Розділ 112 — Відьма грому

Трохи далі по дорозі від західної брами Ками стояв великий маєток. Сад при ньому був під стать самому маєткові, і ще зовсім недавно там усе було доглянуте. А тепер він заріс цінними лікувальними травами та якимись дивними деревами. Гілля стирчало з-за муру, а коріння вже почало розповзатися й назовні.

Чорні вовки снідали в саду, що обернувся на невеликий ліс. Ті, що вже поїли, вилизували шерсть або качалися спиною по землі. Деякі безсоромно спали догори черевом, а на їхніх м'яких животах вилежувалися піксі, які теж уже поснідали. Велетенські бджоли, їхні нові друзі, пригостили їх медом.

— Щось від нього ані звістки.

— Момо казала, що все гаразд.

Піксі бурмотіла собі під ніс, а дріада облизувала мед із пальця й відповідала їй.

— Га? С-стривай, я вперше про це чую!

— Га? Хіба я не казала? А ще Ю незабаром… — дріада аж засяяла.

— Ти чого це всміхаєшся~

Дріада сиділа й мліла від щастя, коли їй на голову м'яко приземлилася ще одна піксі.

— Ну, бачите… Ю мені таке~ — дріада знову розквітла в усмішці.

— Аж бридко. Кажи вже прямо.

— Ж-жорстока. Ну й нехай. Момо казала, що Ю придумає мені ім'я.

Дріада сказала це, почервонівши, і повітря наче застигло. Не тільки дві піксі, з якими вона розмовляла, а й усі інші втупилися в неї. Дріаді здалося, що під їхніми поглядами довкола похолоднішало.

— Е-е… що сталося? Щось ви всі такі страшні~ Чи це мені здається?

Піксі мовчки кружляли довкола дріади й поволі звужували коло. Чорні вовки, мабуть, відчули небезпеку й уже повтікали.

— П-пробачте-е~

Того дня селяни, що йшли в поле, почули вереск дріади, якій піксі куйовдили волосся, а такого мало кому доводилося чути. Та долинав він із будинку з привидами, який за кілька днів обернувся на ліс, тож люди перелякалися й поспіхом пішли геть.

— Щось там шумно.

— …Галасують з самого ранку.

— Як там панна Ніна?

— …Уже значно краще.

Поки Ю був тут, за столом у вітальні завжди було гамірно, а тепер від того не лишилося й сліду. Лена з Маріфою тихо снідали удвох.

— …Я сьогодні знову піду.

— Добре. Повертайтеся до вечора. А що вам на обід?

— …Сендвічі хочу.

— Добре.

Останнім часом Лена щодня кудись зникала й поверталася аж уночі, може, тому, що Ніні полегшало.

Лена взяла в Маріфи обід, сіла на мітлу й кудись полетіла. Маріфа провела її, вправно прибрала маєток і почала збиратися до лабіринту.

Ще недавно, коли вона виходила з дому, Коро біг попереду, ніби квапив її, а боязкий Сукке тулився до ніг. Маріфа згадала ті часи й зупинилася на півдорозі до брами.

— Так не годиться. Зараз мені не до спогадів…

Біля брами сидів трохи схудлий Коро. Він зустрівся з Маріфою поглядом і бадьоро гавкнув. У Маріфи все попливло перед очима, але вона витерла їх хусточкою й знову зробилася незворушною, як завжди.

— Коро, щоб надолужити згаяне, я буду суворішою, ніж зазвичай.

Слова були суворі, але в голосі бриніла радість, якої вона не могла приховати.

Біля столиці Королівства Удон є три лабіринти: В'язниця демонів рангу A, Рудна фортеця рангу C і Сад Барлотте рангу D. Саме туди цього дня, як завжди, збиралося чимало авантюристів рангів D і E. Загони ще раз перевіряли квести й чи нічого не забули.

— Сподіваюся, ви пам'ятаєте, що вогняний гриб б'ємо тільки магією.

— Та знаємо. Хто хоч раз наковтався пилку вогняного гриба, той більше з ним зблизька битися не полізе.

— Еге ж. Це тільки наш дурень Бош поліз на нього з сокирою, а потім так натерпівся.

— Замовкни! До речі, у мене є знайомий авантюрист із Саманти. Він недавно приїжджав до столиці, ми давно не бачилися, тож пішли випити…

— Саманта — це там, де два лабіринти рангу D, Рай хижаків і Цвинтар мертвих?

— Еге ж. Так от, він каже, що бачив відьму.

— Ну от, почалося. Бош вічно бреше.

— Точно.

— Д-дурні! Я не брешу! Слухайте далі. Каже, полювали вони на нижніх поверхах Раю хижаків. Аж раптом чують грім, і це в лабіринті! Йому стало цікаво, і вони з товаришами з острахом пішли подивитися, а там…

— А там?

— А там лежать перебиті штормові тигри! А посеред них стоїть сама-одна відьма з мітлою!

Бош виголосив це так, ніби тут і є найцікавіше, і всі аж вибухнули реготом.

— Ґья-ха-ха-ха! Так і знав, брехня!

— Кажу ж вам, не брешу!

— А що ж пані відьма зробила потім?

— …Ну… на мітлі…

— Га? Що-що?

— Кажу ж… сіла на мітлу й полетіла.

Під кінець Бош, як і слід було чекати, мимрив, дивлячись убік, і всі знову зареготали. Він почервонів, чи то від злості, чи то від сорому.

— Не смійтеся!

— Та ну, Боше, це вже занадто. Штормові тигри хоч і тигри, а нападають зграєю. І щоб якась відьма на мітлі поклала їх громовою магією? Сам подумай. Та й узагалі, якщо вона сама дісталася нижніх поверхів лабіринту рангу D, то якого ж вона тоді рангу, ця пані відьма? — він пирхнув. — Вона ж, мабуть, б'є магією з-за чужих спин. Хай навіть ранг у неї високий, але щоб такий маг сам дійшов аж до найнижчого поверху? Не буває такого.

— Дідько! Не брешу я! Каже, їм стало так моторошно, що наступного дня вони подалися на Цвинтар мертвих. А там та сама відьма громовою магією валила голодних привидів і кістяних лицарів!

— Гаразд, гаразд. Бош нас розсмішив, але в лабіринті не розслабляйтеся!

Бош махнув рукою, мовляв, ну вас, і надувся. Товариші поплескали його по плечу й уже збиралися заходити до лабіринту, аж тут…

— …Відійдіть, заважаєте.

— Га? Ти до ко… Відьма?!

За їхніми спинами в повітрі висіла на мітлі Лена й дивилася на них згори. Товариші, які щойно глузували з Боша, побачили її й збліднули.

— Н-ну бачите?! Є ж вона!

— Стривай… ти авантюристка?

Лена дістала з айтем-поуча картку авантюриста й мовчки показала її Бошеві з рештою.

(Срібна картка?! У такої малої ранг C?!)

— …Відійдіть.

— А тепер вибачтеся! Є ж вона, відьма!

— Вибач, Боше. Тільки яка ж вона відьма? Дівчинка… та що там, маля.

— Пф-ф.

Навіть Бош, який щойно вимагав вибачень, мимоволі пирхнув, а за ним зареготала й решта.

— Точно! Це не відьма, а маля! Як таких звуть… маля-чарівниця?

— Ґья-ха-ха! Годі, ти що, хочеш мене до смерті розсмішити… Ой?!

Того дня Бош із товаришами на власній шкурі засвоїли, що про людей не судять з вигляду.

— …Помріть.

— Ґья-а-а-а-а!!

Лена приголомшила Боша з товаришами громовою магією, і вони цілий день пролежали непритомні всім на посміх. Відтоді серед авантюристів рангів D і E у столиці склалося неписане правило: маля… тобто відьму на мітлі нізащо не чіпати.