Розділ 113 — Грабіжники

Темної тихої ночі кудись бігло людей десять.

Кожен замотав обличчя тканиною. Мабуть, вони скористалися магією нічного зору, бо навіть у темряві ступали впевнено.

— Точно сюди?

— Я ж усе розвідав заздалегідь, не хвилюйся.

— Ну, коли так, гаразд… Просто цього разу діло велике.

— Та розумію я, чого ти хвилюєшся. Як-не-як, триста платинових монет. Але ж і бісять мене ці реєстраторки й авантюристи з Ками. Ніяк не хотіли нічого розповідати, ледве з них витягнув.

Один із чоловіків зло скривився, стягнув тканину з обличчя й сплюнув.

— Може, там не люблять чужинців. Добре хоч, що той будинок із привидами всім відомий, тож знайти його було легко. Але чому це аристократи й гільдія злодіїв у Камі сидять склавши руки, коли в них під носом такий скарб, як дріада? Цього разу замовник — віконт із Саманти, так?

— Схоже, той Ю приятелює з тамтешнім графом Муссом. Тому аристократи й угруповання в Камі нічого не можуть вдіяти.

— Годі балачок. Маєток уже видно.

Чоловіки й у темряві чітко бачили будинок серед дерев.

— Та не нервуй ти так. Ю зник безвісти, а його товаришки, кажуть, геть розкисли й от-от розбіжаться. І навіть якби той хвалений Ю був тут, нам не страшний авантюрист, який тільки-но дістав ранг C. У маєтку самі жінки, дві рангу C та одна рангу E. А чорних вовків у саду приспимо снодійними пахощами.

Чоловік, мабуть, дуже вірив у свою силу. Він усміхався, і товариші бачили це навіть крізь тканину на обличчі.

— А віз готовий?

— Ну ти й панікер. Усе як слід, сховали в лісі, щоб ніхто не прокинувся від кінського іржання.

— Стій.

Один із чоловіків рукою зупинив решту, і всі насторожилися. Він був розвідником і не раз завчасно відчував небезпеку й рятував загін від смерті.

— Що таке?

— Далі трава не росте, ніби землю недавно перекопали. До того ж… Виявлення ворога на щось реагує.

Чоловіки одразу взялися за зброю. Трималися всі спокійно, бо до сутичок, видно, звикли. Недосвідчені на їхньому місці або заклякли б від напруги, або, навпаки, загарячкували б.

Розвідник мав рацію. Метрів за сто від маєтку луг уривався, і далі все виглядало якось неприродно.

Загін обережно рушив уперед, аж раптом земля заворушилася, і з неї полізли скелети із залізними мечами й щитами.

— Це ще що… вартові? Кістяні лицарі та кістяні бійці, всього-на-всього… — він зневажливо хмикнув. — Сміх, та й годі.

Один кістяний лицар показав пальцем у бік Ками, ніби велів повертати назад. Але чоловіки не зважили на попередження й рушили далі. Тоді на них кинувся кістяний боєць.

— Тільки без магії.

— Щоб я на якогось кістяного бійця першого рангу ще магію тратив?

Чоловік зі сміхом ухилився від меча й рубонув нападника по черепу. Слідом попадали й інші скелети.

— Ну от і все. Ходімо.

Чоловіки рушили далі, ніби щойно трохи розім'ялися, аж тут земля знову заворушилася.

— Знову… та це ж лицарі-скелети й скелети-бійці.

— Не панікуй. Якісь лицарі-скелети третього рангу нам не суперники.

Чоловіки впоралися з лицарями-скелетами так само легко, як перед тим із кістяними, і рушили далі, тепер уже пильніше. Пройшли метрів двадцять, і земля заворушилася втретє. Усім стало не по собі.

— Червоні лицарі-скелети й с… скелети-ящіролюди?! Червоні — четвертого рангу, а ящіролюди… п'ятого!

— Слухайте… щоразу, як ми проходимо метрів двадцять, монстри стають сильнішими, чи мені здається? Невже наступні будуть шостого рангу?

— А я звідки знаю?!

— Це ж ти казав, що все розвідав!

— Не час сваритися! Вони б'ються злагоджено!

Скелети справді прикривали один одного, і покласти їх так легко, як раніше, вже не вдавалося. А тут ще й чоловіки розгубилися, і вороги відрізали одних від інших.

— В-відступаємо! Поки що відступаємо!

— Стій! Кинути нас надумали?! Дідько! Нам лишається тільки вперед. Ходімо!

Гурт розділився. Одні тікали до Ками, інші пробивалися до маєтку.

— Тц, женуться!

Червоні лицарі-скелети наздоганяли тих, хто тікав до маєтку. Кожен уже подумав, що тут йому й кінець, аж раптом переслідувачі зупинилися.

— Щ-що це? Вони самі зупинилися.

— Схоже, далі їм не можна. Наша взяла! — він радісно вишкірився. — Тим, хто втік, частки не дам!

Скелети повернули назад, і чоловіки з полегшенням перевели дух. Та щойно вони обернулися до маєтку, їх пройняв жах. Біля брами невідомо коли з'явився хтось у чорному обладунку, з бойовою сокирою в правій руці й великим молотом у лівій.

— К… коли він… Стривайте, та це ж просто здоровенний гоблін! Налякав, гад.

Це був усього лише гоблін, і чоловіки потроху заспокоїлися. Вони ж чекали монстра шостого рангу, а побачили найслабшого з усіх, тож і розслабилися.

— Раз ви дійшли аж сюди, то готові до смерті. Що ж. Я якраз хотів перевірити, наскільки подужчав.

Гоблін заговорив, і чоловіки отетеріли. Та дивуватися не було коли.

— Гоблін заговор… Кх!

— Ой! Тікай… Гх…

Одного сокира розрубала навпіл, другого молот розчавив згори. Решта спробувала відбиватися, але за кілька ударів полягла так само.

— Гм. Ви надто слабкі. Так я й не зрозумію, чи подужчав.

Куро розчаровано бурмотів, хоча всі, кого він убив, були сильними авантюристами рангу C.

— Добре. Сюди вже не доженуть. Хай там як, поки що вертаємося до заїжджого двору, а там подумаємо, що далі.

Ті, хто тікав до Ками, побачили міську браму й з полегшенням заусміхалися.

— Не вийде.

— Хто тут?!

Перед ними стояв чоловік на зріст понад два метри. Це був Джозеф, геть сонний на вигляд.

— А-а-ах… Спати хочеться, а ви мені роботу підкидаєте. Ви б однаково й у сад не пробралися. Раз, два, три… Одного вистачить.

— Ти взагалі хто такий?!

— Стій! Це ж Джозеф!

Але було вже пізно. Джозеф умить стяв двом голови. Третій, мабуть, від страху весь тремтів і не міг поворухнутися.

— Ти ж і сам розумієш, що буде, як утечеш. Уб'ю, ясно?

Чоловік закивав так, що голова мало не відірвалася.

※

Скільки сягало око, тяглася гнила земля, а повітря було важке від міазмів. Простір був такий величезний, що якби сюди привели людину із зав'язаними очима, вона б і не здогадалася, що це лабіринт.

— Дурні… не послухалися попередження, от і повмирали.

Момо почула, як Ю бурмоче, і схилила голову набік, ніби питала, що сталося.

— Та ні, нічого. А ти таки стала сильнішою.

Біля ніг Момо горою лежали трупи монстрів із сорок шостого поверху Гнилого царства Енріо.

Раніше в неї було два крильця, а тепер стало чотири, та й ранг стрімко зріс.

Момо гордо випросталася, мовляв, отож-бо. Та потім помітила, що Ю назвав її не на ім'я, а просто «ти», розсердилася й давай ляскати його по щоці.

— Ну чого ти? Сердишся, що я не назвав тебе на ім'я? Вибач.

Ю легенько поцілував Момо в щоку, і вона враз повеселішала й розляглася йому на голові.

— І тут уже нема чого робити. Тепер вони, щойно нас побачать, тікають. Ходімо нижче.

Момо підняла праву руку, мовляв, гаразд, і за мить уже тихенько сопіла. Ю всміхнувся й рушив на нижні поверхи.