Розділ 126 — Поверх зайнятий

Мурашина зграя розрослася вже до кількох тисяч і мчала клином, наче вістря стріли, здіймаючи густу хмару білого пилу. Вона відбігла на кількасот метрів від місця, де з нею бився Раріт, і топтала й пожирала все, що траплялося дорогою.

— Дідько! Ну й швидкі ж!

Раріт лаявся, але не збавляв ходу. Сам-один проти монстрів шістдесятого поверху він міг би й загинути, та зараз майже всі вони поховалися від мурах, і це було йому якраз на руку.

— Фух… А це що таке?

Раріт гнався за хвостом зграї вже близько години й потроху відставав. Він почав нервувати, і тут попереду показалася споруда з куполом, у верхівці якого зяяла діра. З вигляду було ясно, що її хтось збудував. Мурахи влилися всередину, ніби їх туди засмоктувало.

Нарешті й Раріт зайшов під купол і побачив моторошну картину. Посередині кілька тисяч мурах видерлися одна на одну й склалися в живу піраміду.

— Так і є, там Ю.

Ю невідь-як висів у повітрі метрів на десять вище за вершину піраміди. Мурахи грізно клацали щелепами, ніби хотіли відбити в грабіжника личинок майбутніх королев, аж під куполом луна йшла. Раріт роззирнувся й помітив неподалік від Ю ще когось у повітрі.

— Н-німб… Небесний демон? А що це в неї на руках… дитина демонолюдей?

Жінка тримала Намарі. За спиною в неї були прекрасні крила, та небесного демона в ній видавав насамперед німб над головою. На вигляд вона була неймовірна красуня, але ж це монстр, у якого і сильна магія, і регенерація.

Раріт насторожено стежив за всім довкола, і тут з іншого входу ринуло ще кілька тисяч мурах.

Попереду плив хтось у мантії, ніби вів їх за собою. З-під неї виднілися руки й обличчя, а на них ні шкіри, ні м'яса, самі кістки.

— Тепер ще й прадавній ліч?! Що тут коїться… У нього в руках теж личинка майбутньої королеви?

Дві зграї злилися, і мурах стало мало не десять тисяч. Прадавній ліч ніби перекинувся з Ю кількома словами, але Раріт нічого не почув. Ю знехотя відмахнувся, і ліч уклонився й став у нього за спиною.

Раріт затамував подих і чекав, що буде далі, аж раптом під куполом стало світло. Над правою долонею Ю виросла величезна вогняна куля й залила все яскравим сяйвом. Ю недбало махнув рукою вниз, і куля в кількадесят метрів завбільшки обрушилася на мурах і розчавила їх, а всю зграю накрило море вогню. Гарячий вітер обпік Раріту щоки навіть здалеку, аж шкіра стягнулася від сухості, а від волосся потягло паленим.

Ці мурахи були повними господарями поверхів від шістдесятого до шістдесят третього, а тепер гинули й нічого не могли вдіяти. Полум'я вибуху пропалювало навіть їхні міцні панцирі, і від мурах лишалися тільки чорні грудки вугілля.

— Хто ти?

(Коли він устиг?!)

По спині Раріта потік холодний піт. Він же розвідник, а не помітив, як хтось підкрався й зайшов йому за спину. Раріт глянув у лезо дамаського кинджала, як у дзеркальце, і побачив там того самого прадавнього ліча.

— Кажи, хто ти. Можеш померти мовчки, а можеш відповісти й тоді померти. Вибирай.

Раріту в спину вдарила жага вбивства, і він зрозумів, що як не втече, то точно загине.

— Отже, помреш мовчки. Гаразд, як бажаєш…

— Облиш. Це мій знайомий.

Жага вбивства зникла, наче її й не було, і Раріт мимоволі полегшено видихнув.

— Раріте, а ти що тут робиш? Одразу кажу, цей поверх зайняв я, тож як хочеш полювати, йди на інший.

Раріт не міг збагнути, про що це Ю. Загони, а то й клани нерідко займають собі добрі місця для полювання, але щоб хтось зайняв цілий поверх, такого він не чув.

— Це я тебе маю питати. Що ти тут робиш?

— Хіба не видно? Набиваю рівні.

Ю сказав це так, ніби нічого простішого нема. Але набивати рівні, б'ючись мало не з десятьма тисячами мурах… Хто таке почує, не повірить.

— Бачиш цих личинок? З них мають вирости королеви. Трохи побігаєш із ними, і мурахи самі лізуть звідусіль.

Ю поклав на землю личинок, що пищали в нього на руках, і кілька разів штурхнув їх у зад. Спершу вони не хотіли рухатися, та він підганяв, і нарешті личинки поповзли геть.

— Тепер мурахи назовні самі віднесуть їх до мурашника. Як наплодиться нових, знову вкраду личинок, от і все.

— Я не про це!

Раріт хотів схопити Ю за комір, але хтось збоку перехопив його руку.

— Що це ти робиш? Надумав підняти руку на повелителя?

Рука прадавнього ліча була така холодна, що Раріт аж здригнувся. Шкіра в тому місці посиніла, і холод перейшов у біль.

— Кажу ж, облиш… — почав Ю, але його перебив вереск: «А-а-а! Ти що робиш із паном Одоно?!» — Ох і галасливий же.

Намарі підбіг до Ю з двома вцілілими мурашиними панцирами в руках.

— Ти ворог?! Тільки зачепи пана Одоно, то я тобі покажу! Шух, шух, я сильний, отак!

Намарі поклав панцирі на землю й почав бити кулаками повітря, примовляючи «шух, шух», як у дитинстві роблять усі хлопці.

— Намарі, він не ворог. І ти знову обпікся. Я ж казав не чіпати, вони ще якийсь час гарячі. Давай руку, вилікую.

— Дякую, пане Одоно, — розплився в усмішці Намарі.

Малого щойно насварили, а він радісно простягнув Ю обпечену руку.

— Расе, досить, відпусти його.

Виявилося, що прадавнього ліча звуть Рас. Він відпустив Раріта, але лишився біля Ю й пильно стежив за непроханим гостем. З його погляду було ясно, що вдруге він такого не спустить.

— Раріте… Ти ж не казав Ніні й решті про це місце?

— Та як би я сказав… Ти хоч знаєш, що зараз із Ніночкою?

— Ніна? Я недавно чув, що в неї все гаразд, вона ще й гніздо вищих орків розгромила. А що сталося?

Раріт застиг, і з його обличчя зник будь-який вираз.

— Б… брешеш?

— Правда.

— Серйозно?

— Серйозно.

Раріт упав рачки й хвилин п'ять не міг отямитися.

Заради Ніни він ризикував життям і нарешті знайшов Ю, а Ніна, виявляється, давно оговталася й знову ходить на квести. У нього просто опустилися руки.

— Ну… не журися. На, тримай, тільки не кажи дівчатам, де я. Хоча скажеш, то й не біда. У цьому лабіринті рівні вже йдуть туго, тож я однаково збираюся кудись перебратися.

Ю дав Раріту цілий магічний самоцвіт шостого рангу й один із тих уцілілих панцирів, що приніс Намарі. Раріт ніяк не озвався.

— Не знаю, що сталося, але не журися, дядьку! Мене теж пан Одоно часто сварить, що я не доїдаю овочі, а я однаково стараюся, отак!

Намарі кілька разів поплескав Раріта по голові, але той і не ворухнувся, ніби закам'янів.

— Ну, ми пішли. Раріте, ти теж не сиди тут довго.

Раріт лишився сам-один під порожнім куполом і повільно підвівся.

— Який я тобі… дядько… Дідько… У-у…

※

— Гляньте, Неймлес. Ніна з подругами.

— Уже повернулися? Нещодавно втрьох розгромили гніздо вищих орків біля села Занрік, а квест на бродячу віверну тільки-но взяли.

— Ну й молодчинка моя Леночка.

— Яка ще твоя Леночка? Від одного твого погляду вона завагітніє, тож щезни. Ні, краще здохни, хоч так спокутуєш.

— Від мого погляду Леночка завагітніє?! Непорочне зачаття… То вона таки свята діва.

Дівчата повернулися цілими, і приятелі, як завжди, зустріли їх жартами. Кожен авантюрист у Камі знав, хоч уголос і не казав, що того, хто в таких жартах перегне палицю, покарає таємна організація.

Ще недавно Ніна з подругами були зеленими новачками, а тепер на голову переросли будь-який невеликий клан.

— Ох, і цього разу натомилися~ О, Лено, Марі, я хочу з вами порадитися. Ходімо на другий поверх?

— …Можна.

— Якраз вчасно. Мені теж є що сказати.

Дівчата відзвітували біля стійки про виконаний квест і піднялися на другий поверх. Кілька заїжджих авантюристів дивилися їм услід, точніше, на їхні зади, й відпускали непристойні жарти. Невдовзі ці жартівники непомітно кудись поділися. Кажуть, їх знайшли в жалюгідному стані в провулку біля гільдії. А може, й ні.