Розділ 114 — Драконячий рід Ч-1

— Тримати!

Чоловік у пишному вбранні віддав наказ.

Вояки в однакових обладунках і з однаковими щитами заревли й зімкнули стрій. Вони пробували стримати носорога-зомбі, що мчав на стіну щитів, але той розкидав їх усіх.

Водиться він на поверхах з п'ятдесятого по п'ятдесят четвертий у Гнилому царстві Енріо, має шість метрів завдовжки й важить не менше чотирьох тонн. Хоч він і нежить, але проти такої туші жодна людина не встоїть. Найгірше довелося тому, хто пробував прийняти удар просто в лоб. Ріг носорога прошив його наскрізь, і обладунок не допоміг.

— Е-ех, цей готовий. Це вже котрий, сорок шостий? Сорок сьомий? Що робитимеш, пане Пітерріте?

— Конні, п'ятдесят третій.

— Не хочете, щоб гинули люди, то ведіть безпечнішою дорогою. І не смій, простолюдине, так фамільярно звати мене на ім'я.

Число поправив ельф Боніфац, товариш Конні по загону. А шпильку підпустив Пітерріт Мордерон Пасре, аристократ із фракції міністра фінансів Балю Ворі Нокса.

— Безпечнішою дорогою? Якби ви йшли самі, то давно б усі полягли ще на сорок восьмому чи сорок дев'ятому поверсі, в Гнилому болоті. Це завдяки мені й Бонні ви зрізали шлях, ішли там, де монстрів менше, і з такими малими втратами дісталися аж п'ятдесят першого поверху. І взагалі, пане Пітерріте, ти хоч і аристократ, але без титулу, а ми обидва авантюристи рангу B, і держава прирівнює нас до баронів. Ти хоч це розумієш? Сам краще стеж за язиком.

— Це ти знай своє місце. Раз вас найняв пан Балю Ворі Нокс, ваше діло — щосили виконувати мої вимоги.

Конні й не приховував, як його дратує Пітерріт. Він і так не хотів братися за цю роботу й погодився лише тому, що на нього тиснув міністр фінансів Балю.

— Годі вам обом сваритися через дурниці. Здається, носорога вже вбили.

— Боніфац правду каже. Наша мета — вполювати чорного дракона. Тож доти будьте ласкаві як слід нас вести. Аби тільки його знайти, а далі ми й самі впораємося.

Конні сплюнув і пішов глянути, як там вояки. Ті хоч і з втратами, але носорога таки вбили й уже вирізали з нього придатні матеріали та магічні самоцвіти.

Минуло вже десять днів, відколи Пітерріт найняв Конні з Боніфацом провідниками й спустився в Гниле царство Енріо. З трьохсот вояків, яких він привів, лишилося двісті сорок сім. Але без цих двох вони б нізащо не дісталися так швидко аж до п'ятдесят першого поверху.

— Пане Мордероне, можемо рушати будь-коли.

— Добре. Тоді хай Боніфац із напарником ідуть попереду.

Вояків Пітерріта набрали з найманців, авантюристів і всіх, хто вмів битися. Обладунки й зброю їм купили найдорожчі, бо грошей у міністра фінансів Балю вистачало. Вони пробивалися лабіринтом завдяки вправності, доброму спорядженню й чисельності.

У Гниле царство Енріо їх привела звістка, що надійшла до Гільдії авантюристів.

Один авантюрист доповів, що бачив там дракона, та ще й чорного. Для авантюристів і найманців спорядження з драконячих матеріалів — предмет гордості. Для аристократів так само. З пазурів та ікол роблять печатки, з очей і луски — персні та інші прикраси, з вичиненої шкури й вусів — одяг, і всього не перелічиш. Хто з'явиться в такому у вищому світі, той покаже всім свою владу й багатство.

Пітерріт полював на чорного дракона, а дракони бувають різні. Земляних і вогняних порівняно багато, а білих і срібних мало. Міністр фінансів Балю хотів саме чорного, якого й так рідко побачиш, а точніше, найціннішу його частину, ріг.

— Бісить мене цей гад.

— Та облиш. Нам аби провести — і гроші наші.

— Бонні, ти на такі речі завжди дивишся тверезо. Скажи чесно, якщо чорний дракон справді тут, вони його здолають?

— Та де там. Поляжуть усі до одного. Але нас це не обходить. Нам нема чого класти голови заради пихи дурного міністра фінансів.

Конні виговорився Боніфацові й трохи охолов. Він повів загін далі, пильно виглядаючи ворогів. Хай дорогу вибирали й безпечну, але Гниле царство Енріо — лабіринт рангу B, і нижче тридцятого поверху монстри вже вище шостого рангу. Тут повно історій про те, як усе йшло гладко, а потім загін натрапляв на сильного іменованого монстра й гинув до одного.

— Конні, стій. Щось чую. Наче вітер свистить.

Виявлення ворога в Конні мовчало. Але з Боніфацом він ходив уже багато років і знав, що той навряд чи помиляється, тож подав знак воякам позаду.

За кілька хвилин і Конні з рештою почули гуркіт. Це били крила дракона.

— Д-дракон! Та ще й чорний!

— Ну й сморід… Та він же гниє!

Вояки затулили носи. У Гнилому царстві Енріо водиться багато нежиті, тут завжди тхне, і нюх у них давно притупився. Але вітер від драконячих крил ніс такий сморід, що навіть вони ледве витримували.

— Без паніки! Ми просто зустріли чорного дракона, як і планували! Щитоносці — щити! Маги — тримайте бар'єри й заклинання опору!

Розгублені вояки почули накази Пітерріта й почали оговтуватися.

— Дивіться! Чорний дракон обернувся на нежить, шкіра й луска подекуди облізли. Тож і меч, і магія його візьмуть! Нема чого боятися! Покажемо, на що здатні, здолаємо його, і кожен отримає яку завгодно нагороду!

У відповідь залунав рев, і на дракона зливою посипалися стріли й заклинання. Вони влучали в прогнилі місця, де не лишилося ні шкіри, ні луски, і ранили його.

— Ґа-а-а-а-а-а-а-а!!

— Здолаємо! Йому таки дістається!

Усі думали, що дракон реве від ран.

— Гей, а може, й здолають?

— Конні, ти ж і сам у це не віриш. Тримай камінь переміщення напоготові, щоб утекти будь-якої миті.

Конні й Боніфац уже стискали камені в руках.

Груди дракона роздувалися.

— Обережно! Зараз буде Брес!

Вояки зрозуміли, що дракон набирає повітря для Бресу, і почали попереджати один одного. Щитоносці застосували щитову техніку Кам'яна стіна, а маги наново наклали Бар'єр і різні заклинання опору.

— Нена-а-виджу… Ненавиджу-у… в-ве-летні… мене, горд-дого чорного дракона-а, мене-е…

Чорний дракон заговорив людською мовою. Досі Пітерріт спокійно віддавав накази, а тепер по лобі в нього потік піт.

— Людською мовою… розумний дракон?!

— Не про-о-щу… велетні… хай навіть моє-е тіло згниє-е, я помщу-уся… Амеграмас Багніата Морвоног Рас Тера…

— К-кепсько! Драконяча магія! Не підставлятися! Усім сховатися… ні, відступаємо…

Наказ відступати заглушило заклинання. Це був Шквал драконячих променів, драконяча магія п'ятого рівня. Сотні розпечених пучків світла, наче лазери, прошили вояків.

Не те щоб Пітерріт забарився. Але з двохсот сорока семи вояків сто чотири згоріли на місці, дев'яносто троє лишилися без рук чи ніг, а решта, п'ятдесят чоловік, ледве могла рухатися.

— Бонні, втечемо каменем переміщення?

— Якщо дракон дасть нам час, поки камінь спрацює.

— Не дасть. Він же сама ненависть, навіть нас від велетнів не відрізняє. Так і знав, що не треба було братися за роботу від сраного міністра фінансів.

— Тепер уже нічого не вдієш… Цить! Що це за звук? Ніби щось волочать. Конні, хтось іде.

— Хто ж сюди зараз полізе? Хіба монстр. Ану гляну, що там за дурень.

Конні визирнув з-за скелі, за якою ховався.

Чорний дракон топтав мертвих вояків, пожирав їх, роздирав, а його ненависть анітрохи не вщухала.

І Конні побачив хлопця, який тягнув за собою мішок і йшов просто до розлюченого звіра.

— Та це ж… той малий! Бонні, той шмаркач живий!

— Той, кого ми зустріли місяць тому біля входу?

— Еге ж! Точно він!

Ю відкинув мішок, і з нього долинув стогін.

Чорний дракон свердлив поглядом непроханого гостя. З гнилих очей стікала водяниста рідина й збиралася на землі в калюжку.

— Велетень… ще один лишився?! Поки не знищу всіх велетнів…

— Ти що, нариваєшся? Здохни, гнила ящірко-переростку.