була дорослою, двадцятидвохрічною жінкою.

Коли ми нарешті вибралися з тунелю Урашіма, нас зустрів найпрекрасніший вересневий захід сонця, який тільки можна уявити. Навіть коли ми дісталися до головної дороги, все ще не здавалося, що минуло цілих тринадцять років. Кодзакі залишився тим самим сонним приморським містечком, яким я його пам’ятав, і навіть сама школа — я був упевнений, що її давно знесуть або об’єднають з якоюсь великою — усе ще гордо височіла над містом.

Мабуть, найбільшим шоком були новітні телефони, які я побачив у людей у потязі. Вони просто тикали по скляним екранам голими пальцями, і я не міг зрозуміти: як це скло не вкрите відбитками?

Оскільки я був у кепському стані після тунельних пригод, ми зайшли в перший-ліпший магазин одягу, щоби купити мені новий комплект, а потім оселилися в дешевому бізнес-готелі. По черзі прийняли душ у скромному двомісному номері, а потім сіли на свої ліжка і почали говорити. Говорили про все, що трапилось із нами після розлуки. Я розповів їй про дивацтва тунелю Урашіма, і про те, як мені на мить вдалося побачити Карен. Вона розповіла про своє нове життя манґаки і те, як воно виглядає зсередини. Ми говорили з захопленням, годинами, безперервно, аж поки не помітили, що давно вже за північ.

І тоді постало питання: а що тепер?

— Я продовжу писати манґу, — впевнено заявила Андзу. — Зніму квартиру, скину з себе все зайве і вкладуся в нову історію. Грошей вистачить ще на два роки, якщо буду економити. І це єдине, в чому я справді вправна… тож ось такий план.

— Мені подобається. Хоча, зрештою, у мене й немає права казати тобі щось інше.

— А ти, Тоно? Що робитимеш тепер?

На цьому я завис. У буквальному сенсі. У мене не було жодного плану. Я зовсім не думав, що буде після тунелю. Увесь час я тільки мріяв знову побачити Карен і втішав себе тим, що зможу якось прожити — варто лише докласти зусиль. Але тепер, коли Андзу так прямо поставила переді мною істину, я відчув себе повним ідіотом. І все ж — я не збирався брехати.

— Вибач… я, правда, ще не думав про це серйозно. Очевидно, треба буде знайти якусь роботу.

Андзу поглянула на мене з тривогою і почала терти підборіддя пальцями:

— Ммм… Але ж, з точки зору держави, тобі тепер тридцять, так? Та ж ситуація зі мною, звісно… Але, думаю, з тобою буде складніше — ні атестата, ні освіти, тринадцять років «порожні»…

І вона була абсолютно права. Ті слова пробили мене наче крижана вода в живіт. Я вже збирався якось заспокоїти її — сказати, що впораюся попри все — але вона перебила мене голосно і рішуче:

— До речі, я думала переїхати до Токіо.

— Серйозно?

— Ага. У нашій сфері зручніше, коли ти можеш особисто бути на зустрічах. І ще — я подумую про помічника.

— Помічника? Якого?

— Ну, в ідеалі — того, хто допомагав би мені з малюванням. Тонування, заповнення, якісь прості фони. Щось подібне.

…Я не був певен, що здатен навіть на це. Усього кілька семестрів малювання в школі, і жодної художньої жилки. Що вона мала на увазі під ‘простими фонами’? Якщо це просто пляжі або чорні порожнечі — може, я ще впораюсь. Але… навряд.

Поки я ламав голову, чи зможу бути хоч трішки корисним, Андзу засміялася і впала на ліжко.

— Або, можливо, мені більше допоміг би помічник для душі. Хтось, хто готував би мені чай, коли я в кризі, давав відгук, підтримував, був поруч цілий рік — двадцять чотири на сім. Не знаєш когось такого?

Ага. Тепер зрозуміло, до чого ти ведеш.

Прочитавши між рядків, я підвівся, сів поруч із Андзу на інше ліжко і підняв її в обіймах.

— Якщо вважаєш мене гідним кандидатом — я з радістю візьмуся за справу.

— …Ти справді не проти бути з такою, як я? Зі старенькою двадцятидвохрічною бабусею? — пожартувала вона.

— Ти що, жартуєш? Я завжди мав слабкість до старших жінок.

— Справді..?

— Та ні. Лише ти.

— Ахах… Боже, та ти завжди був такий.

— О, справді так думаєш?

— Авжеж. Думаю, саме так.

Розмова затихла, і ми просто вдивлялися одне одному в очі. І щойно я подумав, що момент якраз підходящий, вона схопила подушку й гепнула мені в обличчя. Я повалився назад, і вона одразу ж стрибнула на мене й почала жартома душити тією ж подушкою.

— Ха-ха-ха! Пробач, не витримала! Це було так по-дурному, аж соромно!

— Ага, ну все, тепер тобі не поздоровиться!

Я схопив іншу подушку і жбурнув у відповідь — але вона зловила її просто в повітрі й поновила атаку, тепер уже з двома подушками. Я реготав так, що ледве встигав закривати обличчя від ударів. Ми з Андзу бавилися доти, поки наші боки не заболіли гірше, ніж після всього, що ми пережили у тунелі. А тоді просто впали разом на ліжко — втомлені, але щасливі, після, мабуть, найдовшого дня в історії.

За кілька днів після повернення з тунелю Урашіма ми почали потроху входити в нормальний ритм життя. Після оформлення кількох коротких формальностей нам офіційно затвердили оренду квартири в непоганому житловому комплексі на околиці Токіо. Ми ще деякий час жили в Кодзакі, але вже отримали номер квартири й мали переїжджати наступного дня.

Андзу щодня читала нову манґу і шукала ідеї для великого повернення. Минуло вже вісім років від завершення її останньої серії, тож їй доводилося надолужувати пропущене й адаптуватися до сучасних тенденцій, аби витримати конкуренцію з лідерами галузі. Тим часом я нарешті прочитав її минулу роботу — ту саму, яку мріяв побачити ще з тунелю. Коли вона вручила мені перший том на папері, я не міг повірити, що справді тримаю його в руках. Але щойно почав читати — сам сюжет виявився ще більш неймовірним.

Її малюнок і сюжетний підхід сягнули рівня, що здавався недосяжним ще з часів тієї першої аматорської манґи, яку вона показала мені у своїй старій кімнаті. Хоча дещо все ж не змінилося: коли я сказав, наскільки мені сподобалось, вона знову зашарілась по самі вуха, як і в старших класах.

До речі про школу: за день до цього ми зустрілися з Кохару та Шохеєм — запросили їх на обід. Вони обидва тепер дорослі, навіть трохи старші за Андзу. Коли вони зайшли й побачили мене — а я виглядав так само, як у день нашої останньої зустрічі — Шохей зблід, ніби побачив привида, а Кохару розплакалась і одразу ж дала мені по плечу. Вона виглядала щиро розлюченою й запитала, куди, чорт забирай, я подівся на всі ці роки. Я намагався пояснити все чесно й ясно. Коли я нарешті закінчив, Шохей перший заговорив:

— Знаєш, хоч як би мені хотілося сказати, що це все просто маячня або лихий сон… дивлячись на вас, важко заперечити, що з вами сталося щось з іншого світу. Але, хей, ти ж повернувся, так? Отже, це головне.

— Боже, ви хоч розумієте, як я за вас хвилювалась?! — перервала його Кохару. — Спочатку ти просто зникаєш без слова, а потім ще й Андзу пропадає?! Уфф… Але так, я рада, що ви знову з нами…

Після цього ми вчотирьох занурилися в ностальгічні розмови про шкільні роки, згадували все й надолужували новини, розбираючи порцію за порцією окономіякі. Шохею і Кохару обом вже за тридцять, мають повноцінне життя й кар’єру: він працює в агентстві нерухомості, вона — вчителька в початковій школі. Андзу мені вже розповідала про це, але все одно було дивно почути це з перших вуст. Особливо коли мова зайшла про Кохару. Ніколи не знаєш, якою стане людина.

— Знаєш, здається, ти трохи змінився, — сказав Шохей, коли відізвав мене вбік, поки Андзу й Кохару жваво про щось теревенили. — Зовні, звісно, ні, але… ніби з’явилася якась впевненість. Енергія людини, якій вже нічого доводити. Ти просто живеш, як хочеш, і тобі байдуже, що подумають інші.

— Ну… за останні дні я, скажімо так, багато чого пережив, ха-ха…

— Б’юся об заклад, якби Кавасакі зараз спробувала витрусити з тебе обідні гроші, ти б їй щось різке сказав і просто пішов геть.

— Ей! Не думай, що лише він подорослішав! — втрутилася Кохару, і ми всі розсміялися.

— Гей, зате ти, принаймні, нарешті знайшов сенс у житті, друже, — продовжив Шохей. — Чорт, багато хто в нашому віці досі не може з цим визначитися. Тож не втрачай цього, чуєш? Тримай спину рівно, зрозумів?

— Дякую, чувак… Я обіцяю. Але скажу чесно, ти за мною так уважно наглядаєш — міг би відмінним психотерапевтом.

— Та є таке. Аналізувати людей — це, типу, моє хобі. Хоча ти ж це і так знав, правда?

Я не міг стримати усмішку. Це справді було як повернення у минуле.

— Та як тут забути?

Коли у нас вичерпались теми для розмови, Шохей якось між іншим сказав, що хотів би сам поглянути на отой тунель Урашіма. Тож щойно ми доїли, одразу вирушили туди разом.

Але тунель зник. На його місці тепер стояла рівна кам’яна стіна. Таке враження, що його ніколи й не існувало.

— Ну все, хлопці, годі вже, — з підозрою сказав Шохей. — Що тут відбувається?

Я лише знизав плечима.

— Хто знає… Може, це й справді був якийсь сон у гарячці.

Всім чотирьом стало якось дивно. Наче нас надурили.

Попрощавшись із Шохеєм та Кохару, ми з Андзу вирушили до наступного місця. Вийшли з поїзда й пішли стежкою вздовж колії. Пройшли повз зачинену крамницю з рисом, повз стару пожежну станцію з зачиненими й досі воротами — і дісталися до нашої цілі.

Це був мій дім. Або, точніше, дім, який колись був моєю домівкою. Ми пройшли повз великий знак «Прохід заборонено» й підійшли до вхідних дверей. На щастя, замки не змінили, тож я все ще міг відкрити їх власним ключем. Шохей розповідав мені, що батько давно виїхав із Кодзакі, але так і не зміг продати будинок — тож той просто стояв і поволі занепадав. Чесно кажучи, мене це не здивувало: стара дерев’яна споруда, що потребувала серйозного ремонту. Я б не здивувався, якби наступного разу побачив на її місці пустир.

— Перепрошую за вторгнення, — чемно сказала Андзу, заходячи слідом за мною. Звісно, в будинку давно вже ніхто не жив, кому б до цього було діло. Надворі ще тривав день, але всередині було доволі темно — через зачинені віконниці та сітчасті двері. Ми йшли скрипучими підлогами, вдихаючи густий запах пилу та старого дерева. Піднялись на другий поверх й, обережно оминаючи павутиння, підійшли до дверей моєї кімнати. Я простягнув руку і відчинив їх.

— …Нічого не залишилось, еге ж? — тихо промовила Андзу.

І справді, кімната була повністю очищена від особистих речей. Хоча, мушу визнати, без ліжка та письмового столу простору стало значно більше. Андзу ж опустила плечі — видно було, що вона розчарована. Це ж була її ідея — навідатись сюди, сподіваючись знайти якісь пам’ятні речі з дитинства. Можливо, старий фотоальбом чи щось таке.

— Ну, я ж тебе попереджав. Знав, що тато все вичистить.

— Так, але хоча б щось мало б лишитися…

— То що тепер? Хочеш перевірити інші кімнати? Може, там щось знайдеться?

Андзу похитала головою:

— Ні, здаюсь. Якщо вони так ретельно вичистили твою кімнату, навряд чи знайдемо щось цікаве в інших. І взагалі, було б якось дивно копатися в речах, що навіть не твої… Ходімо додому.

Я кивнув, і ми рушили назад, вниз по сходах. Я вже взувався в передпокої, як раптом згадав одну річ. Важливу річ.

— О, до речі… Ще є дещо, що ми маємо взяти, перш ніж підемо.

— Що саме?

— Ходімо. Я тобі покажу.

Ми вийшли з дому через парадні двері й обійшли його ззаду, пройшовши у двір. Я швидко знайшов знайомий отвір під підлогою та простяг руку всередину. Пальці торкнулися чогось холодного й металевого. Дякувати богам, воно все ще тут. Я витягнув його й обтрусив кришку старої прямокутної бляшанки від пилу.

Андзу дивилася на цю коробку зі справжнім захватом, ніби вже знала, яку цінність вона для мене має.

— Що це? — спитала вона.

— Це… Усе, що в мене лишилося від моєї молодшої сестри.

Почувши це, обличчя Андзу на мить стало блідим, але вона швидко опанувала себе.

— Ого… — прошепотіла вона з повагою в голосі.

— Думаю, тут навіть є кілька моїх старих фоток. Але я, звісно, відкладав лише ті, де ми з Карен удвох.

Я зняв кришку з коробки — і перше, що побачив, були петельки від яскраво-червоних сандаликів Карен. Але зверху лежав конверт, якого я точно ніколи раніше тут не бачив.

— Га? Що це ще таке?

Це був звичайнісінький жовтий конверт без жодних написів. Я точно не пригадував, щоб колись клав його сюди. Здивовано відкрив його й зазирнув усередину. Там був лише один аркуш паперу, складений навпіл. Я розгорнув його. На ньому були написані адреса й номер телефону, яких я не впізнавав… а в самому низу — ім’я мого батька.

— Постривай…

Єдиним логічним поясненням було те, що це — нові контактні дані мого батька. Невже він знав про схованку з самого початку? Або, може, знайшов її вже після мого зникнення в тунелі Урашіма. У будь-якому разі, він не викинув цю коробку, а натомість залишив всередині свою адресу й номер — на випадок, якщо я колись повернусь. У цьому я був упевнений. В грудях стислося.

Чорт забирай. Я ж думав, що вже пережив усе це…

— Це… адреса твого батька? — м’яко спитала Андзу.

— Так… Схоже, що так.

— Що ти будеш із цим робити?

— …Візьмемо з собою. Хто зна… Може, настане день, коли я буду готовий зустрітися з ним знову.

Я впіймав себе на думці: якби це таки сталося, було б добре поговорити з ним по-людськи, як колись. Я прикусив губу — не міг повірити, що навіть після всього, десь глибоко всередині я все ще сподіваюся на нормальні стосунки з ним.

І раптом Андзу взяла мене під руку.

— Якщо сам не витримаєш… я піду з тобою, гаразд? — сказала вона, усміхаючись тією своєю безстрашною, ідеальною посмішкою.

— Так. Мені б це сподобалося, — відповів я, посміхаючись у відповідь.

З бляшанкою в одній руці й Андзу — під іншою, я залишив за собою старий, занедбаний дім. Порив вітру струсонув дроти над головою, і холод пробігся хребтом. Я злегка здригнувся — й уперше за довгий час помітив: цикади вже давно мовчали. Схоже, після тринадцяти нескінченних років літа ми з Андзу нарешті були готові зустріти осінь — разом.

І хоча я ніколи не думав, що мені буде сумно прощатися з літом, цього разу я не міг по-справжньому сумувати.

Бо знав: попереду нас чекає ще одне незабутнє літо.