Розділ 118 — Дитя демонолюдей Ч-2

— Ха-ха! Сіро, вперед, уперед~

Дитя демонолюдей мчало верхи на Сіро. Дорогою Сіро розчавив своїм величезним тілом червоного лицаря-скелета, але їм до того було байдуже. Ю з Момо не встигали за таким запалом і йшли пішки, але Сіро, що вирвався вперед, повернувся.

— Пане Одоно, ти такий повільний~

— Що ще за «пан Одоно»?

— Пан Одоно — це пан Одоно. Бабця казала, що давним-давно жив один страшенно сильний чоловік, і він разом із демонолюдьми воював проти купи країн.

Ю, звісно, не знав, хто така та Бабця.

Дитя почало звати Ю «паном Одоно», коли дорогою побачило його бій із монстрами. На них накинулося кілька скелетів, але Ю змів їх одним помахом, і дитя дивилося на це сяйливими очима. Відтоді так і пішло.

— Ще не прийшли?

— Ось воно! — гордо випалило дитя.

— …Тут нічого нема.

Перед ними простягалася лише гнила земля, на якій не росло ані травинки. Дитя невдоволено зістрибнуло з Сіро й потягло Ю за руку.

— Та придивися! Бачиш, тут зорано? Це я сам-один!

На гнилій землі справді виднілися сліди, схожі на оранку. Ю зачерпнув жменю, роздивився її Магічним оком іншого світу й похитав головою.

— Облиш, тут ори не ори, пуття не буде. Земля гнила, а духів землі майже нема.

Земля тут справді була мертва, а духів землі можна було перелічити на пальцях. Хоч скільки її ори й засівай, нічого не проросте. Та дитя, попри це, аж підскочило від радості й стрибнуло Ю на спину.

— Пане Одоно, ти бачиш духів?! Оце так! Раз духи землі є, то земля не мертва! До-обре, я ще постараюся й нагодую всіх досхочу смачним!

Дитя так зраділо, що скакало довкола Ю, а Момо вирішила, що це гра, і теж підстрибом кружляла поряд.

— Ти хоч зрозумів, що я сказав?

— Ага! Я старатимусь! Як виросте, я й тебе пригощу, пане Одоно!

— І що ж ти посадив?

— М? Пане Одоно, ти про що?

— Невже… ти думаєш, що як зорати землю, то щось само виросте?

Спершу дитя слухало, роззявивши рота. Та що далі Ю пояснював, то краще воно розуміло, про що мова, і на очі йому набігли сльози. А тоді вони ринули потоком.

— У-у-у… П-пане О-одоно, що ж ро-би-ти? Так, хлип, нічо-го не… А-а-а!

Дитя ревіло так страшно, що чутливий Сіро злякався й утік під землю, а Момо затулила вуха руками.

— Тихо ти.

— А-а-але ж… у-у, хлип… а-а-а!

Дитя ніяк не вгамовувалося, але Ю не зважав на це й дістав з айтем-поуча насіння, яке здобув у Лабіринті Саду примарних дерев. Воно дуже живуче, а плоди дерева, що з нього виростає, їстівні, хоч на смак і так собі.

Ю клацнув пальцем по насінині, вона влучила дитині в ніс і впала на землю.

— Пане Одоно, хлип, а-а це що?

— З цього, може, щось і виросте.

Дитя підхопило насінину, вмить забуло про сльози, розпливлося в усмішці й кинулося Ю на шию.

— П-пане Одоно-о!

— Фу, шмарклі!

Дитя кинулося обіймати його все в сльозах і шмарклях, і все це опинилося на обладунку Ю. Коли Ю відривав його від себе, шмарклі потяглися ниткою, і Момо з цікавості хотіла їх помацати, за що Ю її насварив.

Не обійшлося без метушні, але дитя одразу взялося садити насіння, яке дав Ю. А тоді раз за разом питало, коли ж воно зійде, і геть заморочило Ю.

— Звідки мені знати, коли зійде. Може, взагалі нічого не виросте. Хай там як, а мені ніколи, тож я пішов. І більше не підходь до авантюристів, як побачиш.

— Не хочу!

Ю хотів піти, але дитя вчепилося йому в спину. Момо, що сиділа в Ю на голові, з виглядом «ну й ну» поплескала дитя по голові.

— Ходімо до мого села! Тебе там радо приймуть!

— Ніколи мені. Та й узагалі, раз тобі казали не підходити до авантюристів, то як я прийду, буде морока.

— Усе гаразд! Ти ж пан Одоно, тобі нічого не буде! Повір мені!

Дитя так учепилося, що Ю неохоче погодився піти до села демонолюдей, але…

— Ну от. Морока, як я й казав.

— Що ти там бурмочеш?! Бери вже зброю!

— Думаєш, якась людина здолає нас, демонолюдей?!

Почалося все, щойно Ю з дитям прийшли до села.

Якась демонолюдка поспіхом підхопила дитя на руки й відбігла від Ю. Не встиг він і оком змигнути, як його оточили чоловіки, що збіглися на галас.

Дитя пручалося в неї на руках і кричало: «Тільки зачепіть пана Одоно, я вам цього не пробачу!» Та дістало кулаком по маківці й мало не розплакалося.

— Ти, може, й ні в чому не винен, але раз ти дізнався, де село, то так просто відпустити тебе ми не можемо.

З кола вийшов один чоловік. Він був не надто кремезний, але шрами по всьому тілу й те, як шанобливо поводилися з ним інші, підказували, що він тут не останній.

— А якщо я скажу, що просто піду додому?

— Це омріяна земля, яку ми, гнані демонолюди, нарешті здобули. Людські держави не повинні про неї дізнатися.

— Омріяна земля? Оце гниле місце? Невдахи… Чи як там у вас кажуть, боягузливі гобліни?

— Ах ти ж!!

Чоловіки аж загули від люті. Демонолюдей здавна ненавиділи за схожість із небесними демонами й безпідставно цькували, тож вони розбрелися світом, шукаючи, де б жити спокійно. Одна з таких гілок і оселилася тут.

Вічна втеча від переслідувачів їх виснажила. Вона так змучила демонолюдей тілом і душею, що відібрала в них усяку надію. На них нападали людські держави, часом монстри, і їх хоч поволі, а меншало. У будь-якому світі першими гинуть слабкі: немовлята, діти, старі, жінки. Дітей заводили дедалі рідше, а зрештою й зовсім перестали. Хто ж захоче дитину, знаючи, що вона помре? Тепер тут лишилося тільки одне дитя, те, з яким познайомився Ю.

І дитя не мало імені саме тому, що в таких жорстоких умовах усі знали, що воно помре. А його батьки загинули від людських рук, коли воно було ще немовлям.

— Годі! Пан Одоно — мій друг!

— Ти ба, аж пан Одоно, — захихотіла стара.

Дитя щосили пробувало всіх зупинити з-за спин чоловіків, що оточили Ю, і не помітило, як поруч з'явилася стара.

— О, Бабця… Ай!

— Не «Бабця», а «Бабуся»! Скільки тобі казати!

Демонолюдка дала дитяті кулаком по маківці, і в того на очах виступили сльози.

— Малий, той хлопець сильний?

— У-у… боляче. Пан Одоно сильний! Таким боягузам, що всім гуртом на одного, його нізащо не подолати!

— Коли так, то подивімося трохи, що буде.

— Т-ти, ану повтори!

— Я сказав, що ви, боягузи, надто галасуєте. Нападайте вже.

Ненависна людина, нехай і хлопчисько на вигляд, принизила чоловіків, тож вони аж кипіли від гніву. У руках у них уже були мечі, списи, сокири, луки.

— Навіщо мені зброя проти таких боягузів, як ви? Не змушуйте повторювати.

— Ну, як ти так, то ми церемонитися не будемо. Потім не скигли!

Один із демонолюдей ударив списом. Їх усе життя гнали, але живуть вони на п'ятдесят шостому поверсі Гнилого царства Енріо, тож сила в ударі була така, що звичайний авантюрист не зміг би ні ухилитися, ні відбити його.

Та гул списа раптом обірвався. Чоловіки одразу побачили чому. Ю зупинив спис лівою рукою.

— Н-не може бути… Спис самого Мачупі зупинили однією рукою?!

Наступної миті Мачупі зник. Ю вдарив його ногою, і він злетів у небо.

Хтозна, як високо його підкинуло, бо Мачупі ніяк не падав. Чоловіки опам'яталися й поспіхом злетіли по нього. Кілька з них устигли його підхопити, і об землю він не вдарився, але лежав непритомний, з піною на губах.

— Уже все? Я пішов.

— Т-ти з нас знущаєшся?!

Тепер навіть ті, хто зневажав його за хлопчачий вигляд, нападали на нього, як на монстрів Гнилого царства Енріо. Били з усіх боків, а дехто злітав у повітря й атакував згори.

На Ю сипалася безліч лез, сповнених жаги вбивства, але він відбивав їх усі. Один демонолюд утратив терпець і пустив з повітря Громовий гнів, чорну магію четвертого рівня. Та бар'єр Ю зупинив блискавку, яка пробиває все на світі.

— Зупинити Громовий гнів бар'єром… Кх!

Ударна хвиля від Повітряного кулака, рукопашної техніки третього рівня, влучила демонолюдові просто в обличчя й збила його на землю.

Ю не був такий добрий, щоб дати розгубленим чоловікам оговтатися. Він скористався Стисненням землі, одним махом опинився в самій їхній гущі й заходився бити рукопашними техніками: «Могутній удар ногою», «Могутній кулак», «Злам кайданів», «Руйнівний кулак», «Шквал і грім».

Загартовані воїни-демонолюди, що пережили довгі роки переслідувань, падали й нічого не могли вдіяти.

— Так їм! Пане Одоно, дай їм… М-м-м?!

— Оце так. Ну точнісінько як той пан Одоно. А наші чоловіки ну й жалюгідні, тільки й знають, що отримувати.

— Бабусю, тут не до похвал. Так він усіх поб'є.

Демонолюдка затулила рота дитяті, що вболівало за Ю, а стара з цікавістю дивилася, як падають чоловіки.

— Камурі, глянь на наших чоловіків… Дорослі мужики обступили отаку дитину, ганьба. Хіба так поводиться гордий демонолюд? Отой малий куди більше схожий на демонолюда. Я, мабуть… вболіватиму за нього.

— Бабусю!

За кілька десятків хвилин довкола Ю не лишилося нікого, хто стояв би на ногах. Чоловіки лежали на землі, хто розпластавшись, кого нудило. Бойовий дух вони втратили, і проти Ю вже ніхто не ставав.

— Я пішов.

Ю кинув лише це й пішов із села.

Дитя махало Ю вслід, але у відповідь махнула тільки Момо, що лежала в нього на голові.

— Малий, а пан Одоно таки сильний.

— Я ж казав, що сильний! Бабцю, пан Одоно — мій друг!

— Не «Бабцю», а «Бабусю»!

Камурі ляснула дитя по голові, але цього разу воно не розплакалося, а дивилося Ю вслід, аж поки той не зник з очей.