Розділ 125 — Кошмар із-під землі

— Оце так… Чути я про це чув, але щоб таке…

Раріт аж затамував подих, коли побачив шістдесятий поверх Гнилого царства Енріо.

Гнила земля тут була така сама, як і вище, тільки скрізь чорніли нори метр-два завширшки. Усі вони вели до гнізд мурах, що хазяйнували тут і на трьох нижчих поверхах. Та це ще не все. До неба здіймалося щось метрів чотириста завширшки й не менше восьмисот заввишки. Здалеку воно скидалося на велетенське старе дерево, але насправді це був мурашник. І таких велетнів аж до обрію стояли сотні.

Мурахи-солдати-трупоїди й зараз повзали по землі в пошуках поживи. Поодинці вони не страшні авантюристам, які дійшли аж до шістдесятого поверху. Але варто з якоюсь зчепитися й бодай подряпати їй пахучу залозу, як пошириться феромон, що скликає своїх, і звідусіль набіжать інші, а з ними й кавалеристи. А мурашників не можна чіпати ні в якому разі. Солдати й кавалеристи живуть під землею, а в кожному такому велетні кишать тисячі мурах-гвардійців. Вони стережуть королеву й личинок, з яких виростуть її наступниці, і зазвичай назовні не виходять. Але щойно матці щось загрожує, вони вилазять і з моторошною злагодженістю нищать ворога. І сили в них незрівнянно більше, ніж у підземних мурах. Кажуть, краще битися з десятьма солдатами, ніж з одним гвардійцем, і цим усе сказано.

— Слухайте всі. Коли вбиватимете мурах, стежте, щоб не зачепити пахучу залозу на черевці. Я сковуватиму їх магією води, а ви, бійці, по черзі рубайте їх вище стебельця. Тільки тутешні мурахи ще якийсь час борсаються навіть без голови чи розрубані навпіл, тож стережіться, щоб вас не вкусили. А маги хай підтримують бійців і лікують поранених. Убитих мурах оброблятимуть розвідники на чолі з Рарітом. Якщо, знімаючи мед, ненароком пошкодите залозу, одразу кажіть мені. Питання є?

Дехто спитав, що робити, коли залозу таки пошкодять, і як бути, якщо вилізуть гвардійці. Кеннет пояснила, що феромон досить замкнути магією води чи льоду, поки він не випарувався й не розійшовся. А якщо з мурашника й вилізе кілька гвардійців, вона та найсильніші бійці, що тримаються біля неї, легко їх переб'ють. Усі погодилися.

— Пані Кеннет, можна й мені?

— Кажи, Джимго.

— У нас же є свої розвідники. Чого це головним над ними поставили чужака Раріта?

— Очільнице, я не те щоб на боці Джимго, але думав так само.

Таких набралося чимало. Руки здіймалися ще й ще, і Кеннет засипали запитаннями. А вона ледь помітно всміхнулася, ніби тільки цього й чекала.

— Цілком природно, що ви дивуєтеся. Раріта поставили головним на обробці здобичі, бо про це попросили Фан та інші. Ви ж знаєте, що всі наші розвідники зараз — жінки? Досі Фан і решта трималися в тіні, особливо поряд із чоловіками, і майже ніколи не казали свого слова. Я обрала Раріта, бо хочу, щоб вони повірили в себе. Ви хоч розумієте, як небезпечно ходити в лабіринт без розвідників?

— Та знаємо ми це.

— Справді? А чи не вважали ви їх у глибині душі нижчими за себе? Тільки не кажіть, що ні.

Чоловіки аж зніяковіли. А жінки, особливо розвідниці на чолі з Фан, заспокоїлися, бо зрозуміли, що очільниця все бачить, і довіряли їй тепер ще більше.

— Бачу, кожному є що згадати, — м'яко всміхнулася Кеннет. — Який із Раріта розвідник, ви за ці дні добре побачили. Думаю, він не соромитиметься казати свою думку й давати вказівки чоловікам, хоч би де вони стояли в бою. Так, Раріте?

Кеннет підморгнула Раріту, мовляв, покладаюся на тебе, але для нього це була ведмежа послуга. І справді, половина чоловіків погодилася, а решта й не приховувала невдоволення. Їх ще дужче гризли ревнощі, бо Фан та інші розвідниці покладалися на Раріта. Але Кеннет уже не раз гасила такі суперечки, і щоразу після них Зелені вартові ставали тільки згуртованішими. Вона гадала, що й тепер трохи посваряться, а зрештою все обернеться на краще.

— Ну, досить балачок! Сьогодні ж забираємо в мурах мед, а ввечері гуляємо в Камі!

Усі, крім Раріта, дружно гукнули у відповідь.

— Водо, що зібралася докупи, ляж шар за шаром і стань міцною кліткою, з якої ніхто не втече! Водяна в'язниця!

Кеннет скувала мураху-солдата Водяною в'язницею, чорною магією третього рівня. Мураха гризла клітку щелепами, які легко перекушують людину, але воду не перегризеш, тож вони тільки марно клацали. Дрогос зайшов ззаду й перерубав їй стебельце бойовою сокирою. Комаху розсікло навпіл, а вона й далі намагалася когось укусити.

Дрогос ухопив її, ще живу, за лапу й жбурнув Раріту. Той спритно розрізав панцир по шву й обережно відокремив від черевця частину з медом. Фан та інші розвідниці розливали мед по пляшках і не могли надивуватися, який Раріт вправний.

— Дрогосе, якщо вже кидаєш, то хоч трохи обережніше. Ці мурахи страшенно живучі. Як заборсаються й пошкодять собі залозу, буде біда.

— О-о, вибач.

— Тц, розкомандувався.

Це Джимго поруч із Дрогосом цокнув язиком.

— Доки ти дутимешся? Я ж і вчора казав, що Раріт справді нівроку. Спорядження в нього, правда, так собі, зате руки вмілі. І глянь на Фан та інших. Він спокійно каже вголос те, що вони зазвичай тримали в собі, от вони й розправили крила.

Дрогос кілька разів поплескав Джимго по спині й пішов до наступної мурахи у Водяній в'язниці.

— Велике діло. Я й сам так зможу.

Джимго дивився собі під ноги, де корчилося черевце перерубаної мурахи.

— Очільнице, все йде добре.

— Так. Раріт із розвідницями працюють вправно, меду вже набрали сімдесят відсотків того, що планували. Тільки…

— Вас щось непокоїть?

— Мурах менше, ніж ми чули. Половина солдатів мала б шукати поживу нагорі, а решта — під землею ліпити м'ясні кульки й носити їх до мурашника. А тут нема й десятої частини того, що мало бути.

— Ну, може, пішли шукати поживу деінде або перебралися до іншого гнізда. Як-не-як, Гниле царство Енріо — один із найбільших лабіринтів. Кажуть, на цьому поверсі Кама вмістилася б разів десять, а то й двадцять.

— Може, я просто забагато переймаюся. Про всяк випадок зміцніть магією землі мурашині нори, які ми позатикали.

— Слухаюсь.

Кеннет віддала вказівки й знову взялася до полювання. Мурахи-солдати мали шостий ранг, і в чесному бою з ними довелося б тяжко, але скуті водою вони були Зеленим вартовим не страшні. Часом нападало по шість-вісім мурах разом, але Кеннет спокійно давала їм раду. Вона, авантюристка рангу B, пережила безліч небезпек, і люди їй безмежно довіряли.

— Пане Раріте, тяжко ніхто не поранився, все йде як слід.

— Пані Фан, не треба зі мною так чемно.

Фан мимоволі засміялася. Ця малоросличка здавалася молодшою за свої роки, і Раріт досі не знав, як із нею поводитися.

— Хто б казав, пане Раріте.

— Я ж тут чужий. Отак, чемненько, я й пробиваюся крізь цей жорстокий світ.

— Ну й вигадаєте ж, — тихенько засміялася Фан.

Слідом за нею всміхнулися й інші жінки.

Раріт не знав, що на це сказати, аж тут йому під ноги жбурнули мертву мураху.

— Чого базікаєте? Раріте, я й без тебе таке зможу.

Джимго тримав у руці частину мурахи з медом. Тільки відрізав він її разом із пахучою залозою.

— Джимго… ти хоч розумієш, що накоїв?

Раріт мало не облаяв його, і Фан з іншими почувалися так само. Кеннет доручила обробку Раріту з розвідницями саме тому, що пахучу залозу мурахи-солдата дуже легко пошкодити. Навіть коли здається, що відрізано чисто, феромон може сочитися крізь найменшу шпаринку й розходитися довкола.

— Пф, чого це ви злякалися? Я й сам знаю, що буває, коли пошкодиш залозу.

— Пані Фан, негайно скажіть пані Кеннет. Джимго, коли ти відрізав цю залозу?

Фан кивнула й побігла до Кеннет. Тут уже й Джимго занепокоївся, чи не накоїв він чогось.

— Га? Хвилин десять тому. А що?

Раріт обережно забрав у Джимго залозу й оглянув, чи нема на ній пошкоджень.

— Т-так і є, залоза пошкоджена.

Пошкодження було таке дрібне, що недосвідчене око його б і не помітило, але річ була не в розмірі.

Раріт ледве стримався, щоб не вдарити легковажного Джимго, але зараз було не до того, і він одразу гукнув усім:

— З пахучої залози витікає феромон! Негайно готуйтеся тікати!

Тієї ж миті той самий наказ віддала й Кеннет, бо Фан уже встигла їй усе сказати.

— Раріт правду каже! Негайно готуйтеся відступати!

— П-пані Кеннет, чого ви метушитеся… Це Раріт перебільшує. Я ж ідеально відрі…

Джимго хотів був заперечити, але його голос потонув у гуркоті. Земля, якою позатикали мурашині нори, розлетілася, і з пилюки вилізло кілька десятків мурах-солдатів.

— К-кепсько! Там не лише солдати, на них сидять кавалеристи!

Верхи на солдатах сиділи трохи менші мурахи-кавалеристи. Сама мураха-солдат нападає просто, кусає могутніми щелепами й зрідка плюється кислотою. Та з вершником на спині вона стає зовсім іншою. Кавалерист, мов лицар на коні, віддає накази, і мурахи б'ються злагоджено й тримають стрій, як справжнє військо.

— Фан, я їх затримаю, а хто готовий, тікайте каменем переміщення.

— А-але ж тоді ви, пані Кеннет, не встигнете втекти…

— Нема часу сперечатися. Що довше тягнемо, то гірше.

— Очільнице! Вони шикуються, мов військо, й ідуть на нас!

— Ну ж бо! Швидше!!

Кеннет перегородила мурахам шлях Вотер Воллом, чорною магією другого рівня. Водяна стіна вийшла велетенська: п'ять метрів заввишки, метр завтовшки й двісті метрів завдовжки. Мурахи намагалися її прогризти, але прогризене одразу заповнювала нова вода.

— Поки є змога, каменем переміщення…?!

Мурахи-кавалеристи збагнули, що стіни не подолати, і одразу взялися рити під нею. Щитоносці клану відкидали тих, хто прорвався, але це була крапля в морі. Мурахи лізли й лізли з-під землі, наче в кошмарному сні.

— Моррісе! Як із відступом?

— Фан із розвідницями й ті, в кого рівень нижчий, уже втекли каменями переміщення. Але нам, схоже, не вийде. Поки камінь спрацює, мурахи встигнуть нас розтерзати.

— Нічого. Я не дам загинути жодному з наших. Моррісе, я вдарю магією, а ти, поки мурахи оговтуються, виводь решту.

— А-але тоді…

— Подумай тверезо. Навіщо тобі, заступникові очільниці, лишатися тут зі мною?

Морріс хотів відмовитися й лишитися з Кеннет до кінця, але бачив, як із нір ринуть ще й ще мурахи, і з важким серцем погодився. Вона могла так ризикувати саме тому, що поряд був надійний заступник.

Одна мураха прослизнула крізь магію й кинулася на Кеннет, але їй у фасеткове око встромився метальний ніж. Його кинув Раріт.

— Раріте!

— Вибачте, що забарився. Не знаю, чи допоможе, але я накидав кульок, що глушать запах. Хоч би це трохи вгамувало мурах.

— Ти ж нам чужий, тобі не обов'язково лишатися.

— Самому смішно, але як же мені набридло, що я такий добряк.

— Таки хочу тебе до свого клану, — усміхнулася Кеннет.

Кеннет сміялася, хоч яка була скрута. Раріт пристав до Зелених вартових лише для того, щоб шукати Ю, а тепер ризикував життям, аби вони встигли втекти. Він і сам розсміявся, таким кумедним добряком собі здався.

— Сміємося в такій халепі. А ми з тобою таки схожі.

— Та годі вам.

Кеннет перекинулася з Рарітом ще кількома жартами й почала читати речитатив, а решта відчайдушно стримувала мурах. Джимго відчував, що це він у всьому винен, і теж лишився до кінця.

Хоч скільки мурах убивали, вони все лізли. Рани й утома от-от мали зламати людей, але тієї миті Кеннет дочитала речитатив, і на ворога ринув Водоспад водяного дракона, чорна магія шостого рівня. Він ковтнув мурах і поніс геть, а тих, кого жбурнуло об далекий мурашник, розчавило між водою й стіною.

— Зараз! Каменями переміщення… Не може бути…

Мурах змило, і Кеннет хотіла скористатися цим, щоб утекти з усіма каменями переміщення, але з-під землі полізли нові. І їх було ще більше, ніж на початку бою.

— К-кінець… Через мене пані Кеннет… і всі інші…

— Джимго! Ти ж чоловік, не здавайся! Вставай і борись до останнього, хоч би як жалюгідно це виглядало!!

Джимго вже був розрюмсався, але тепер утер рукою сльози й підвівся. Решта теж підбадьорилася й обступила Кеннет, ніби затуляючи її собою.

— Слухайте всі, я не здалася, ясно? Джимго, а що це в тебе з обличчям?

Джимго щойно опанував себе, а тепер стояв якийсь розгублений. Кеннет уже хотіла знову на нього гримнути, але збентежилася, бо такі самі обличчя були й в інших.

— Що з вами?

— П-пані Кеннет, он там… гляньте он туди!

Усі дивилися туди, куди показував Джимго. І не лише Кеннет із загоном, а й сотні мурах.

А там…

— Щ-що це… Невже це все… Невже це все мурахи?

Там клубочилася неймовірна хмара пилу, яку здійняли кілька тисяч мурах.

— Дивіться! Там не лише солдати й кавалеристи! Там гвардійці!! Кілька тисяч!! Чого це їх стільки вилізло з мурашника?!

— О-очільнице! Мурахи…?!

А мурахи раптом ніби забули про Кеннет і її людей, з якими щойно билися на смерть, і побігли до тієї величезної зграї.

— Що коїться?! Гей, у тебе ж є Далекозір! Не бачиш, хто там попереду?

Чоловік із пасивною навичкою Далекозір пильно вдивився в передній край хмари.

— Х-хлопчисько… Попереду біжить хлопчисько! Т-та ще й з личинкою в руках. М-мабуть, це майбутня королева. Та це ж самогубство! Ось чому мурахи кинули нас і біжать туди.

Раріт почув про хлопчиська, щось запідозрив і щосили затрусив чоловіка за плече. Такого Раріта за кілька днів походу ще ніхто не бачив, і бідолаха аж розгубився.

— Слухай… А волосся в того малого яке? Не чорне?

— А, так, чорнявий. І чого б то такому шмаркачеві бути тут самому…

Зелені вартові поводилися хто як. Хтось радів порятунку, хтось на все горло дякував, що живий, а хтось аж сів на землю, бо ноги підкосилися.

— Хай там як, а раз уціліли, тікаймо, поки є змога.

— Пані Кеннет, вибачте, але далі я піду сам.

— Раріте, що ти таке кажеш? Нас чекає гулянка в Камі. Мед можна зібрати з мурах, яких ми щойно повбивали, і замовлення буде виконане. Та й куди ти сам-один у такому місці?

Своїм вухам не вірила не лише Кеннет, а й усі інші.

— Дякую всім, хоч і недовго ми ходили разом. Як зустрінемося в Камі, вип'ємо по чарці.

Раріт з усмішкою попрощався й побіг навздогін мурашиній зграї. А Кеннет з якимось сумом дивилася йому вслід, аж поки він не зник з очей.