Розділ 117 — Дитя демонолюдей Ч-1

П'ятдесят шостий поверх Гнилого царства Енріо кишить червоними й чорними лицарями-скелетами, скелетами-ящіролюдами, іржавими лицарями-скелетами та іншою подібною нежиттю.

Срібний спис штрикнув раз, другий, третій. Ним так вправно орудував хтось у суцільних обладунках, що позаздрив би й досвідчений воїн. Усередині ж були самі голі кістки. Це був іржавий лицар-скелет, монстр шостого рангу.

Спис мелькав із шаленою швидкістю, але щоразу розтинав лише повітря. Лицар нічим не виказував почуттів, а втоми нежить не знає, тож здавалося, що його випади ніколи не скінчаться. Але…

— Повільно.

Ю ухилився від випаду й тієї ж миті закрутив у правій руці спис віверни. Це була Могутня спіраль, прийом четвертого рівня Техніки списа. Обертання дало списові неймовірну пробивну силу, і він прошив лицареві череп просто крізь шолом. Скелет беззвучно розсипався, а довкола лежало ще вісім таких самих. Кожного Ю вбив одним ударом, і в усіх рана зяяла там, де був магічний самоцвіт. Нежить здебільшого не відчуває болю, і дрібними ранами її не здолати. Тому її трощать на шматки, щоб уже не рухалася, знищують сильною магією чи очищають священною, або, як Ю, виколупують самоцвіт.

Момо літала довкола нерухомих кісток і збирала уламки магічних самоцвітів шостого рангу. Набрала повні руки й, похитуючись, полетіла до Ю. Висипала свою ношу йому на долоню, а сама вмостилася в нього на голові.

— Дякую, Момо.

Ю перебрав уламки й надто дрібні віддав їй. Саме через це Момо так швидко піднялася в ранзі. Ще раніше він запідозрив, що й Куро виріс від того самого.

Тож у Гнилому царстві Енріо Ю почав на пробу підгодовувати Момо найменшими уламками. Хай вони й дрібні, але ж від монстрів п'ятого-шостого рангу, а на найглибшому поверсі — й сьомого. Момо мала лише третій ранг, і, як він і чекав, від самоцвітів таких сильних монстрів почала рости на очах, а тепер дійшла вже до шостого.

Момо зраділа подяці, схрестила руки в Ю на голові й гордо вигнулася, ніби казала: «Отож-бо!» Та перестаралася й упала на спину.

Сіро ж пасся окремо, бо при ньому монстри насторожуються й не підходять. Він вилупився мутантом на сорок восьмому поверсі, у Гнилому болоті, тож батьки його покинули, і малий уже помирав. Чи то з примхи, чи ще чомусь Ю підібрав його й виростив, як і Момо. Тоді Сіро мав щонайбільше метр завдовжки, а тепер уже двадцять і, схоже, досі росте. Звичайна гусінь-трупоїд буває метрів вісім-десять, тож видно, який він велетень. Але він був ще зовсім дитинча й страшенно любив, коли з ним няньчаться. Бувало, Ю відсилав його погуляти, а він випускав щупальця й вередував, мовляв, не хочу, не хочу.

Ю саме з'єднував алхімією уламки в цілі самоцвіти, коли згори, з його голови, долинуло миле бурчання голодного живота. Він цього не бачив, але Момо вся почервоніла й від сорому пірнула під льотний шолом. Уламки самоцвітів дають силу, але голоду ними не втамуєш.

— Пора, мабуть, обідати.

Момо визирнула з-під шолома, радісно вилетіла й закружляла довкола Ю.

— Сіро, йди їсти.

Збоку могло здатися, що Ю говорить сам до себе, але під ногами загуло, удалині виріс горб, і за мить звідти вирвався Сіро. Головна його їжа — тутешня гнила земля й трупи монстрів. Ю дістав носорога-зомбі, якого приберіг раніше. Важив той понад чотири тонни й цілим не влазив навіть в айтем-поуч, який Ю зробив сам, тож тушу довелося розрізати й розкласти по кількох. Сіро вистачило б і гнилої землі, але щоразу, як Ю з Момо сідали їсти, цей підлиза з'являвся й випрошував ласки.

— На, Момо, їж.

Момо взяла від Ю шматочок хліба, щедро намазаний її улюбленим джемом із рубінової полуниці, і радісно в нього вгризлася. Сіро одним махом закинув у рот брилу м'яса й заходився жувати так, що аж хрустіли кістки. Він доїв першим і потягнувся щупальцями до Ю, щоб почіплятися, але Момо вчасно це побачила й ляснула по них. Той вирішив, що вона з ним грається, і пробував її зловити, а вона спритно ухилялася. Ю дивився на цю мирну картину, вмочав хліб у підігріте рагу й їв. Та він помітив, що з-за скелі неподалік за ними хтось підглядає. Сіро з його чутливим слухом теж, звісно, почув чужака, але не зважав. Чи то такого й боятися не було чого, чи то він надто захопився грою з Момо. А Момо… нічогісінько не помітила.

— Тобі щось від мене треба?

Той, хто ховався, не думав, що його помітили, і аж надто явно здригнувся. З-за скелі несміливо вийшов хтось на зріст метр п'ятнадцять — метр двадцять, із розкуйовдженим свинцево-сірим волоссям, двома закрученими рогами, як у демона, і кажанячими крилами за спиною.

— Я-я демонолюд, отак! Ну що, злякався?!

Дитя випросталося й хорохорилося, але видно було, що ноги в нього тремтять. Демонолюди — напівкровки, народжені від небесних демонів і людей. Тих, у кому переважає демонське, звуть демонолюдьми, а тих, у кому небесне, — небесними людьми.

Момо зацікавилася дитям, що щосили вдавало з себе сміливця, і закружляла довкола нього. Раніше вона так соромилася чужих, що нізащо не підлетіла б сама до незнайомця, але відколи вони з Ю почали ходити цим лабіринтом, вона зміцніла і тілом, і духом.

— Ой, а це ще що?! Відчепися-а-а~

— Ти що, Момо боїшся?

— Не боюся! Я ж демонолюд! Краще скажи, ти авантюрист?

— Хіба не видно? На кого ж я ще схожий, як не на авантюриста?

— Бабця казала, що до авантюристів не можна підходити!

— То чого ж ти тоді підійшов?

Дитя не знайшло, що відповісти, і втупилося в хліб у руці Ю та в казанок із рагу.

— То ти голодний.

Ю набрав у миску рагу, поклав хліба й простягнув дитині. Те здивувалося, але взяло, і в нього голосно забурчало в животі.

— Можна?..

— Яке там можна чи не можна, ти ж голодний. Їж.

Дитя одразу ж жадібно накинулося на хліб і рагу. Воно так поспішало, що аж давилося, і одним духом випило воду, яку дав Ю. Момо з виглядом старшої сестри похитала головою, мовляв, ну й ну, хоча в неї самої весь рот був у полуничному джемі.

Потім воно ще не раз просило добавки й наїлося так, що аж живіт округлився.

— Смачно-о~ Я ще ніколи так добре не наїдався.

— Ну й добре. Наївся — йди додому.

— Чому? Ти мені сподобався, будемо друзями! А піксі й здоровенна гусінь мені теж до вподоби, тож і їх беру в друзі!

— Не хочу.

Такої відповіді дитя не чекало й засмутилося. Та воно швидко знову збадьорилося, учепилося в Ю й заскиглило: «Чому, чому?» Тут уже розсердилася Момо й смикнула дитя за волосся, але воно вперто не розтискало рук.

— Відчепися. Я не люблю слабаків.

Ю відірвав від себе дитя. Те схрестило руки, самовдоволено хмикнуло й скоса глянуло на нього. Чомусь поруч і Момо стала в таку саму позу.

— Між іншим, це я про тебе.

— Що?! Я-я сильний! Бабця казала, що ще якихось п'ятдесят років, і я виросту! Ну будь ласка! Давай дружити. У селі, крім мене, самі дорослі. О! Я покажу тобі своє таємне місце, тоді погодишся?

Дитя навіть не дочекалося відповіді й кинулося збирати посуд, а щойно Ю склав усе в айтем-поуч, схопило його за руку й силоміць потягло показувати дорогу.

— Гей, та зрозумів я, відпусти руку.

— Ура! Сюди!

— А як тебе звати?

— Звати? Ніяк. Ну, це… казали, що я все одно помру малим. Я ще подумав, що це якось дивно, але зараз головне — таємна схованка!

Ю глянув на його статус Магічним оком іншого світу, і в полі «Ім'я» справді стояло «немає».

Він пішов за дитям, яке жваво бігло попереду.