Розділ 110 — Дивна пара

Біля входу в Лабіринт Горго, як завжди, товклися авантюристи, що шукали собі загони, і торговці, які чекали на тих, хто щось забув купити.

— Сьогодні вже точно пройдемо двадцятий підземний поверх.

— Ха! Це ви — двадцятий підземний? Облиште, облиште, тільки голови складете.

— Що ти сказав, гаде?!

— Годі вам. І ви там теж припиніть.

Дурні підколки між авантюристами частенько переростали в бійку. Одні товариші розбороняли, а інші махали рукою, мовляв, самі вгамуються.

— Перепрошую, можна пройти?

Між неохайними авантюристами пройшла дівчина. Жінок серед них і так мало, а на цю дивилися всі довкола.

Вона була у формі покоївки. Поверх форми вона, звісно, вдягла спорядження, але авантюристка в такому вбранні впадала в око, хоч що роби.

— Це ще що таке…

— Не знаєш? Це ж Маріфочка.

— М-Маріфочка?

Серед чоловіків-авантюристів Ками саме складалися нові фракції.

Раріт очолював фракцію Ніни, для якої найвища цінність — розмір грудей. Муга з іншими тримався фракції Лени, бо маленькі дівчатка для них понад усе. А нову силу, фракцію Маріфи, склали Шам та інші, хто шанує красуню, що дивиться на чоловіків-авантюристів, як на комах. Досі переважали три великі фракції: Колетт, яка дарує бадьорість, Едди, старшої сестриці невідомого віку, і Барбари з розкішною фігурою. Але останнім часом розклад сил дуже змінився.

Світ ось-ось мав поринути в добу воєн, у бридку криваву гризню паскудних чоловіків-авантюристів!

— Маріфочко, а де Ніночка з рештою? І вовків, яких ти завжди водиш, теж не видно… Н-невже ти сама йдеш у лабіринт?

Авантюрист, який знав Ю з товаришами, питав стурбовано, але потай мав свій задум. Якщо вона справді йде в лабіринт сама, можна скористатися нагодою й ближче з нею познайомитися.

— Саме так. А тепер перепрошую.

Маріфа сухо відповіла й одразу зайшла до лабіринту.

— Стій-стій! Маріфочко, зачекай! Якщо хочеш…

— Відійди.

— Га-а? Ти до кого це… Ой! П-пане Джозефе?!

Авантюристи на мить загомоніли, бо не чекали побачити Джозефа в лабіринті рангу D, але він ні на кого не зважав і рушив слідом за Маріфою.

— Доки ви за мною ходитимете? Щоразу те саме. Скажу прямо, ви мені муляєте очі.

Маріфа не витримала й різко кинула це Джозефові, який мовчки йшов за нею й наглядав.

— Така в мене з Ю домовленість.

— …

Маріфа почула ім'я Ю й більше нічого не змогла сказати.

Стріла Маріфи зі свистом влучила саламандрі у вразливе місце. Маріфа висмикнула стрілу з трупа й сховала до сагайдака, який був ще й айтем-поучем. До четвертого підземного поверху вона йшла вже дві години.

— Дівчино, твій перший клас, здається, Дресирувальник? Де ж вовки? Дресирувальник без прирученців — що воїн без меча.

— Не ваша справа.

Минув тиждень після смертельного бою з Горією. Коро досі не оговтався від смерті Сукке. Маріфа доглядала маєток і щодня сама спускалася в лабіринт.

Вона йшла все далі, але кожен бій давався їй тяжко. Надто коли траплялися монстри на кшталт големів. Проти них її надійні комахи були марні, і вона ледве їх долала, поєднуючи магію духів і лук.

На дев'ятому підземному поверсі форма покоївки на ній уже аж змокла від поту.

— Ч-час. Повертаюся.

Маріфа, важко дихаючи, рушила назад тією самою дорогою.

(Учора восьмий підземний, позавчора сьомий. Потроху просувається, але так рано чи пізно загине… А допоможу я їй, то все буде марно.)

— Ґуо-о-о-о!

Стріли пробили отруйному грізлі обидва ока, і він заревів, корчачись. Маріфа добила його, всадивши просто в серце Фаєр Ероу, заклинання магії духів першого рівня.

— А Ніна досі сидить замкнувшись?

— Увесь час плаче в кімнаті господаря. Зараз біля неї Лена.

— Може, нарешті розкажеш, що того дня сталося?

— Хіба господар вам не розповів?

— Ю мені тільки й сказав, щоб я приглянув за вами, дівчата.

— Тоді й я нічого не можу вам розповісти.

Джозеф аж скривився. З Маріфою він не знав, як бути. З Ніною можна було нормально поговорити, Лена, якщо її зачепити, реагувала саме так, як він і чекав, а от Маріфа, чи то тому, що її не цікавило нічого, крім Ю, здебільшого мовчала, а як і відповідала, то одним-двома словами. Джозеф ніколи навіть не пробував зрозуміти жіноче серце, і ця дівчина була для нього суцільною загадкою.

— До речі, ти знала, що Ю родом із глухого села Рессел?

Джозеф хотів хоч якось її розговорити й переказав те, що почув від Мусса.

— Господар родом із села Рессел?! А яке воно, те місце?

Подіяло це просто чудово.

Джозефові й самому було тяжко охороняти когось, не перемовившись із ним і словом, тож він зрадів, але від такої різкої зміни мимоволі криво всміхнувся.

Маріфа й далі жадібно ловила кожне слово, щойно мова заходила про Ю. Джозеф розповідав, як Ю вперше прийшов до Гільдії авантюристів у Камі, про гобліна-короля й полювання на новачків, а вона слухала зовсім як дівчина свого віку, і розмова пожвавішала.

— До речі, кажуть, у тебе, дівчино, були шрами на оці й на шиї. Я чув, що їх загоїв Ю.

Насправді Джозеф і гадки не мав, хто їх загоїв, і просто закидав вудку.

— І що з того?

— Чому ж тоді Ю не загоїть власних шрамів?

Маріфа йшла попереду, а тут зупинилася й обернулася.

— Справа не в тому, що він не хоче. Він не може.

— Як це?

— Колись я питала господаря. Він казав, що пробував і на собі, але вони не загоюються.

— Чого б то? Твої шрами загоїв, а свої не може?

— Господар і сам не знає чому. …У нашому селі на одну жінку напав рій великих отруйних молей, і вона отруїлася. Ми й трави від отрути давали, і магією лікували, а їй анітрохи не кращало. Вона слабшала й зрештою померла. Як гадаєте, чому?

— Не знаю.

— Коли на неї напали ті молі, вона втратила чоловіка й дитину.

— Невже… через горе ні трави, ні магія на неї не діяли? А Ю?.. Ю…

— Рани господаря я колись неодмінно вилікую. Для цього мені потрібно більше сили.

— Може, я встигну раніше за тебе, дівчино.

— Гадаєте, я програю якійсь горилі?

Маріфа на мить ледь помітно всміхнулася, але обличчя в неї одразу знову стало незворушним, і вона пішла далі. Позаду на весь лабіринт обурено закричав Джозеф.