Розділ 124 — Три великі сили

Вітер доносив сморід гнилі, а довкола, скільки сягало око, лежала сіра земля. Зелені вартові переночували на півдорозі між п'ятдесят сьомим і п'ятдесят восьмим поверхами й тепер рано-вранці снідали. Уночі монстри нападали двічі, але чергові легко їх відбили.

Раріт розмочував хліб у юшці, коли поруч сіла Кеннет. Кілька чоловіків ворожо на нього зиркнули. За ці дні він уже зійшовся з багатьма в клані, і з ним віталися по-приятельськи, але декого дратувало, що він тримається якось зверхньо.

— О, пані Кеннет, привіт.

— Доброго ранку. Раріте, ти подумав над тим, про що ми вчора говорили?

— Це ви про вступ до клану?

— Так. Пропозиція ж непогана. Хоч і не мені це казати, але Зелені вартові — відомий клан у столиці, і людей у нас вистачає на будь-яку роль. От тільки з розвідниками трохи слабкувато.

— То пошукайте когось через столичну гільдію. Я ж тільки-но дістав ранг C.

— Скромничаєш? Чи справді себе недооцінюєш? Я знаю, що ти не любиш, коли тебе чимось зв'язують, і тому відмовив уже багатьом кланам. І що в ранзі D ти так довго сидів лише тому, що тобі було байдуже до підвищення.

Перед походом у Гниле царство Енріо Кеннет шукала розвідника й звеліла своїм людям розпитати про кожного, хто відгукнувся. Раріт досвідом і здобутками був на голову вищий за інших. Кеннет дивувалася, чому він досі не дістав рангу C, але причина швидко з'ясувалася.

Раріта ранг просто не цікавив. Він брав із дошки в гільдії ті квести, які йому подобалися, і виконував їх сам, а часом із приятелями. Ні слава авантюриста високого рангу, ні гордість за великий клан його не вабили. А Кеннет за ці кілька днів якраз сподобалося, що Раріт живе собі на збиток, і тепер вона за всяку ціну хотіла взяти його до себе.

— Тц, та чого ти ламаєшся! Мовчки кивни, і все!

— Джимго, помовч трохи.

Джимго вліз у розмову, і Кеннет його осадила. Той замовк, хоч і з досадою. Кемі з Дрогосом, дивлячись на нього, криво всміхнулися.

— Пані Кеннет, дякую за запрошення, але мені таки зручніше бути самому по собі.

— Ну що ж. Але я не здамся. Ось побачиш, не пошкодуєш.

Раріт їй відмовив, але по ній було видно, що вона не відступиться. Кеннет доїла сніданок поруч із ним і пішла до найбільшого намету радитися з верхівкою клану, як іти далі.

— Раріте… Ах ти ж гад! Очільниця сама тебе кличе, а ти відмовляєш? Ти ж її осоромив!

— Джимго, годі вже. Тобі ж Кеннет щойно сказала помовчати. Дрогосе, скажи хоч ти йому.

— Не те щоб я був на боці Кемі, але що більше ти чіпляєшся до Раріта, то гіршої думки про тебе буде очільниця.

Двоє його вмовляли, але Джимго не вгамовувався. Він схопив Раріта за комір і хотів підняти, але… невідь-коли до його власної шиї притулився дамаський кинджал. Варто було Раріту лише ледь повести лезом убік, і кров хлинула б потоком.

— Що?! Т-ти коли встиг…

— Ой… вибач, руки самі смикнулися.

Раріт прибрав кинджал, і Джимго розтиснув пальці. Ледь не дійшло до бійки, але обійшлося, і Дрогос із Кемі полегшено зітхнули.

Багато бійців, не лише Джимго, мають розвідників за хлопців на побігеньках. А насправді в бою з людьми нема супротивника, з яким було б більше мороки. Удари з отрутою чи паралічем — це само собою. Розвідники ще й нападають зі спини та ставлять пастки, змащені тим самим, і це тільки початок. У сутичках між авантюристами вони запросто відтинають супротивникам руки й ноги пастками зі сталевих струн.

Джимго не чекав такої відсічі від того, кого вважав нижчим за себе, і йому стало ніяково. Він сплюнув і пішов до іншого гурту.

— Раріте, вибач. Джимго дуже шанує очільницю, от і ревнує, бо ти їй сподобався.

— Та нічого. Я не зважаю.

Мофіс сидів у своєму кабінеті в гільдії Ками з таким виглядом, ніби йому все осточортіло.

— Кажу ж тобі, хоч скільки питай, я не знаю.

— Не вірю. Тоді будьте ласкаві пояснити, чому з усіх, кого рекомендував Червоний метеор, ранг C не дістав жоден.

Навпроти голови гільдії сидів дарк-ельф зі смаглявою шкірою, довгими вухами й срібним волоссям. Він поправив середнім пальцем окуляри й утупився в Мофіса важким поглядом. Окуляри він купив на столичному аукціоні. На вигляд звичайні, насправді вони були магічним знаряддям із навичкою Аналіз. Мофіс відвернувся, ніби ховаючись від цього погляду.

— Як так кортить знати, питай у самого Джозефа.

— Ви серйозно? Ви ж і самі знаєте, чим скінчилася колишня сварка Червоного метеора з Джозефом. Гаразд. Тоді скажіть, де зараз Ю Сато.

— М-м? А тобі навіщо знати, де Ю?

— Поки я був у поході, один із наших перспективних новачків пішов із клану, а двоє, найпевніше, загинули. Я вважав, що проти гобліна-короля їм просто не було шансів, але чув, що дівчина, яка була тоді з ними в загоні, — товаришка Ю Сато. А на недавньому іспиті на ранг C він ще й добряче розійшовся, і з Джозефом приятелює. Будь-хто запідозрив би, що тут щось нечисто, хіба ні?

— Деріде, ти себе накручуєш.

— Якби він був просто новачком без клану, то ще нехай, але ж він недавно створив свій. Неймлес… Що за дурна назва? Раз уже він має клан, то й ми відповімо як належить. Червоний метеор, найбільший клан Ками, не може дозволити, щоб із нього глузували.

— Ти твердо вирішив?

— Твердо.

Мофіс пронизував Деріда поглядом, а той не відводив очей, і повітря в кабінеті наче поважчало. Встряти зараз між ними наважився б хіба хтось неабиякий, але…

— Чого це ви обидва такі страшні? Ось, ще чаю.

Це Едда, наче нічого й не сталося, встряла між ними й вправно наливала чай однією рукою.

— Що це ти, однією рукою? Неввічливо.

— Ох і буркотливий у нас дідусь.

— Пані Еддо, я зараз веду з головою гільдії важливу розмову. Будьте ласкаві вийти.

Дерід сказав це так владно, що звичайна людина не наважилася б відмовити, але Едда лише всміхнулася.

— Не вийду. Ох… І як це хлопчик, що з плачем тікав від орка, виріс таким грізним?

Едда знала Деріда ще зовсім зеленим новачком. Тепер вона пригадала його давній сором, і Дерід почервонів аж до вух.

— Т-та коли ж це було! Тепер я авантюрист рангу A. І ви, пані Еддо, стежте за словами.

— Ой-ой, як страшно.

Едда навмисне вдавала переляк, але Мофіс знав, яка вона насправді, і лише холодно на неї поглядав.

— Дерідику, в мене теж є розмова до голови гільдії.

— Що ви собі дозволяєте! І не називайте мене Дерідиком.

— Отож-бо. Еддо, хоч би яка в тебе була розмова, почекай, поки ми з Дерідом закін… М-м?

Мофіс помітив, що Едда якось дивно ховає ліву руку за спиною. У руці був вазон.

— Ох! Ц-це ж… невже?! М-моє життя… Ой! Деріде, вибач, але поговоримо іншим разом. Я зовсім забув, що маю з Еддою важливу, та що там, надважливу розмову!

— Та як же так?!

Мофіс мало не силоміць випхав Деріда з кабінету й замкнув двері на ключ.

— Кхм. Еддо, я тебе слухаю.

— Сьогодні ви вже скажете мені, де Юсик.

Щойно прозвучало ім'я Ю, Мофіс забігав очима й утупився кудись убік, але Едда не відступала. Вона з розмаху поставила вазон на стіл і насіла на Мофіса.

— Робота гільдії вже страждає. Якщо так триватиме, все ляже на плечі сумлінних дівчат, і хтось із них, чого доброго, звільниться.

— Н-не знаю. Нічого я не знаю!

— У мене вдома ще сто таких вазонів. То як?

Мофіс згадав, що ще жодного разу не переспорив Едду.

На першому поверсі гільдії біля дошки авантюристи рангу D і нижче прискіпливо вибирали собі квести на сьогодні.

— Гей, чув? Ніночка з подругами полювали в Лабіринті Саду примарних дерев.

— Ти що, тільки дізнався? Про це всі-і знають. Наглядають за ними пан Джозеф і той коротун-зануда Джоз. Е-ех, покликала б мене Ніночка, я б із радістю пішов~

— Дурню! Ти ж рангу D, а Ніночка — рангу C. А от це знаєш? Червоний метеор разом зі столичними кланами, Срібним місяцем і Даром сонця, ходив бити дракона крижаного вибуху, що з'явився на руднику Урмі. Убили його й повернулися.

— Та що мені до того Червоного метеора. Тц, то вони таки вбили того дракона?

— Ага, та ще й, кажуть, не простого, а з власним ім'ям.

— Он як, ну молодці, молодці… Стривай, то й той гад Дерід повернувся?

— Ну ясно, що повер…?! Гей, а чи не буде з цього біди?

— Ще б пак не буде! На недавньому іспиті на ранг C завалилися тільки люди з Червоного метеора. А коли Леночка вбила гобліна-короля, там же, здається, загинули двоє їхніх новачків?

Інші авантюристи біля дошки теж нашорошили вуха й з серйозними обличчями слухали цю розмову. Потім чоловіки, ніби змовившись, розбилися на три гурти й збуджено загомоніли.

— Чули? Якщо ті з Червоного метеора надумають зачепити Леночку… Ви ж розумієте, так?

— Хай тільки спробують, ми їм покажемо! Так, я біжу до голови товариства, а ти передай решті!

— Буде зроблено!

Члени товариства любителів дівчаток спритно розбіглися. Це ті, що потай милуються Леною… тобто оберігають її.

— Т-ті з Червоного метеора… Хай лише пальцем торкнуться Маріфи… Уб'ю!

— Щоб брудний мужик торкнувся сестриці Маріфи?! За таке — тільки смерть.

— Скликайте всіх із таємного клану Крижаний погляд!

Цей гурт аж млів, коли Маріфа зневажливо дивилася на них холодними очима. Чомусь були в ньому й жінки, але вони обожнювали її інакше, ніж чоловіки. І, звісно ж, кожна з них була старша за Маріфу.

Останній гурт — це, ясна річ, Нінина фракція, Любов до пишних форм.

— І що в такий важливий час робить Рарі… наш ватажок?

— Нема, то й нема. Самі захистимо Ніночку!

А Раріт тим часом…

— Раріте, сьогодні маємо дійти до шістдесятого поверху, тож поквапся!

— Йду, йду, йду-у.

Раріту вже потроху набридав цей похід із Зеленими вартовими.