Розділ 108 — Не в гуморі

На другому поверсі Гільдії авантюристів у Камі квести могли брати лише авантюристи рангу C і вище, тож бували тут, можна сказати, тільки обрані.

Цей поверх був майже такий самий завбільшки, як перший, але ранг C здобувають лише деякі здібні авантюристи, тож людей тут було куди менше. І вони, звісно, поділили між собою столи, ніби території: отой належав такому-то клану, той такому-то загону, а цей був місцем такого-то авантюриста рангу B.

Посеред поверху стояв найбільший і найпомітніший стіл. Казали, хто займе його сам чи зі своїм кланом або загоном, той може називати себе першим серед кількох тисяч авантюристів Ками. І ось за цим столом сам-один сидів чоловік, закинувши на нього ноги.

Навіть відомому авантюристові рангу B з гучним прізвиськом решта не дозволила б отак самому зайняти це місце. Але довкола ніхто й слова не казав. Навпаки, усі трималися від чоловіка подалі, ніби боялися.

Чоловік був увесь у м'язах, мов зі сталі. До столу він прихилив дворучний меч із подекуди помітними слідами запеклих боїв, і навіть той, хто в зброї не тямить, зрозумів би, що це справжній шедевр.

Погляд у нього був порожній і ні на чому не зупинявся.

Це був Джозеф.

— Пан Джозеф, схоже, страшенно не в гуморі. А останнім часом і пити покинув, і такий був веселий…

— Дурню! Не дивись туди. Той бовдур Ноа не второпав, що до чого, причепився до нього, і тепер на ньому живого місця нема.

— Та ну… Ноа ж огролюд? Здолати голими руками Ноа, такого самого рангу B… Не може бути.

— Він зараз такий самий, як тоді, коли тільки прибув до Ками.

— Коли тільки прибув… Це ж він тоді, ледве приїхав, погризся з кланом Червоний метеор і половину з них до крові відлупцював, так?

— Пан Джозеф тоді був справді страшний. Навіть ті, хто хотів кликати його до себе в клан, так боялися, що й слова не могли сказати.

Авантюристи перемовлялися осторонь, і Джозеф усе чув, але, ніби йому байдуже, схрестив руки й дивився в стелю.

Він згадував день, коли Ю зник із Ками, і їхню останню розмову.

— Гей-гей~ Ю, ти куди? М? А це ще хто?

Джозеф бив нижчих демонів, що лізли з брами, яку відчинив Чі Ду. Та коли Каміла з Місячного цвіту привела з Ками Едду й майстрів бар'єрів і ті почали замикати браму бар'єрами, він звалив на них усю решту роботи й пішов шукати Ю.

Ю почув Джозефа, на мить зупинився, глянув на нього й рушив далі. У кожній руці він тягнув по одному, Горію й командира шпигунів, обох уже без рук і ніг.

Джозеф забіг наперед і, не дуже зважаючи на покалічених полонених, ніяково почухав кінчик носа.

— Кажу ж, стривай. Ти, це… більше покладайся на дорослих.

Він сказав не «на мене», а «на дорослих», і це було цілком по-джозефівськи.

— …Покладатися на дорослих? Ти що, жартуєш?

— Не жартую. Ти ще зовсім малий. Навчися вірити дорослим і покладатися на них.

— Джозефе, що тобі вперше подарували батьки?

Джозеф вирішив, що Ю таким питанням просто викручується, і трохи насупився, але все ж почав пригадувати.

— На п'ятий… ні, на шостий день народження, здається. Батьки подарували мені сталевий спис. А що?

Джозеф мимоволі всміхнувся. Він згадав, як тоді, не тямлячи себе від радості, вискочив зі списом надвір і став ним махати.

Спис був такий важкий, що шестирічний Джозеф ледве його піднімав і як слід орудувати ним не міг. Але він щодня захоплено з ним вправлявся, і це був один із його найкращих спогадів.

— Був у мене… один знайомий. На п'ятий день народження йому подарували кнопки. Ти, мабуть, і не знаєш, що це таке? Ними пришпилюють папір до стіни, вони як маленькі голки. І от йому… напхали повен рот тих кнопок і вдарили… Так він казав.

Усмішка в Джозефа застигла. Ю казав про знайомого, але Джозеф одразу зрозумів, що це про нього самого.

— Казав, що коли тобі напхають повен рот кнопок і вдарять, то це не так боляче, як гаряче, ніби в роті розпалили вогонь. Качаєшся від того жару по підлозі, харкаєш кров'ю, верещиш: «Гаряче, гаряче!» А батьки кажуть: «Не брудни в хаті!» і «Як тобі так гаряче, то зараз охолонеш!» — роздягають догола й виштовхують надвір. Того дня падав сніг. Спершу тремтиш від холоду, а потім уже й не розбереш, холодно тобі чи боляче… Так він казав. А як гадаєш, що тим часом робили його батьки? Сиділи вдома й смачно їли з казанка щось тепле. Ще й так, щоб йому було видно. А на шостий день народження йому позаганяли під нігті стільки голок, скільки було років…

— Годі… досить.

— Щось я відійшов від теми. Поки він голий стояв надворі під снігом, повз нього пройшла сила-силенна дорослих. Кажуть, вони йому ой як співчували. «Бідолашний», мовляв. То що ти щойно казав? Покладатися на дорослих? А ти жартівник.

Джозеф уже не міг зупинити Ю.

Ю пройшов повз нього, а Джозеф так і стояв мов укопаний, без сили навіть піти слідом.

Ю відійшов трохи, озирнувся й кинув Джозефові невеличку торбинку. Джозеф глянув на неї біля своїх ніг, а тоді на Ю. Той дивився з виразом, який важко описати, і чимось нагадував Джозефа, що недавно ніяково чухав носа.

— Мене якийсь час не буде в Камі. Якщо Ніна з рештою лишаться тут і… досі будуть авантюристками, пригляди за ними, тільки непомітно. У торбинці гроші, це плата.

Джозеф підібрав торбинку й стиснув її. Стиснув так сильно, що монети всередині погнулися.

— Покладися… на мене.

Джозеф сказав це ледь чутно. Ю почув відповідь і мовчки пішов. Джозеф дивився йому вслід, аж поки той не зник з очей.

— Пане Джозефе! Та пане Джозефе ж!

Це гукала Барбара, реєстраторка другого поверху, і Джозеф нарешті отямився від задуми.

— Нарешті почули. Голова гільдії має до вас прохання й просить зайти до нього в кабінет.

Авантюристи довкола затамували подих і стежили за безстрашною Барбарою.

— Ні.

— Га? Що ви сказали?

— Ні, кажу. Поки що я від старого… та й не лише від нього. Ні від кого замовлень не братиму.

— Щ-що ви таке кажете! Думаєте, вам таке дозволять…

Джозеф не зважав на Барбару, яка галасувала над самим вухом, схопив дворучний меч кам'яного дракона й спустився сходами. Вона лишилася й кричала як навіжена, але авантюристи довкола вже встигли розійтися, щоб і їм не перепало.