Розділ 111 — Тривоги Вудса

За квартал від головної вулиці Ками є глухий безлюдний завулок. Там стоїть кузня, про яку й не скажеш напевно, працює вона чи ні. Авантюристи знали її господаря, але слава про нього йшла недобра.

Звали його Вудс Корорі. Майстер він був добрий, та все псувала його унікальна навичка Невезіння. Спорядження з-під молота коваля іноді отримує навички, а у Вудса такого не траплялося ніколи.

Щоправда, у звичайного майстра потрібна навичка й так майже ніколи не з'являється, хіба що в ковалів високого рангу. І все ж до крамниці Вудса ніхто не ходив, і на те була своя причина.

Авантюристи ризикують життям, тож у прикмети вірять ще дужче, ніж звичайні люди. От і виходило, що його зброю й обладунки обходили десятою дорогою, хоч ремесло своє Вудс знав.

З глибини крамниці долинав стукіт молота по металу, але сьогодні удари звучали якось нерівно.

— Гм?! Дідько. Зіпсував.

Вудс глянув на довгий меч, який кував, і мимоволі цокнув язиком. Лезо вийшло нерівної товщини й подекуди покривилося.

— Щось не йде робота.

Останнім часом зброя й обладунки виходили в нього зовсім не такими, як він хотів.

І він знав, чому так.

— І де того малого носить…

Минуло вже десять днів, відколи Ю зник із Ками. Вудс почув про це від одного з небагатьох знайомих авантюристів.

Він стривожився й навідався до Ю додому. Там була лише бліда Ніна, яка зачинилася в його кімнаті, і Лена, що не відходила від неї. А Маріфа, як йому сказали, ходила в лабіринт сама. Вудс аж закипав від гніву й ледве стримувався.

— Скільки нервів мені вимотав! Хай тільки повернеться, я йому як тріскону!

Вудс кинув невдалий меч у бочку й уже вкотре зітхнув.

Аж раптом…

— Дядьку.

Вудс кинувся на знайомий голос і з поспіху вдарився гомілкою об ковадло.

— Ай! Д-де ти?

Вудс схопився за забиту гомілку, вибіг із майстерні в крамницю й побачив щось дивне.

У повітрі висів квадратний отвір сантиметрів двадцять завширшки й заввишки, схожий на віконну шибку. Вудс боязко зазирнув у нього. Там стояв Ю.

— Ти!.. Де це ти…

Вудс збирався триматися спокійно, але, щойно побачив Ю, спалахнув і мало не закричав. Та потім роздивився хлопця як слід і не зміг вимовити ні слова.

На Ю живого місця не було. Під очима чорні кола, наче він довго не спав, щоки запали.

Спіріт Сорд, якого Вудс нещодавно йому продав, був увесь пощерблений, наче ним рубали кілька років, а надійний обладунок із дамаської сталі — побитий де тільки можна.

Від Ю тягло міазмами, і Вудса мимоволі занудило.

— Де ти? Стривай, малий… Гниле царство Енріо, так? Та ще й не на верхніх поверхах… Ти спустився на середні, а то й глибше.

У ранах Ю кишіли личинки, і Вудс уже бачив такі рани. Це був слід роз'їдного овода, що водиться на сорок шостому поверсі Гнилого царства Енріо. Цей монстр відкладає яйця в рани, і вже за кілька десятків хвилин з них вилуплюються личинки, прогризають плоть і вириваються з тіла носія назовні.

— Сам-один… ну й дурень. А цей прохід не можна зробити ширшим?

— Ні… не до того. Зараз я передам матеріали й магічні знаряддя, які тут назбирав… Якщо Ніна з дівчатами досі авантюристки, зроби їм якісь обладунки… А знаряддя віддай їм. Як ними користуватися, я… написав на папірці.

Ю відповідав, дивлячись порожніми очима. Схоже, він до краю вимотався і тілом, і душею. У Вудса аж стислося серце.

Хлопець повільно простягнув руку, в якій стискав айтем-поуч.

— Дядьку… швидше… бери. Часу обмаль.

За спиною Ю то з'являлися, то зникали люті монстри Гнилого царства Енріо: мурахи-солдати-трупоїди, гнила химера, дюллахан, роз'їдний овід, гусінь-трупоїд, привид божевілля. Кожен навіть поодинці був страшним супротивником, і битися з ними самому ніхто при здоровому глузді не став би.

— Дядьку… я на тебе покладаюся.

Ю майже силоміць тицьнув Вудсові айтем-поуч і рушив на зграю монстрів. Щойно він відійшов, отвір почав закриватися.

— С-стривай! Коли наступного разу? Ні, будь-коли! Як тільки зможеш, обов'язково дай знати! Чуєш?!

Вудс щосили тримав отвір обома руками, але простір поволі стулявся, аж поки не закрився зовсім.

Отвір зник, а Вудс ще якийсь час стояв як укопаний.

Та нарешті він, мабуть, на щось зважився й узявся до діла. Поспіхом зачинив крамницю й виклав з айтем-поуча матеріали на великий робочий стіл у майстерні.

— Оце так… Неймовірно.

Вудс аж присвиснув, і було від чого. Усе, що зібрав Ю, коштувало шалених грошей: панцири мурах-солдатів-трупоїдів, шкура й грива гнилої химери, а серед усього цього навіть шкура велетня, що, певно, обернувся на нежить. А магічні знаряддя! Перстень міцного життя, Сережка святого ангела, Ножний браслет темряви, Перстень короля демонів Сена, Перстень приборкання, Намисто темряви… Торги за кожне з них на аукціоні почалися б від тисячі золотих монет, а продали б його, найпевніше, за п'ять тисяч, а то й дорожче.

Тільки на знаряддях запеклася кров, і, схоже, це була кров Ю.

Вудс ляснув себе долонями по щоках, щоб зібратися, стиснув мітриловий молот і взявся кувати панцир мурахи-трупоїда. Тепер удари звучали чисто й дзвінко, зовсім не так, як перед тим.

Відтоді крамниця Вудса стояла зачинена, а з майстерні вдень і вночі лунав стукіт молота. Дехто з авантюристів цим цікавився, але більшість навіть уваги не звернула.