Розділ 115 — Драконячий рід Ч-2

Перед чорним драконом лежало понад сто трупів.

І все це наробило одне-єдине заклинання драконячої магії. Дехто ще ледь дихав, але звір підчепив одного з лицарів кігтем, наче камінчик, і недбало відкинув. Лицар, як і всі в загоні, важив кілограмів дев'яносто, а в повному спорядженні — добрих сто сорок. Він летів, не сповільнюючись, аж поки не розмазався червоною плямою по стіні лабіринту. Люди Пітерріта побачили цю нелюдську силу й приготувалися до смерті.

Чорний дракон мав метрів вісімнадцять завдовжки.

Ті, хто вивчає драконів, роками сперечаються про одне й те саме. Одні кажуть, що силу й вік видно з величини рогів, інші міряють пазурі та ікла, а дехто вважає, що за розміром очей можна дізнатися, скільки дракон прожив. А є й такі, хто судить про силу з довжини тіла.

Звичайний дорослий вогняний чи земляний дракон має від дванадцяти до п'ятнадцяти метрів, тож цей чорний був набагато більший.

Луска в нього була смоляно-чорна, і хоч скільки в неї влучали, на ній не було жодної подряпини. Зате в прогнилих місцях, де не лишилося ні луски, ні шкіри, стріли стирчали цілими жмутками.

— Бонні, в цьому драконі метрів сімнадцять, а то й дев'ятнадцять.

— Якби силу можна було визначити за розміром, ніхто б не мучився. Краще скажи, Конні, твій дзвін б'є тривогу?

— Давно вже так гуде, що аж барабанні перетинки от-от лопнуть. Тільки…

— Тільки?

— Він б'є не лише через дракона, а й через того шмаркача.

Конні мав унікальну навичку Застережливий дзвін. Вона попереджала його, коли в бою траплявся супротивник, сильніший за нього.

Зараз у голові в нього аж гриміло.

— Був би тут хоч той ведмідь Джагат, ще можна було б поборотися.

Конні згадав ватажка свого загону, ведмедолюда Джагата, якого тут не було. Зазвичай вони тільки й сварилися, але в лабіринті надійнішого бійця годі було й шукати. Уголос він цього не казав, але визнавав.

— Чого згадувати тих, кого нема. А дзвін, кажеш, б'є й через малого? Та вже й те дивно, що він цілий місяць протримався в Гнилому царстві Енріо й не загинув… Стривай! Хочеш, і я тебе здивую?

— Та що ти тягнеш, кажи вже.

— Той недоросток, схоже, пройшов через Гниле болото. Глянь, навіть ти побачиш.

— Що?! А й справді… на ньому багно з Гнилого болота.

Конні придивився до ніг Ю. Вони були обліплені фіолетовим багном, схожим на мул, від колін до самих ступнів.

Гниле болото тягнеться через сорок восьмий і сорок дев'ятий поверхи Гнилого царства Енріо. Із нього б'ють отруйні гази, а у фіолетовому багні така сильна отрута, що без захисту за якихось кілька десятків хвилин опинишся на тому світі. До того ж більшість тутешніх монстрів ховається в трясовині й вискакує, щойно наблизиться здобич. Тож хто йде навпростець, мусить берегтися і отрути, і монстрів, яких не видно.

Авантюристи Королівства Удон часто розповідають історію про одного аристократа. Він послав у лабіринт свою хвалену особисту варту, а провідників, які добре знали Енріо, наймати не став. Варта пішла через Гниле болото навпростець, і отрута та тамтешні монстри вбили всіх до одного.

Чорний дракон змахнув крилами. Вони були всі в дірах, але сягали десяти метрів, тож від помаху здійнявся шалений буревій і налетів на Пітерріта з його людьми.

— Отака сила від самих лише змахів крил?! Та це ж наче потрапити під Харікейн, чорну магію четвертого рівня!

— Пане Мордероне, т-там дитина! Н-неймовірно. Посеред такого буревію вона йде до чорного дракона!

— Х-хто це?!

Пітерріт із людьми чіплялися за землю, щоб їх не віднесло, і приголомшено дивилися, як Ю йде крізь шалений вітер, наче нічого й не сталося.

— Я відчуваю… в тобі щось драконяче. Де ти взяв ці очі?

— Ха-ха, ну й балакуча ящірка. Нападай уже.

— Дурню! Амеграмас Багніата Морвоног Рас Тера…

Дракон випустив на одного Ю той самий Шквал драконячих променів, що одним ударом розгромив загін Пітерріта. Сотні вогнів помчали до нього, лишаючи по собі світлі смуги. Усі вже подумали, що хлопцеві кінець, аж тут Ю махнув лівою рукою вбік.

Із землі раптом вистрелила безліч залізних стовпів і шар за шаром склалася в стіну, що затулила Ю від променів. Де стіна приймала удар, там вона й випаровувалася, але за нею одразу стояла наступна.

— Це ж… Айрон Волл, чорна магія п'ятого рівня! Н-неймовірно, така мала дитина, а накрила магією високого рівня таку площу?!

Магія Ю приголомшила одного з лицарів Пітерріта.

— Добре. Поки є змога, давайте зілля й лікуйте магією тих, хто ще живий.

— Слухаюсь. Хто вміє лікувати магією — лікуйте поранених! Хто не вміє — давайте зілля! У кого скінчилося — виносьте поранених!

Лицар вправно взявся до справи.

Поранені, поки їх лікували, мимоволі задивлялися на нелюдський бій у них перед очима.

— Ах ти ж! Бо Ремліуа Заворгю Аге А Траферо… Го Верве Рейн!

У чорній магії є заклинання третього рівня Ейсід Рейн, що поливає ціль кислотним дощем. Але дракон пустив Го Верве Рейн, драконячу магію четвертого рівня, і на Ю ринув не дощ, а каламутний потік. Кислотна ріка поглинула й розчинила Айрон Волл. Тікати Ю не було куди, але він спокійно, як і перед тим, махнув лівою рукою вбік. Перед ним зібрався вітер, і за мить вибухова хвиля погнала ріку назад.

Дракона накрило з головою, і він заревів.

— Ґа-а-о-о-о-ао-ао-ао-ао-ао-ао-о-о!! Ах ти ж! Ах ти ж!! Я — з гордого драконячого роду, і щоб якась нікчемна істота, як ти…!

Дракон-нежить не відчував болю, але кислота проникла в гнилі місця, і роз'їдена плоть курилася білим димом.

— Такий здоровило, а тільки й знає, що магією кидатися.

Ю підбіг до дракона, який не тямився від люті, і стрибнув. Він обома руками стиснув Спіріт Сорд і рубонув звіра навскіс від лівого плеча. Товста шкіра й міцна луска нечутно розійшлися. Тепер уже дракон зайшовся беззвучним криком і, забувши про всяку гордість, заметався.

Вітер від крил шаленого дракона приніс до Конні з Боніфацом мішок, який щойно відкинув Ю.

— Зараз можна було б утекти, але коли вже таке діється, давай подивимося, чим скінчиться.

Боніфац криво всміхнувся й кивнув.

— Еге ж, твоя правда… Глянь, той мішок.

— Той, що хлопчисько відкинув? З нього ж голоси чулися?

— Ага.

Конні з Боніфацом, пригинаючись від вітру, підійшли до мішка. Він був схожий на трубу, сантиметрів вісімдесят заввишки й тридцять завширшки. Боніфац казав, що чув звідти голоси двох людей, але в такий мішок ледве влізли б навіть двоє малих дітей.

— Д-допоможіть… прошу… т-там… хтось є… так?

Із мішка раптом долинуло благання про допомогу, і обоє насторожилися. Конні обережно його розв'язав і занімів.

У мішку був Горія. Від нього лишилися тільки голова й частина тулуба, а на місці очей зяяла порожнеча. Він ледве дихав і повернув до Конні обличчя. Другим був командир шпигунів Священної держави Джадарк, у такому ж жахливому стані. Він, схоже, уже збожеволів і, мов у маренні, повторював: «Я розповів усе, що знав». Конні з Боніфацом не розуміли, як вони в такому стані можуть говорити, та що там, як узагалі ще живі.

— Ти… живий?

— У… убий… Живий? Ні… ми… н-нежить… Благаю… зни… знищ мене без сліду! Якщо лишиться… бодай шматочок… той шмаркач… — Горія захихотів, а тоді зірвався на регіт: — Хья-ха-ха-ха-ха-ха-ха-а-а! Убий! Убий мене так, щоб і сліду не лишилося!!

Напівбожевільний Горія кричав так, що навіть у Конні з Боніфацом спітніли стиснуті кулаки, а вони ж за роки в авантюристах бачили не одну криваву різанину.

Конні на мить заплющив очі, а тоді, видно, зважився й поклав руку на свій улюблений кинджал, зроблений з ікла вогняного дракона.

Горія, схоже, відчув, до чого йде, і аж закричав від вдячності.

— Т-так! Отак і треба! Благаю, вбий мене! Чуєш? Без сліду! Благаю!!

Конні міцніше стиснув кинджал зворотним хватом і замахнувся, ніби не хотів більше чути Горію. Та удару так і не завдав, бо…

— Конні, повільно. Чуєш? Повільно відпусти кинджал.

Спершу Конні не міг зрозуміти, чому Боніфац зупиняє його таким напруженим голосом. Та за мить усе стало ясно. Маленька фея висіла в повітрі якраз на рівні очей Конні. Це була Момо.

Конні вражено дивився на Момо, і було від чого. Він доріс до рангу B саме як розвідник, а її в себе перед носом зовсім не помітив. А в його ремеслі головне — раніше за всіх відчути небезпеку й відреагувати. І тепер уся його впевненість у собі з тріском розсипалася.

Момо переводила погляд то на Горію з тим другим, що ледь виглядали з мішка, то на Конні з Боніфацом. До них долинало тонке дзижчання її чотирьох крилець, наче сигнал тривоги.