Розділ 121 — Щоб убити голову гільдії, ножа не треба

Голова гільдії Ками Мофіс розбирав у кабінеті гору паперів і весь час посміхався сам до себе.

— І чого це ви так усміхаєтеся? Аж гидко дивитися.

Едда поклала на стіл нову стопку паперів і налила йому чаю в порожню чашку.

— І зовсім не гидко! Я зайнятий, тож як нема діла — іди собі.

Мофіс відмахнувся від Едди, зазирнув у дзеркальце на столі й оглянув свою голову. І знову розплився в гидкій усмішці.

— Діло якраз є. Може, скажете, хто це останнім часом постійно здає нам матеріали й речі з Гнилого царства Енріо?

Таке тривало вже якийсь час. Зазвичай матеріали приносять авантюристи, але тут їх було забагато. Стільки зібрав би хіба що великий клан, як-от Червоний метеор, найбільший у Камі.

А хто за цим стоїть, не знала навіть Едда, заступниця голови, тож їй страшенно кортіло дізнатися.

— Гм, розумію, що тобі цікаво, але сказати не можу.

— Чому ж?

— Я пообіцяв мовчати.

— Ну-ну.

Едда примружилася й підозріло зиркнула на нього. Мофіс ніяково кахикнув і поспіхом схилився над паперами.

— І ще одне. У саду гільдії хтось без дозволу садить квіти. Ви, часом, нічого про це не знаєте?

Мофіс здригнувся всім тілом і закляк. Папери посипалися на підлогу.

— Ой-ой, що це з вами, дідусю?

— Н-н-н-нічого! І ніякий я не дідусь.

Мофіс кинувся збирати папери, а Едда присіла навпочіпки й зазирнула йому в очі. Він відвів погляд і всівся на стілець, ніби нічого не сталося, але піт лив із нього так, що аж одяг змокрів.

— Г-гм, це ти про квіти в саду? Гм-м… О-особисто я думаю, що це навіть добре. Там же досі нічого не росло, а так хоч гарніше стало. Це я так вважаю. Особисто я.

— Он воно як~ То, може, і я щось посаджу?

— Так! Чудова думка! Я за, я тільки за!!

— Тоді чекайте, побачите.

Едда вклонилася й вийшла. Мофіс вирішив, що викрутився, і шумно перевів дух.

— Ледве пронесло. Ті квіти мої! І про їхню таємницю ніхто не дізнається.

Квіти в саду гільдії посадив не хто інший, як Мофіс.

Він випросив їх у Ю. Якщо їхні пелюстки по-особливому обробити, з них можна видобути рідину, яка вдихає життя в те, що Мофісові дорожче за саме життя. А ще ці квіти тягнуть поживу з усієї землі довкола, тож поруч з іншими рослинами ростуть погано. Занедбаний сад гільдії, де досі нічого не росло, підходив для них якнайкраще.

※

— Ну й пошарпало ж вас. Скільки ви там пробули?

Ніна з подругами були з ніг до голови в багнюці й крові монстрів. Вони стояли в майстерні Вудса й викладали на стіл свою здобич.

— Три дні. Ось що ми принесли із Саду примарних дерев. Ну як, пане Вудсе?

— Три дні… І до якого поверху дійшли?

— …До двадцять сьомого.

— А з Ю?

— З господарем ми за два дні дійшли до самого низу, до п'ятдесят другого поверху.

Маріфа сказала це чомусь із гордістю.

— Тоді й говорити нема про що. Ю у вас тільки бився попереду? Чи ще й удари на себе брав?

— Е-е~ Ю бився попереду, брав удари на себе, лікував білою магією, накладав зачарування… а ще шукав ворогів, так?

— …І їсти готував. І біля вогню чергував.

— Господар сам робить усе, що потрібно звичайному загонові: атакує й захищає, підтримує, лікує, розвідує, готує їжу, облаштовує табір, а ще заздалегідь збирає відомості й дбає про спорядження.

Вудс так і застиг із роззявленим ротом. Він уже вкотре переконувався, що весь загін тримається на самому Ю. У звичайному загоні кожен має своє діло: хтось б'ється попереду, хтось приймає ворожі удари на щит, хтось здалеку б'є магією, лікує чи накладає чари, а розвідники шукають пастки, складають мапи й відмикають замки. Так, допомагаючи одне одному, вони й проходять лабіринти.

— Ви що, в Ю на шиї сиділи? Без нього ви нічим не кращі за перших-ліпших авантюристів. Ніно, а це що таке?

— Матеріали із Саду примарних дерев~

— Та бачу я! Стебла анемоноїда, як висохнуть, нікуди не годяться. Крила бабки відрізані не там, і зріз увесь пожмаканий. Коса скаженого богомола зламана посередині. А решта рослин? І зібрали абияк, і зберігали абияк! З Ю такого не бувало, га? Може, йому взагалі краще не вертатися до вас, а піти в загін високого рангу чи у великий клан? З такою силою його всюди з руками відірвуть.

Ніні дуже хотілося заперечити, та не було чим, тож вона тільки почервоніла й надула щоки. Лена мовчки насупилася. Маріфа вдавала, що їй байдуже, але вуха в неї роздратовано посмикувалися.

— У-у-у… Наступного разу ви в нас аж ахнете, пане Вудсе! І тоді віддасте нам спорядження, яке вам залишив Ю!

Ніна випалила це й вибігла з майстерні. Насправді їй хотілося не спорядження, а щоб її визнав Ю. Але Вудс мав рацію, і Ніна тільки гостріше відчула, як сильно досі покладалася на Ю.

Відтоді минув тиждень. Вудс досі не відчиняв крамниці й день і ніч махав молотом.

— Пане Ву-удсе~

Вудс почув протяжний безтурботний оклик, розім'яв плечі, аж хруснуло, і підвівся.

— О, давно не бачились. А я вже думав, ви здалися й утекли.

Та дівчата на цю шпильку лише впевнено всміхнулися.

— Пане Вудсе, ми так просто не здаємося~

— …Бороданю, тепер твоя черга плакати.

— Я прийшла довести, що можу стати господареві в пригоді.

— Ого… Гучні слова як на тих, кому завдяки Ю все діставалося готовеньким: добре спорядження, досхочу припасів, навіть їжа. Ну, подивимося, як ви мене переконаєте. І ще, Лено, хто тут бородань?!

Вудс гаркнув, і Лена спритно сховалася Ніні за спину.

Ніна відсунула інструменти й матеріали на край столу та витрусила айтем-поуч.

— Ц-це ж…

З айтем-поуча посипалася здобич, яку дівчата добули самі. Усе, що вони зняли з монстрів, було ретельно оброблене, і гільдія заплатила б за таке добрі гроші. А бурштинова трава, квітка-півмісяць і священна трава були в бездоганному стані, хоча зібрати й зберегти їх як слід уміє не кожен.

— Ну, а тепер як? — Ніна аж засяяла.

— Ха-ха-ха-ха! — Вудс спершу пирхнув, а тоді зареготав на весь голос. — Можете ж, коли хочете! Гаразд, чекайте тут.

Вудс пішов до комори в глибині майстерні і ніяк не міг перестати реготати. Дівчата перезирнулися й усміхнулися.

※

— Тра-ля-ля~ Як там мої квіточки поживають?

Мофіс ішов глянути на свій сад і мало не підстрибував від радості, але…

— А-а-а-а-а-а-а-а!!

— Чого ви так кричите? О, а мої квіти гарно ростуть.

— А-а-а-а… Е-Еддо… що це ти посадила…

— М'яту. Вона живуча, росте без жодного клопоту.

М'ята — багаторічна рослина, яка розростається так швидко, що хоч скільки її виривай, вона проростає знову. Інші квіти вона просто глушить, тож подекуди її дозволяють садити тільки в горщиках.

— Може, просто зараз заваримо з неї чаю? Ой-ой, а чиїсь квіти, схоже, всохли. Голово, що з вами? Ви якийсь блідий… Ой, ні, це ж у вас із головою погано, — Едда засміялася, прикривши рота долонею.

— Моє життя-а-а-а-а!!

Кажуть, крик Мофіса розлігся на всю гільдію. А може, й ні.

Мофіс подумки поклявся більше ніколи нічого не приховувати від Едди.