Розділ 122 — Урок історії

— Що-о?!

Нінин вигук рознісся на всю майстерню.

— Що таке? Щось не подобається?

Вудс приніс із комори повні руки спорядження, але віддав лише кілька речей. Ніні дісталися латні рукавиці з панцира трупоїда й шарф із золотої нитки, Лені — перстень міцного життя, а Маріфі — куртка зі шкіри вищого демона й перстень звіра-демона. Усе це було четвертого класу, лише перстень Лени — третього. Ніна думала, що їм віддадуть усе, от і не стрималася.

— Та ні, не те щоб не подобається, але…

— Думала, я вам усе віддам за якийсь тиждень? До того ж матеріали ви назбирали не самі, еге ж? І не думайте за цим спорядженням вивідати, де зараз Ю. Нічого не вийде.

Ніна й Лена в один голос охнули.

— Ой, розкусили нас, — винувато засміялася Ніна. — Так, нас учить один чоловік, Джоз Боран~

(Джоз Боран на прізвисько Парні клинки… Це ж дружинник графа Мусса.)

— …Не задарма. Платимо, скільки належить.

— Ясно. Джоза Борана я знаю. Авантюрист він першокласний, а розвідувати й знешкоджувати пастки вміє навіть краще, ніж битися. Тож учіться як слід.

Джоз Боран — авантюрист рангу A. Ніна з Леною тільки-но дістали ранг C і зі своїх заробітків ніяк не змогли б його найняти. Вудс здогадався, що тут не обійшлося без Ю чи графа Мусса, і більше не розпитував.

— Лено, хочеш щось сказати?

Лена не зводила очей зі свого персня міцного життя.

— …Хочу.

— Кажи.

— …У Ніни й Маріфи по дві речі, а в мене одна.

Її не влаштовувала кількість. Маріфа ж увесь цей час мовчки тулила до грудей нове спорядження й про щось мріяла… тобто медитувала.

— Ти спершу на себе глянь, а тоді вже кажи. Хоч розумієш, що з вас трьох на тебе вбухано найбільше грошей? За самим лише спорядженням ти рівня найкращих авантюристів рангу C. А перстень міцного життя, який я тобі дав, — третього класу. Ціни на третій клас бувають різні, але цей у якійсь невеликій державі могли б оголосити національним скарбом.

— …Гр-р-р.

— Яке ще «гр-р-р»? І ще одне. Спершу надягай свій перстень життя, а вже тоді перстень міцного життя. Ю просив переказати, що так від них буде більше користі.

— …Зрозуміла. Бородань.

— Лено, з тобою, бачу, ще буде окрема розмова.

Мусс і Ю зустрілися для перемовин на шістдесятому поверсі Гнилого царства Енріо.

Цей поверх належав мурахам-трупоїдам: солдатам, кавалеристам, гвардійцям та іншим. Ці ненажери кидалися на все підряд, і на живих, і на мертвих. Навіть найслабша з них мала п'ятий ранг. А якщо, вбиваючи мураху, ненароком проколоти пахучий мішечок у неї в тілі, на запах збіжаться всі мурахи довкола, і за мить тебе оточать десятки, а то й сотні. Тоді навіть найдужчий авантюрист не встоїть, і його просто перемелють на фарш.

— Давно не бачились.

— Ми ж нещодавно бачилися. Краще скажи, ти ж віддаєш матеріали голові гільдії?

— Ганяти графа на посилках можеш хіба що ти. Матеріали я віддав Мофісові, все як слід. А ще познайомив Ніну й подруг із Джозом Бораном, одним зі своїх дружинників.

— Хм. Про це я тебе не просив.

— Думаєш, я не знаю, що ти попросив Джозефа охороняти дівчат? А от що мене здивувало…

— Що?

— Що ти не став приховувати від мене магію простору-часу.

— Не прикидайся. Про магію простору-часу, магію мертвих і алхімію ти знав задовго до того, як я сказав.

— Хіба? До речі, питати вже трохи пізно, але тут безпечно?

Мусс із невинним виглядом схилив голову набік і відпив чаю.

— Я щойно всіх тут перебив, тож якийсь час буде спокійно.

Ю з Муссом сиділи за столом один навпроти одного. Раптом до Мусса підбіг хтось маленький.

— Ти що, прийшов кривдити пана Одоно?! Якщо так, то я тобі покажу! Шух, шух, я сильний, отак!

— Ого, та це ж дитя демонолюдей, — засміявся Мусс.

Мусс із Нунгом мимоволі всміхнулися, дивлячись, як дитя тицяє кулачками в повітря й примовляє «шух».

Малий так розійшовся, що Ю дав йому по маківці.

— Ай! П-пане Одоно, за що-о~

— Намарі, не забувайся. Мусс — граф, аристократ, і з ним тобі так поводитися не можна.

— У-у… але ж…

— На, тримай і йди пограйся з Момо.

Ю віддав Намарі цілу тарілку солодощів до чаю. У малого ще блищали в очах сльози, а він уже засяяв і потяг Момо геть.

— Ха-ха~ З тобою не занудьгуєш. Хоча й сам ти ще той. О, до речі, я ж позичаю тобі свого цінного дружинника майже задарма, тож розкажи мені щось цікаве.

— Цікавого небагато, але останнім часом до мене навідуються різні купці. Не знаю, звідки вони про мене дізналися, але деякі навіть наймали авантюристів високого рангу, аби мене знайти. З ними мороки більше, ніж з аристократами.

— Он як, купці. І чого вони хотіли?

— Їм потрібні зілля, які я варю. Усім до одного. Чи не насувається війна, та ще й велика?

— Велика війна… Невеличка якраз була.

— Ропгінус і Мобел, так?

Мусс здивувався. Про це поки знали лише кілька аристократів, і він серед них.

— Звідки ти про це знаєш?

— Серед купців, що до мене приходили, був третій принц Королівства Мобел. Досить цікавий тип.

Нунг налив чаю в Муссову порожню чашку. Щойно заварений чай пахнув так, що аж у носі лоскотало.

— Он як, принц навіть купців упрошував, аби з тобою зустрітися.

Мусс невдоволено скривився. Зараз він скидався на дитину, чию іграшку хтось насмілився взяти.

— Ще з цікавого… Муссе, що ти думаєш про мову?

— Тобто?

— Драконячу магію читають драконячою мовою, магію фей — мовою фей. А люди, звіролюди, дворфи, ельфи, малорослики говорять однією мовою. Чому цьому ніхто не дивується?

— Однією мовою?..

— То ти справді не знаєш. А чому люди звуть усі інші раси напівлюдьми й цькують їх?

— Не роби з мене дурня. Що це, урок історії? Люди цькують напівлюдей, бо на третьому році Святої ери ті знищили людську державу, Королівство Гот. Там вирізали всіх до ноги, від правлячого роду до останнього підданого, хоч вони ні в чому не завинили.

Мусс говорив про це як про щось само собою зрозуміле, адже цього вчать не лише аристократів, а й кожну людину. Ю не стримався й пирхнув.

— Нічогісінько ти не знаєш.

— Схоже, ти знаєш багато такого, чого не знаю я. Це тобі розповів он той… чи та?

Мусс дивився на постать у мантії, що закривала обличчя. Крізь щілину проглядав голий череп. Найпевніше, нежить.

— Я ж не лише рівні бездумно набивав. Дещо й вивчав.

— Обов'язково колись розкажи докладніше. І ще одне. Те, про що ти казав минулого разу, — це всерйоз?

— Ага. Землю я знайшов, там зараз стараються Сіро з Хісуй.

— Сіро… Це ж гусінь-трупоїд, так? А Хісуй?

— Дріада, що живе в мене вдома. Зараз Сіро з Хісуй працюють більше за всіх. Ну, мені вже час. Ось, це за цей раз.

— Беру. До речі, Мофіс просив передати, що тобі підняли ранг до B.

— Он як… За таке, значить, дають ранг B.

Ю поклав на стіл айтем-поуч із матеріалами й, навіть не попрощавшись, пішов до Намарі з Момо. Мусс до такого вже звик. Він узяв торбинку й разом із Нунгом рушив до брами, яку створив Ю.

— Нунгу, як тобі розповідь Ю?

— Хтозна. Як на мене, все це звучить надто неймовірно… Але Ю, здається, не жартував.

Коли Мусс із Нунгом підійшли до брами, там уже стояла та сама нежить у мантії.

— Маєш до мене якусь справу?

Нунг начебто стояв, як завжди, але досвідчене око помітило б, що він будь-якої миті готовий діяти.

— Якщо ви наблизилися до повелителя, щоб його використати, то начувайтеся. Я завдам вам таких мук, що смерть видасться ласкою.

Нежить не мала голосових зв'язок і говорила Магічним словом, у якому було стільки страшної мани, що звичайна людина від нього заклякла б і ще довго не могла б поворухнутися.

— Затямлю.

Мусс відповів нежиті легко, наче нічого й не сталося, і пройшов крізь браму.

Брама вела в одну з кімнат Муссового маєтку.

— Ох і здивувався ж я. Але Джоза, схоже, вони таки не помітили.

Мусс говорив у порожнечу, але там поволі проступили обриси людської постаті, а тоді налилися кольором. Чоловік мав при поясі два кинджали й легке спорядження, тільки зростом був надто малий як на дорослого. Та від нього віяло такою силою, стояв він так зібрано, а погляд мав такий гострий, що хлопцем його не назвеш. До того ж вуха в нього були не такі, як у людей. Це був малорослик Джоз Боран на прізвисько Парні клинки, один із десяти дружинників Мусса.

Поки Ю розмовляв із Муссом, поруч, як і Нунг, стояв Джоз. Тільки свою присутність він приховав. Ховатися він умів так, що його не помічали, навіть коли дивилися просто на нього.

— Пане Муссе, вони помітили.

— Помітили?

— Так. Не дайте себе обдурити. Вони все бачили, але вдавали, що ні.

Будь-кого іншого такі слова кинули б у холодний піт, але Мусс лише радісно всміхнувся.