Розділ 120 — Новий старт

Надвечір Гільдія авантюристів у Камі аж кишіла авантюристами. Саме в цей час поверталися ті, хто брав квести на один день: дослідження лабіринту, полювання чи збір у Великому лісі.

Найбільша штовханина була біля стійки на першому поверсі, де авантюристи рангу D і нижче отримували винагороду й віддавали на оцінювання матеріали.

Траплялися й такі, що залицялися до реєстраторки, затягували розмову й сварилися з тими, хто стояв за ними в черзі.

— Розрахувався — то забирайся!

— Я розмовляю з Ребеккою, тож чекай, поки скінчу!

Авантюрист, що залицявся до Ребекки, посварився з тим, хто стояв за ним, і врешті дійшло до бійки. Зазвичай вона розборонила б їх і все залагодила, але останнім часом і вона, і інші реєстраторки були якісь мляві, аж так, що це вже заважало роботі гільдії.

— П-пані Ребекко, їх треба зупинити.

— Колетт, облиш. Хай собі б'ються як хочуть.

— А-але ж у гільдії сваритися заборонено.

— Хіба?

— Пані Ребекко, зберіться, будь ласка.

Зрештою в бійку втрутилися авантюристи, що стояли поруч, і гамір ущух, але Колетт помічала, що останнім часом таких сутичок дедалі більшає.

— До речі, Фіфі, кажуть, бере відпустку на якийсь час.

— Що?! Та як же так! І без того то одна, то друга хворіє й не виходить… А тут ще й останнім часом несуть силу-силенну матеріалів із Гнилого царства Енріо, тільки оцінювати їх — уже морока.

— А я тут до чого? А хто взагалі регулярно приносить ті гори матеріалів?

— Отож… Не знаю. Голова гільдії, схоже, знає, але хоч скільки питай, не каже.

Ребекка байдуже гмикнула й повернулася до роботи, бо, видно, не надто зацікавилася.

— Ну що ж це таке! Пані Ребекко, зберіться, будь ласка!

Колетт, яка рідко на щось нарікала, саме бурчала на мляву Ребекку, коли двері гільдії відчинилися. Люди туди заходять і виходять постійно, але цього разу всі загомоніли, побачивши, хто зайшов.

— Гей, знову прийшла Маріфа.

— Серйозно… Скільки я знаю, вже тридцятий день поспіль.

Більшість авантюристів спускається в лабіринт раз чи двічі на тиждень, а решту днів відпочиває й збирає відомості, але Маріфа ходила туди щодня, а коли не ходила, то полювала на монстрів у Великому лісі.

Ті, хто ходив у Лабіринт Горго, хвилювалися, що вона досліджує його сама, й заговорювали до неї, але вона не слухала й ішла далі, тож удіяти нічого не могли.

Спершу Маріфу не раз бачили пошарпаною, але тепер вона так подужчала, що могла пройти Горго до кінця без чужої допомоги. Вона водила двох прирученців, демонічного вовка й хмарного леопарда, і дехто навіть почав звати її Володаркою звірів.

— Маріфо…

— Прошу викупити ось це.

— Звісно. Ви й сьогодні сама?

— Прирученці чекають надворі. Я наказала їм поводитися тихо, тож не турбуйтеся.

Маріфа розуміла, про що насправді питає Колетт, але відповідати не стала й розклала на стійці матеріали з Лабіринту Горго.

Маріфа так відштовхувала від себе людей, що Колетт, хоч і хвилювалася, більше нічого не спитала. З авантюристами було так само. Навіть ті, з ким вона раніше могла перекинутися словом, тепер не наважувалися до неї підійти.

— Ось гроші за викуп. І ще одне. З цим викупом ви досягли рангу D, Маріфо. Вітаю!

Маріфа дійшла до рангу D за якихось кілька місяців відтоді, як стала авантюристкою, і авантюристи довкола загомоніли вже з іншої причини. Та обличчя Маріфи не змінилося. Вона ніяк не відповіла на привітання, взяла гроші й одразу рушила до виходу. Маріфа вже бралася за двері, коли їх відчинили знадвору. Вона хотіла обійти того, хто зайшов, але він перепинив їй шлях рукою.

— Що це ви… Пане Вудсе?

— Ходи-но зі мною.

— Перепрошую, але я зайнята, тож мушу відмо…

— Ні, підеш!

Слова Маріфи потонули в гнівному крику Вудса. Його голос рознісся гільдією, і всі втупилися в них.

Вудс мав такий лютий вигляд, що замовкли навіть задерикуваті авантюристи, які зазвичай кепкували б із будь-якої сварки.

— Гаразд. Коро, Ран, пан Вудс — людина, якій господар багато чим завдячує. Поводьтеся пристойно.

Вудс відчув за спиною жагу вбивства й озирнувся. Там були Коро, що піднявся в ранзі до демонічного вовка, і хмарний леопард Ран, якого Маріфа нещодавно приручила у Великому лісі. Обидва от-от готові були на нього кинутися.

— Тут неподалік є один знайомий заклад. Ходи за мною.

Вудс повів Маріфу до закусочної, що тихо притулилася на глухій вуличці.

З господарем, видно, все було домовлено, бо Вудс велів Маріфі завести й Коро з Раном, і вони пройшли просто в окрему кімнату в глибині. Трохи згодом служник розставив на столі напої й страви, але ні вона, ні тим паче звірі до них не торкнулися. Маріфа виховувала Коро й Рана суворо, і без дозволу вони не візьмуть до рота нічого, хай хоч помиратимуть з голоду.

— Не їстимеш? Розмова може бути довгою. Їж, не соромся, я й на твоїх прирученців замовив.

— Не треба. Краще скажіть, у якій справі.

— Я про Ю.

— Ви знаєте, де господар?!

Маріфа мимоволі схопилася зі стільця й підалася до Вудса, але одразу опанувала себе, тихо кахикнула й сіла. Коро з Раном уперше за довгий час побачили свою господиню такою схвильованою і, хоч і сиділи, а вуха нашорошили.

— Перепрошую. Я трохи забулася.

— З Ю я бачився кілька разів, востаннє — позавчора. Але я хочу знати, що сталося того дня, коли Ю зник із Ками.

— Ц-це… я не можу вам розповісти.

Вудс свердлив Маріфу поглядом, а коли та й далі мовчала, демонстративно гучно зітхнув.

— Е-е, слухай, я не збираюся тебе сварити. Можна було б спитати в самого Ю, але коли ми бачимося, часу обмаль. Потім я ще поговорю в маєтку з Ніною й Леною. Ю просив мене наглянути за вами, але спершу розкажи, що сталося і чому все дійшло до такого.

— Гос… подар…

Маріфа, сама того не помічаючи, міцно стиснула край спідниці. Нарешті вона наважилася й почала потроху розповідати, стримуючи почуття. Того дня зчепилися вовколюд на ім'я Горія й люди, що вдавали охорону купця. І ті, й той полювали на Ю. Охоронці насправді були шпигунами Священної держави Джадарк, а вовколюд — апостолом смерті з культу Безсмертя. І Ю, на якого полювали, відчув свою провину й пішов.

Говорила вона так, як усе бачила сама, але Вудс загалом зрозумів, що сталося, і одним духом вихилив ель.

— Ну й серйозні ж люди поклали на нього око. Джадарк вважає себе втіленою справедливістю, а культ Безсмертя з ними на рівних тягається. І ті, й ті — морока, хоч як крути.

Вудс із Маріфою нашвидку поїли й рушили до маєтку Ю.

Біля брами вони зіткнулися з Маго та його охоронцями.

— Пане Маго, добрий день. Строк платежу ж іще не настав.

— О, та це ж Маріфа. Яке незвичне товариство. Я прийшов не нагадувати про борг, ви платите справно, тож я вам довіряю. Сьогодні я в справі до пана Куро.

— До пана Куро? У якій справі?

— О, вам не казали? Тоді не мені вам про це розповідати.

— Я рабиня господаря.

— Так, так, я це знаю. Але якщо Ю вам нічого не казав, а я розбазікаю зайве, мені від нього влетить. Соромно зізнатися, — добродушно гмикнув Маго, — але тепер Ю для мого торгового дому незамінний… Тож дозвольте відкланятися.

Маго вклонився Маріфі й Вудсові та пішов. Маріфа, стиснувши кулаки, дивилася вслід йому й охоронцям, поки вони не віддалилися в бік Ками.

Вудс легенько поплескав Маріфу по спині й підігнав до маєтку. За брамою в саду відпочивали чорні вовки. Вовченята старанно ссали молоко в матері, а довкола, наче оберігаючи їх, лежало ще кілька вовків.

— О… ого, скільки їх.

— Не хвилюйтеся. Вони добре виховані, тож на вас, пане Вудсе, не кинуться.

Вовки-самці обнюхали Вудса, ніби перевіряли, чи він не ворог, а коли Маріфа подала знак рукою, відійшли.

— Ну й добре. Якби на мене накинулася така зграя, мені б не вціліти. Я ж забув спитати, Ніна й Лена в маєтку?

— Лена зазвичай кудись іде, але сьогодні не просила обіду, тож, мабуть, у маєтку. А панна Ніна зачинилася в кімнаті господаря.

Вудс аж скривився, почувши, що Маріфа навіть не знає, куди ходить Лена. У вітальні маєтку Лена читала книжку. Вона глянула на Маріфу з Вудсом і знову поринула в читання.

— Лено, давно не бачилися.

— …Давно. Чого прийшов?

— Маю розмову про Ю. Ніна в його кімнаті, тож говоритимемо там. Ходи й ти.

Досі Лена не виявляла до Вудса ніякого інтересу, але почула ім'я Ю й закрила книжку.

— …Де він?

— Розмова, коли всі зберуться. Зрозуміла? Ти теж ідеш. Маріфо, проведи до кімнати Ю.

Лена підвелася зі стільця й дрібними кроками пішла слідом за Маріфою й Вудсом.

Вудс підійшов до дверей кімнати й кілька разів постукав, але ніхто не відповів.

— Пане Вудсе, марно.

— …Ніна зажурилася.

— Я заходжу.

Вудс не слухав Маріфи й Лени. Він відчинив двері, зайшов і аж витріщився, коли побачив, що лежить на ліжку.

— Це ще що таке?

На ліжку височіла гора з простирадл і одягу Ю. Ніна, певно, була десь у самій її середині.

— Ніно, я знаю, що ти тут. Вилазь!

Ніна не відповіла. Але на наступні його слова відгукнулася.

— Я прийшов поговорити про Ю.

— …Про Ю? …У-у… Ю… хлип, Ю, де ти…

— Хай там як, вилазь звідти. Як ми говоритимемо, коли ти там сидиш?

Трохи згодом із гори одягу вигулькнула Нінина голова. Волосся в неї було скуйовджене, а очі червоні, мабуть, від сліз.

— Пане Вудсе… ви знаєте… де Ю?

Вудс нічого не відповів. Він присунув до ліжка стіл і стільці й велів Маріфі та Лені сісти. Коли обидві сіли, він дістав персні, намиста, браслети й інші прикраси з айтем-поуча, який дав йому Ю, і дбайливо розклав їх на столі. Ю здобув усе це в Гнилому царстві Енріо.

Лена потяглася до одного з перснів, але…

— Не чіпай!

Вудс гримнув, і Лена відсмикнула руку.

— Таким, як ви зараз, цього легковажно торкатися не можна.

— …На ньому кров.

Кров і справді присохла до всіх речей.

— Помітила? Це Ю збирав, буквально харкаючи кров'ю й повзаючи по землі. Він просив віддати це вам, якщо ви досі авантюристки, але кров я навмисне не змивав.

Вудс не перебільшував. Тепер, коли Ю передавав йому здобуте, сили в хлопця ще лишалися, але спершу він бував увесь у крові, а відірвана рука чи нога були звичайною справою.

— Маріфа навіть не знає, де Лена й що вона робить. Лено, я від знайомих авантюристів чув, що ти ходиш у лабіринти довкола столиці. І ходиш, схоже, нічого не кажучи Маріфі й іншим, так? Ніно, доки ти сидітимеш зачинившись? Що в загоні найважливіше? Сила? Спорядження? Аж ніяк! Хіба Ю недосипає лише заради себе? Хіба не заради вас теж? Таким, як ви зараз, я не віддам речей, які мені довірив Ю. Мене просили зробити вам спорядження, але й його я не віддам! Хочете, то переконайте мене! Чуєте? Як візьметеся за розум, приходьте до моєї крамниці! Ю казав, що у вас дещо поламалося, тож те я полагоджу або дам інше.

Вудс випалив усе одним духом, сховав речі зі столу назад до айтем-поуча й вийшов із кімнати.

Дівчата мовчки дивилися на стіл. На ньому порошком лишилася кров, що обсипалася з речей.

— Ю… Ю… у-у-у…

На стіл упала крапля. За нею друга, третя, і стіл на очах ставав мокрим.

— Я… старатимуся, Ю старається, а я… хлип, у-у-у…

Ніна обійняла стіл, щоб сльози більше не падали.

Лена глибше насунула капелюх, наче не хотіла, щоб хтось бачив її обличчя.

Маріфа, як колись, дивилася в небо, щоб сльози не полилися.

Того дня дівчата вперше за довгий час поїли разом і допізна радилися, що робити далі.

Наступного дня їх з самого ранку бачили в крамниці Вудса.

— Хм, уже на людей схожі. Заходьте.

Того дня загін Ніни відродився.

※

— Горі… е-е, забула ім'я. Той провалився?

— Горія, Горійко. І ще невідомо, чи провалився. Просто зв'язок зник.

— До нього ж був приставлений твій дух вітру, Азелотте. Раз зв'язку нема, значить, програв, жалюгідний гад. Тому я й була проти, щоб його робили апостолом смерті. Хто взагалі рекомендував того слабака?!

Мерітт роздратовано вдарила хвостом об землю. Здавалося, вона змахнула ним майже без зусилля, але довкола неї на десять метрів по землі пішла кругова тріщина.

— Мері, не сердься. Ну-у, духи-крихітки не дуже хочуть допомагати, тож нічого не вдієш. А Горійка рекомендував~ ну, е-е, е-е… хто ж то був? Дідусю, пам'ятаєш?

— Хм? Хто ж то був… Щось я останнім часом геть забудькуватий став.

— Тц, жодного з вас ні до чого не приставиш. Як закінчу цю роботу, піду сама.

— Робота-а? А ці теж через неї?

Перед ними лежало кілька тисяч трупів.

Усі вони мали однакові мечі й обладунки, тож це, мабуть, був лицарський орден якоїсь держави. Загинули вони по-різному: зарубані, забиті, заколоті, розчавлені, спалені магією, замерзлі, потоплені, розірвані.

— Це лицарський орден якоїсь маленької держави, Ропгі-як-там-її, що нас найняла. Війну виграли завдяки Безсмертним найманцям, а платити пожаліли, тож ми їх усіх і перебили.

— Мері, це ти їх убила-а?

— Стану я з такими слабаками возитися. З такою купкою наші найманці й самі впораються. Наступна робота — країна Мандогва. Кажуть, чимала держава, тож, може, буде весело.

Мерітт кілька разів хруснула шиєю й пішла геть, мовляв, говорити більше нема про що. Азелотте зі старим дворфом лишилися й тільки знизали плечима.

— Мері розсердилася й пішла.

— Вона в нас норовлива. Бідна країна Мандогва, проти неї сама Голіруч… Хоча ні, по-справжньому шкода Ю Сато. А ми пошукаймо Горію… Стрімкий громе, ти ж можеш через духа вітру дізнатися, де він?

— Не люблю я це ім'я. Воно не миле! Кличте мене Азелотте або просто Азя. Е-е, де Горійко, так? Ну-у, я питаю, а дух вітру не хоче казати. Через це й зв'язку з Горійком нема. Знаю тільки, що він десь у Королівстві Удон, а такого ще ніколи не бувало. Дивно, правда?

— Гм, хай там як, а якщо піти до Ками, вплив на духа вітру посилиться.

— Добре-е!