Розділ 107 — У кожного свій задум

Того дня, коли Ю переміг Горію, ще до того, як він зник із Ками, за боєм стежили сторонні люди.

Вони спостерігали навіть раніше, ще до того, як у бій вступили Ніна з рештою.

Ховалися вони в лісі, трохи далі від лугу край дороги, усі з ніг до голови в чорному, з обличчями під чорною тканиною.

— Страшний хлопець.

— Справді… Мене здивувало й те, що той напівлюд назвався апостолом смерті, але Ю Сато б'ється просто неймовірно.

— Може, він збрехав, що апостол. Колись я на завданні пробрався в Імперію Дерім і бачив, як билися Гас До із Семи мечів і сьомий апостол смерті, Старець із бойовим молотом. То було щось геть інше. Їх оточили п'ятсот вояків Імперії Дерім, і майже всі загинули, просто опинившись поруч із їхнім боєм.

— Хай там як, а треба якнайшвидше доповісти панові Тамосу, і про апостола смерті теж. Ми ж досі гадки не маємо, навіщо архієпископ теократії так учепився в того Ю Сато.

Інші люди в чорному мовчки кивнули.

Більше тут не було чого вивідувати, і вони хотіли відступити, але раптом відчули, що з тілом щось не так.

— Т-тіло… не рухається?!

Решта теж не могла поворухнутися.

Один із них насилу повів очима, які ще слухалися, і побачив маленьку дівчинку.

— Добри-и-день, приємно познайомитися! Я Прірі.

Чоловіки отетеріли. Досвідчені шпигуни Священної держави Джадарк не помітили цієї дівчинки, аж поки їх не скувало, а проста дитина на таке не здатна.

— Не відповісти на привітання — це ж не по-людськи!

Прірі сердито надулася, а з-за її спини вийшов велетень, якого легко було сплутати зі скелею. Поруч, схрестивши руки, грізно стояла велетка, не менша за нього.

— Прірі, ти що, дурна? Твоя отрута їх скувала, як же вони тобі відповідять?

— Ти як із нашою Прірі розмовляєш?! Вибачся!

— Ой-ой, а тобі влетіло~

Велетень щось невдоволено прогарчав і неохоче вибачився перед Прірі. Видно було, що в дружини він під каблуком.

— О… отрута?! Та ми ж… до отрут стійкі… ще й без кольору… без запаху… х-хто ви… такі…

— Це ж моя хвалена отрута! — Прірі гордо задерла носа. — Тут довкола повно моїх крихіток. А от що ви двоє розгулюєте серед них, ніби нічого не сталося, дивує навіть мене!

— Ха-ха! Ну що ти таке кажеш, мала!

Велетка гучно ляснула Прірі по спині, і та покотилася по землі. Велетня це неабияк потішило, а його дружина зрозуміла, що перестаралася, і поспіхом підняла малу з землі.

— Ну що ж це таке! Хоч трохи стримуйтеся! Я ж тендітна малоросличка! І взагалі, вам хіба можна покидати свої місця?

— Ха-ха, вибач, вибач. Ніяк не навчуся міряти силу. Свою ділянку ми вже прибрали. А на другій принцеса, від неї ніхто не втече.

— Ну, від принцеси ще ніхто не втік… хіба що Джозеф.

Малоросличка Прірі, подружжя велетнів, якась принцеса, Джозеф… Чоловікам одразу все стало ясно.

— В-ви… дружинники Мусса?

— Ти ба. Отрути нашої Прірі наковтався, а ще й балакаєш. Видно, ти до неї стійкіший за інших.

— Пхе! Що там та отрута якогось дівчиська.

Прірі сердито засопіла й почала гамселити велетня кулачками по колінах. Вона б і до голови дотяглася, та з її зростом вище колін ніяк не виходило.

— Чому… ви тут? Ви ж мали… разом із Муссом… їхати до столиці…

— Отже, міністр і Джадарк таки змовилися за спиною. Пан Мусс ваші задуми бачить наскрізь.

Велетень зневажливо дивився на шпигунів, а Прірі тим часом притримував за голову, тож її кулачки тільки молотили повітря.

— Дж-Джадарк? Про що ти? Ми з Імперії Дерім…

— Цить! Годі вже брехати. Дорослі чоловіки, а поводитеся ганебно.

Велетка гримнула на шпигунів так, що аж затремтіли дерева. Прірі хоч і затулила вуха, а все одно трохи хиталася. Та люди в чорному не злякалися й уперто мовчали.

— Ви ж шпигуни Джадарку, з тієї організації, що зветься Квіткою, так? А ви в ній найнижча ланка, Корінь, еге ж? Що знає така дрібнота, і так ясно, тож ми й не збиралися ні про що вас питати. І час не тягніть, решту ми з моєю старою вже порішили, тож нема на що сподіватися.

На цьому велетень розмову скінчив і закинув на плече величезну сокиру. Прірі, ще трохи хитаючись, поспіхом забігла поперед нього.

— Стривайте! Як вони вам не потрібні, віддайте їх мені. Я якраз маю ліки, які хочу випробувати. З такою купою піддослідних справа піде жвавіше.

Прірі сяяла усмішкою, заявляючи, що ставитиме на людях досліди, і подружжя велетнів тільки криво всміхнулося.

Едда скаржилася Мофісу в кабінеті голови, на третьому поверсі Гільдії авантюристів.

— Джозеф звалив на мене прибирання після тієї клятої брами, а сам кудись подівся. Він щойно повернувся, і я йому все висловила, а йому хоч би що. Що ви на це скажете?

Едда вже давно сипала скаргами без перерви, і в Мофіса аж піт на лобі виступив. Чесно кажучи, йому було байдуже, але він мовчав, бо за довгі роки знав, що буде, якщо сказати таке Едді.

— Кхм. До речі, а зрадника ти знайшла?

Мофіс так відверто перевів розмову на інше, що Едда скоса на нього зиркнула, і в нього забігали очі. Едду це, схоже, вдовольнило. Вона кахикнула й серйозно обернулася до нього.

— Коротко кажучи, зрадника в гільдії немає.

— Не може такого бути. Відомості ж витікають.

— Хіба що трапився хтось вправніший за мене.

— Хтось вправніший за Едду… Та це ж якийсь монстр.

Мофіс це прошепотів, але гострий слух Едди нічого не пропустив. Вона ляснула його по лобі, а прибираючи руку, висмикнула кілька волосин. Мофіс відчув біль, побачив їх у Едди між пальцями й заволав на всю гільдію.

— Ну й галасливий же ви дідусь.

— З-замовкни! Ти ж висмикнула моє дорогоцінне волосся!

— Дорогоцінне? — зверхньо засміялася Едда. — Спершу дізнайтеся, що означає це слово, а тоді вже кажіть. А втім, є ж люди, які знають більше за працівників гільдії. Як там його, Карон, голова Ріфу влади? Кажуть, він був схиблений не лише на лабіринті, а й на Юсикові.

— Невже… не хтось із гільдії, а…

Мофіс сьорбнув чаю, який заварила Едда, і понадіявся, що його здогад не справдиться.

Чоловік читав в одній із кімнат палацу Священної держави Джадарк. Була вона така велика, що в ній могли б жити кілька десятків людей. Скрізь, де тільки можна, стояли книжкові шафи, а книжки, що не вмістилися, лежали на підлозі цілими горами.

У масивні двері постукали. Минула хвилина, чоловік не відповідав, і стук пролунав знову. Він і цього разу змовчав. Тоді жінка, що стукала, мабуть, махнула рукою, мовчки зайшла й попрямувала просто до нього.

— Пане архієпископе теократії.

Чоловік не відривав очей від книжки. У кімнаті чувся лише шелест сторінок.

— Пане архієпископе теократії. Архієпископе теократії. Пане Делаланде. Гей, Делаланде.

— Чинціє, як-не-як, а я архієпископ теократії. Так до мене не звертаються.

— Перепрошую. Мені здалося, що пан архієпископ теократії надто захопився читанням.

— Кажи просто Делаланд.

— Мені здалося, що пан Делаланд надто захопився…

— Ну все, зрозумів. Чинціє, я винен.

Чинція, схоже, вдовольнилася вибаченням. Вона чемно відповіла «он як» і почала доповідь.

— Є погана новина й ще одна погана. З якої почати?

— Та обидві ж погані.

Делаланд, криво всміхаючись, перегорнув сторінку.

— Тоді перша. Корінь, який вирушив захопити Ю Сато, найпевніше, знищено повністю.

— Найпевніше?

— Ні з ким із Кореня немає зв'язку. Навіть зі зв'язковим у Камі.

Шпигунів Священної держави Джадарк, можливо, перебили всіх до одного, а Чинція з кам'яним обличчям спокійно доповідала далі.

— Найімовірніше, їх перебив Ю Сато, але…

— Ні, Ю разом з апостолом смерті. А командира, що вижив, Ю Сато, здається, забрав із собою.

— Ах так, за ним же стежать. Тоді мені й доповідати не було чого.

— Ні, почути те саме ще раз, з іншого боку, теж важливо. Ну, а друга погана новина?

— Схоже, Корінь задіяли не лише ви, пане Делаланде, а й ще хтось.

— Гм-м. Мабуть, Батай чи Бессьєр.

— Хто саме, поки не з'ясовано, але, схоже, й тих знищили.

Делаланд закрив книжку, зчепив пальці й потягнувся.

— Про тих я не знав. Але хто їх порішив, здогадуюся. Певно, граф Мусс. Від того удаваного телепня трохи клопоту. Мабуть, варто підіслати ще когось. Відправ до Ками номер вісім.

— Пане Делаланде, номер вісім зайнятий іншим завданням. І кличте його на ім'я, а не номером.

— Та яка різниця, як їх звати. Номер три, наприклад, звуть Ремі. До, ре, мі… Те саме, що номер, тільки нотами. І Корінь же щойно поповнили, а вже знову нікого. Не щастить.

Делаланд узяв нову книжку й знову поринув у читання, ніби даючи зрозуміти, що розмову скінчено.

Віяв сухий вітер, а довкола, куди не глянь, тяглася пустка. Тут був вхід до лабіринту рангу B, Гнилого царства Енріо. Вправні майстри оточили його щільними бар'єрами, але міазми, що сочилися звідти, однаково обернули всю округу на мертву землю.

— Скільки той гад іще відливатиме?

— Мені не скаржся. Скаржся тому ведмедиську.

Біля входу до лабіринту товкся загін авантюристів. Той, що бурчав, доглядав кинджал і мимрив щось собі під ніс. Відповідав йому ельф, пробуючи тятиву лука. Ще троє не встрявали в їхню звичну перепалку й ретельно перевіряли спорядження. Усі вони були авантюристами рангу B і саме проходили Гниле царство Енріо.

— Гей.

— Чого тобі? Скарги — то до…

— Та ні, я не про те. Що робитимемо з тією справою?

— Це ти про іменне замовлення від міністра фінансів?

— Морока… А відмовишся, то буде ще більша морока.

— Пхе. Бісить, що він думає, ніби за гроші все можна, але якщо треба лише когось провести, то заробіток непоганий.

— Мене верне від думки, що треба слухатися того жирного товстосума.

— Конні, я розумію, що ти хочеш сказати… М?

— Що таке?

Інші одразу глянули туди, куди дивився ельф. До них ішов хлопець. За спиною мішок, при боці меч, на тілі обладунок, тож Конні з товаришами вирішили, що це авантюрист. Але в Гниле царство Енріо поодинці не ходять, а тим більше хлопчаки. Верхні поверхи ще міг пройти й загін рангу C, але з середніх поверхів навіть загін рангу B ризикував загинути.

— Гей, малий. Ти хоч знаєш, куди прийшов?

Гукнув його огролюд, якого товариші звали Кісом. Вигляд він мав грізний, але дітей любив і просто занепокоївся.

— Гниле царство Енріо. Відійди.

— Ні, не знаєш. Це не місце для такого малого, як ти…

— Заважатимеш — уб'ю.

Хлопець сказав це зовсім тихо, але бувалі авантюристи рангу B аж стрепенулися. Від малого віяло жагою вбивства, і безстрашні ветерани мимоволі схопилися за зброю. На лобі в них виступив піт. Тиск, що йшов від хлопця, впивався в усе тіло, і був він сильніший, ніж від монстрів високого рангу.

— Кісе, пропусти його.

Огролюд коротко буркнув «ага» й відступив убік.

Хлопець так і зайшов у Гниле царство Енріо, а чоловіки дивилися йому вслід, аж поки він не зник.

— Щ-що це було? Ну й жагу вбивства пустив той вилупок.

— Хтозна. Тільки я бачив кількох людей із такими очима, і всі вони померли молодими. Не знаю, наскільки той малий сильний, але йти в Гниле царство Енріо поодинці — це самогубство.

— Гей, то чого ж ти мене зупинив? Ще не пізно, ходімо заберемо його звідти.

— Кісе, облиш. Хоч і шмаркач, а авантюрист. Усе на власний страх і ризик.

— Конні правду каже. Авантюрист сам за себе відповідає. До того ж він не сам. З того мішка я чув дихання щонайменше двох людей. І ще чиєсь, зовсім крихітне…

— Га? Та де в тому мішку вмістяться двоє?

Кіс не міг із цим погодитися й лишався похмурим навіть тоді, коли повернувся ватажок загону, ведмедолюд.