Розділ 119 — Дитя демонолюдей Ч-3

— Ох… що то за монстр був?

— Мене не питай. Усе тіло досі болить.

Чоловіки-демонолюди, яких побив Ю, сиділи на майдані села. Рани ще не загоїлися, і підвестися вони не могли.

У Гнилому царстві Енріо ховалося близько сотні демонолюдей. Їх було небагато, але чоловіки відбили чимало ворогів. А тут один-єдиний хлопець розтрощив їхню гордість, тож не дивно, що вони досі не оговталися.

— Бе-бе-бе, так вам і треба! Будете знати, як чіпати пана Одоно! Відтепер… Ай! Хто це?! Ой… К-Камурі.

Дитя ще й глузувало з чоловіків, чию гордість і так розтоптали, тож Камурі дала йому кулаком по маківці.

— Ти взагалі на чиєму боці?!

— Звісно ж, на боці пана Одо… Ай! Не бий стільки разів! А як я подурнішаю?!

— Ти й так дурний! І взагалі, ти знову виходив за село, так? Скільки тобі казати, що там небезпечно й ходити туди не можна!

— Ц-цить! Камурі-злюка! Я не такий роззява, щоб мене монстри помітили, отак!

Дитя показало Камурі язика й утекло.

— Стій! Ну скільки ж тобі можна казати…

Камурі взялася в боки й зітхнула. Вона була однією з наймолодших жінок у селі, їй було вісімнадцять. А бурчала вона так тому, що любила це нахабне дитя до нестями.

— Дуже вже йому до вподоби той пан Одоно, — деренчливо засміялася стара. — Ще б пак, у селі ж, крім малого, дітей нема.

— Бабусю, я хвилююся.

— Та нічого йому не станеться, у малого добре чуття. Скільки вже разів за село бігав, і нічогісінько ж не було. Та й про його таємне місце все село знає.

※

Голова павука-черепа розлетілася зі звуком, наче розтирали метал. Його тіло з самих кісток, уже без голови, ще трохи стукотіло, але зрештою завмерло. Ю витягнув молот сталевого дракона, що застряг у черепі, і кілька разів струснув ним, обтрушуючи уламки.

Він полював на монстрів так, наче в селі демонолюдей нічого й не сталося, і схаменувся, лише коли почало смеркати.

— Повечеряймо, мабуть.

Щойно Ю це пробурмотів, Момо радісно закружляла довкола нього, а Сіро затрусив усім тілом.

Ю підсмажив на багатті бекон до хрусткої скоринки й поклав на хліб. Потім він розтопив на вогні сир, доки той не потік, теж поклав на хліб і вгризся. Жир із бекону й насичений смак сиру розлилися в роті, і Ю запив теплим молоком. Момо сиділа в нього на колінах і крихітним ротом хрумко гризла з краю бікул, овоч, схожий на селеру.

— Момо, це смакота!

Дитя демонолюдей відщипнуло шматочок бекону й піднесло Момо до рота, але вона не дуже любила м'ясне й демонстративно відвернулася.

— Ха-ха, Момо не любить м'ясо? Бабця казала, що хто перебирає їжею, той не виросте.

Ю попивав молоко й скоса поглядав на дитя.

— Пане Одоно, що таке? А! Цей хліб мій!

— Який у сраку твій? І хліб, і питво — мої.

— Ха-ха, пане Одоно, ти такий смішний.

— Нічого я не смішний. І взагалі, чого ти тут?

— Прийшов поїсти. Пане Одоно, а знаєш що? У селі їжа страшенно несмачна! Така несмачна, що мене вже хтозна-скільки разів мало не знудило, а питво майже як болотяна вода. А в тебе їжа смачна!

Дитя, схоже, не зрозуміло, про що питав Ю. Воно вгризалося в хліб і вправно крутило головою, щоб сир, що тягнувся ниткою, не впав, а потрапив до рота. Сир ліпився йому довкола рота, і Момо дивилася на це з виглядом «ну й манери», попиваючи молоко з ложечки, яку підносив Ю. А що в неї самої весь рот був у молоці, то вже таємниця.

— Слухай… ти ж бачив, що я там у селі накоїв?

— Бачив, бачив! Я ж їм казав, що пан Одоно мій друг, а вони однаково тебе оточили. Ганьба для демонолюдей! Я їм уже все як слід висловив!

— Я ж твоїх побив, хіба ні?

— Оце було круто! Ти й без зброї такий сильний, пане Одоно!

— І тобі байдуже?

— А чого?

Ю зрозумів, що далі говорити марно, і мовчки їв. Момо наїлася й почала клювати носом. Він витер їй ганчіркою замурзаний молоком рот, і вона пірнула під льотний шолом та заснула. Дитя теж доїло, недбало втерло рот рукою й підвелося.

— Пане Одоно, дякую за їжу! Я б іще посидів, але як затримаюся, Камурі-злюка кричатиме, тож піду. Бувай!

Дитя не дочекалося відповіді й побігло в темряву.

— Сіро.

Сіро пірнув під землю, наче й без слів усе зрозумів.

Ю підкинув у багаття хмизу, і вогонь розгорівся, освітивши його червоним. Він потер очі, і на тильному боці долоні лишилася кров.

— Таки не проходить…

Наступного ранку Момо, позіхаючи, вилізла з-під льотного шолома. Ю поклав ложку меду в тепле молоко й розмішав. Солодкий запах залоскотав Момо ніс, і вона, похитуючись, підлетіла й сіла Ю на коліно.

— На.

Ю набрав молока в ложку й підніс Момо, але та спросоння встромила в ложку все обличчя й тепер була вся в молоці. Він криво всміхнувся й допив молоко з кухля.

— Сьогодні спускаємося на п'ятдесят сьомий поверх.

Ю майже повністю дослідив п'ятдесят шостий поверх і вирішив, що більше тут нічого не здобуде. Момо, звісно, й не думала заперечувати, кивнула й попросила ще молока.

Після сніданку вони рушили до п'ятдесят сьомого поверху. Момо сиділа в Ю на плечі й помітила, що вони йдуть туди, де, за словами дитяти, було його таємне місце. Вона мимоволі всміхнулася, а коли Ю зиркнув на неї, поспіхом затулила рот рукою.

— Чого ти? Просто так ближче.

Ю з Момо підійшли до поля, яке зорало дитя, і одразу побачили, що щось не так. Там юрмилися демонолюди, і то дорослі, а не дитя.

Вони теж помітили Ю, але цього разу мовчали. Посеред гурту лежав мертвий павук-череп, утиканий мечами й списами, а поруч лежало дитя.

— Пане Одоно… Ану, розступіться.

Це сказала стара, яку дитя звало Бабцею, і чоловіки дали Ю дорогу. Він глянув на дитя. На ньому були тільки подряпини, помітних ран не було.

— Тц… От тому я й не люблю слабаків.

Ю наклав на дитя Хіл. Подряпини на очах затягнулися, і на вигляд воно було ціле.

— Ну ж бо, доки ти спатимеш?

— Пане Одоно.

— Вставай, кажу.

Ю легенько поплескав дитя по щоці.

— Пане Одоно, марно це…

Ю ніби й не чув Бабці й усе плескав дитя по щоках.

— Пане Одоно, малий… помер. Щоб наш малий, із його чуттям, та не помітив монстра… Видно, дуже вже чомусь радів. Ти ба, скільки зорав… А на цій гнилій землі ж нічогісінько не росте.

Ніхто не озвався, і довкола запала тиша.

— От тому я й не люблю слабаків…

Ніхто не розгнівався на ці слова, всі лише мовчки слухали. Зрештою один із демонолюдей із приреченим обличчям пробурмотів:

— Нічого не вдієш. Ми ж демонолюди…

Демонолюди прийняли смерть дитяти як неминуче. Їх так довго цькували, що на всіх обличчях застигла приреченість. Та був один, хто з цим не мирився.

— Нічого не вдієш? Не смішіть… Він, на відміну від вас, не здавався. На гнилій землі… навіть коли нема чого їсти, коли п'єш болотяну воду… він однаково не здавався. Не рівняйте його з собою.

Ю простягнув руку над дитям і задіяв магію мертвих. Трохи згодом у дитяти сіпнулася повіка, воно сонно потерло очі й підвелося.

— Га? Пане Одоно?.. Я думав, мене монстр убив. То був сон, чи що? А чого це тут усі?

— Оце так… Він володіє магією мертвих…

— Воскрешати мертвих — це блюзнірство проти бога.

— Такого не можна допускати. Бог цього не простить… Впаде Божа кара!

Одні дивувалися магії мертвих, інші з огидою дивилися на заборонене воскресіння, але Ю до того не було діла.

— Бог не простить? Впаде Божа кара? Та збагніть ви вже нарешті… немає ніякого бога. Хіба ви, демонолюди, щось таке накоїли? Хіба він помер, бо зробив щось погане? Не моліться богові, не покладайтеся на бога. Цей малий куди кращий за вас.

Ю підхопив лівою рукою дитя, яке ще не розуміло, що відбувається, обернувся до демонолюдей і заявив:

— Я його забираю.

— Н-не смій!

— Ось! Він із самого початку хотів украсти нашу дитину! Тепер видно, хто він насправді!

Чоловіки розлютилися, дехто вже здійняв зброю, але тут Бабця розштовхала їх і вийшла вперед.

— Добрий ти, пане Одоно…

Демонолюди довкола загаласували: «Де ж він добрий?!», «Бабуся що, з глузду з'їхала?» Та Бабця повільно підійшла до Ю й узяла його за вільну праву руку.

— Малий тепер, мабуть, уже ніколи не виросте… У селі йому буде тільки гірше… Пане Одоно, подбай, будь ласка, про малого.

Бабця любила дитя, як рідного онука, тож і просила Ю, як просила б справжня рідня. А дитя не знало, що в неї на серці, і безтурботно спитало:

— Пане Одоно~ Я з тобою піду, а що ж буде з полем?

— Гаразд. Сіро.

Сіро проламав землю й вискочив назовні, ніби тільки й чекав. Демонолюди злякалися несподіваної велетенської гусені й приготувалися до бою.

— Щ-що це?! М-мутант гусені-трупоїда?!

— Гусінь-трупоїд?! Та де ж таке бачено, щоб вона була отака величезна!

— Захищайте Бабусю!

Усі метушилися, а Бабця побачила, як дитя махає рукою й гукає «Сіро-о~», вирішила, що небезпеки немає, і веліла всім заспокоїтися.

— Сіро, візьмися за всю цю ділянку.

Сіро затрусив усім тілом і з шаленою швидкістю заходився поглинати землю. Гнила земля величезними брилами зникала в нього в роті, а за законом природи все з'їдене має вийти. Тож іззаду в нього виходила сила-силенна гною.

— Ух ти! Сіро какає? Оце так купа!

Демонолюди кривилися, але ж діти обожнюють жарти про лайно, тож дитя аж заходилося від сміху.

— Тепер… мабуть, уже можна.

Ю магією простору-часу з'єднав маєток із Гнилим царством Енріо. Простір наче вирізали прямокутником, і там з'явився отвір. З того боку долинула безліч голосів.

— О, а це що таке? С-стривайте, там Момо! Момо-о~

— Момо? Справді! Момо, як ти там~

— А-а! Ти де вештаєшся?! Дай і мені ім'я! Н-не тому, що мені заздрісно, ясно?!

— Га? Ю, це ви?

З того боку піксі й чорні вовки пробували пролізти сюди, але Ю виштовхував їх назад.

— Ану! Вам сюди не треба. Хісуй, можеш прийти?

— Т-так! Можу.

Піксі бурчали, а тим часом з'явилася дріада, яку назвали Хісуй. Бабця й решта демонолюдей вражено дивилися на це диво.

— Хісуй, по всій цій ділянці посіяне ось це насіння. Можеш зробити, щоб воно виросло?

— Можу-у. Покладіться на мене.

Хісуй безтурботно всміхнулася й промовила до зораної землі Магічне слово. Воно звучало, наче пісня, і демонолюди заслухалися.

— Паростки… н-неймовірно. На цій гнилій землі ростуть рослини…

— Які там паростки! В-вони ростуть на очах!

Дитя аж підстрибувало й сяяло очима, дивлячись, як стрімко ростуть рослини.

— Ю, вам не треба стояти так близько, все гаразд.

— Це лабіринт. Про всяк випадок.

— А-а, то, може, це ви за мене хвилюєтеся… Ой, ну що ви.

Хісуй засоромилася, притиснула долоні до щік і аж звивалася, але радість узяла гору, і вона мимоволі обійняла Ю.

— Гей, не обіймайся.

— Та все гаразд, рослини ростуть як слі… Ой, Момо, не смикайте за волосся. Та можна ж, Момо, ви весь час мали Ю тільки для себе, то хоч раз і я пригорнуся.

Момо з ревнощів смикала Хісуй за волосся, але не всерйоз, а граючись.

— Ю, ну як, так годиться?

— Так, вибач, що попросив про таке.

— Як ви попросите, кличте будь-коли, — щасливо всміхнулася Хісуй. — Ой, Момо, не штовхайте, я й сама піду, не штовхайте~

Момо випхала Хісуй на той бік, а звідти піксі й чорні вовки заздрісно дивилися на Ю з Момо.

Сила Сіро й дріади Хісуй виявилася надзвичайною. Уся округа поросла густою зеленню, і для Гнилого царства Енріо це було щось немислиме.

— Пане Одоно, це…

— Цього на якийсь час вистачить. Просто розливайте болотяну воду й розкидайте трупи монстрів, і воно саме ростиме.

Бабця зірвала плід, схожий на червоний кавун, розламала й скуштувала. Смак непоганий, і якщо такі плоди можна буде збирати й далі, для демонолюдей це буде здійснена мрія.

Ю з дитям трохи подивилися, як здивовані демонолюди ласують першою за довгий час нормальною їжею, а тоді рушили в дорогу.

— Пане Одоно, а я поїм смачненького?

— Ага, досхочу наїсися.

— Он як… ото буде радість. Слухай-слухай, я колись хочу й Бабцю цим пригостити!

— Ну то й пригостиш.

Тієї миті ззаду гукнула Бабця.

— Малий, не завдавай панові Одоно клопоту. Слухайся його й працюй як слід.

— Ага! Я стану в пригоді панові Одоно й нагодую все село досхочу смачним!

Ю пішов, не попрощавшись із Бабцею, але, відійшовши трохи, зупинився й кинув:

— Бувай.

Бабця всміхнулася так, що її й без того зморшкувате обличчя ще дужче вкрилося зморшками, і провела їх поглядом.

У таверні «Лікоріс» у Камі, як завжди, було повно авантюристів. Одні, мабуть, знайшли в лабіринті скарб і замовляли їжі без міри, запиваючи елем, інші залицялися до дочки шинкаря. Кожен гуляв як умів, а за дальнім столом тихо перемовлялися двоє авантюристів.

— Це правда?

— Раріте, та не гарчи ти так. Я лише краєм вуха чув. Кажуть, у Гнилому царстві Енріо бачили чорнявого шмаркача, який сам-один винищує монстрів з шаленою швидкістю.

— А Ніночці й решті…

— Та як таке скажеш? Якщо Ніночка з дівчатами про це дізнаються…

Раріт із товаришем вгризалися в м'ясо, просто приправлене сіллю й перцем, і запивали елем.

— Отак і треба. Нікому не кажи.

Раріт поклав на стіл одну срібну монету й підвівся.

— Г-гей. Що ти надумав?

— Ясно що. Іду в Гниле царство Енріо.

— Стривай, стривай-стривай! Ти ж тільки-но став рангу C, а того, хто схожий на Ю, бачили на сорок третьому поверсі!

— Зелені вартові шукають розвідника для походу в Гниле царство Енріо.

— Зелені вартові… Це ж клан авантюристки рангу B Кеннет. Та чи візьмуть тебе, Раріте, коли ти тільки-но став рангу C?

— Мушу спробувати.

За кілька днів Зелені вартові таки взяли Раріта до себе, хоч охочих було безліч, і він вирушив із ними в Гниле царство Енріо.