Розділ 127 — Хто перша?

Квести на другому поверсі гільдії в Камі можуть брати лише авантюристи рангу C і вище. Досвідчені бувальці й так звані генії сиділи тут кожен своїм гуртом. Хтось нишком придивлявся до суперників, а хтось, щоб залякати інших, аж випромінював жагу вбивства. На першому поверсі такого не було.

Дівчата сіли за вільний стіл, і Ніна одразу заговорила.

— Відколи ми створили клан, нас уже не так запрошують, правда?

— …Нарешті стало тихо.

— Справді, раніше нас часто кликали в клани.

Ніна з подругами створили Неймлес саме для того, щоб відбитися від нескінченних запрошень.

Серед авантюристів Ками дівчата мали славу здібних, бо в такому юному віці вже дістали ранги C і D. І при цьому не належали до жодного клану. Кожен клан хоче мати молодих і перспективних, а тим паче вже здібних. А дівчата вже тепер у бою не поступалися найкращим у ранзі C, і відколи їх узявся навчати Джоз, знань і вмінь у них щодня додавалося.

Про їхній зв'язок із Джозом давно пронюхав кожен клан, що хоч трохи вміє збирати відомості.

— …Ніно, ти про запрошення хотіла поговорити?

— Не-е~ Я от про що. Що ви думаєте про Хісуй?

— …Тобто?

— Панно Ніно, так нічого не зрозуміло.

Ніна зрозуміла, що надто розхвилювалася, і кілька разів глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися.

— Ой, я ж не пояснила, — зніяковіло всміхнулася Ніна. — Коли ми вперше зустрілися, Хісуй казала, що імені в неї немає, а потім якось непомітно стала Хісуй. Я її питаю, коли в неї з'явилося ім'я, а вона тільки радісно крутиться й нічого не каже~ Підозріло ж, правда?

— …Підозріло. Піксі теж часом якісь дивні. Їли плоди й нектар, яких я зроду не бачила.

— До речі… У моїх прирученців часом шерсть аж надто доглянута. А як почну розпитувати, відводять очі й тікають. Мені це теж здавалося підозрілим.

— Я так і знала! Хісуй знає, де Ю. Її ж часом не буває вдома.

— …Це дуже ймовірно.

— Навіть якщо так, хіба вона нам отак просто скаже?

Ніна з переможним виглядом запхнула руку в айтем-поуч.

— Е-е, де ж воно… Ось! Якщо дати Хісуй оце, вона точно все розкаже.

Ніна поклала на стіл ложку й виделку з обсидіанового заліза, і Лена з Маріфою здивовано втупилися в них.

— …Це що?

— Ложка й виделка, — багатозначно всміхнулася Ніна.

— Панно Ніно, це й так видно.

— Це ложка й виделка, якими їв Ю. Мій скарб! За них Хісуй неодмінно скаже, де Ю~

— …Ого! Геніально… Ніно, ти страшна дівчинка!

— Нічого тут геніального нема! Я це заберу й сама берегтиму.

— А-а… Марі, ну ти й злюка… Це ж мій скарб.

Маріфа без зайвих слів забрала ложку з виделкою й сховала в айтем-поуч, пришитий зсередини до форми покоївки. Ніна мало не плакала й благала віддати скарб, але залізна леді й не думала поступатися.

— …Тоді пропоную торгуватися оцим.

Лена дістала з айтем-поуча якусь ганчірку, таку заношену, що чистою її не назвав би ніхто.

— Лено, а це що?

— …Мій скарб.

— Що це таке…?! Т-та це ж труси! Ще й чоловічі! Який же це скарб… Н-невже це?!

Лена гордо глянула на Маріфу, ніби питала: «Ну що, зрозуміла?» Вона думала, що Маріфа тремтить від зворушення, а та вся тремтіла від гніву.

— Лено! Це я забираю, і не сперечайся! Ясно?! Ще раз таке утнеш, сама знаєш, що буде!!

Маріфа так відчитувала Лену, що аж вуха настовбурчила, і непокірне пасмо на Лениній маківці налякано затремтіло.

— …С-свавілля. Це мій скарб, поверни.

— Ще трохи мене розсердиш, і відтепер їстимеш один пімас.

На Лениному обличчі проступив відчай. Пімас — зелений овоч, схожий на солодкий перець, поживний, але гіркий. Тобто… діти його не надто люблять.

Лена не витримала такого нещадного вироку й відмовилася від свого скарбу.

— …Маріфо, ти страшна дівчинка.

— Хто тут страшна?! Сама ти страшна.

Маріфа акуратно склала відібрані труси й теж сховала в айтем-поуч.

— Та й узагалі, ну дізнаємося ми, де господар, а далі що? Хіба нам зараз не треба чекати його й тим часом ставати сильнішими?

— Але ж, але ж~ Я хочу побачити Ю~

— …І я хочу.

Ніна всім тілом показувала, як їй хочеться побачити Ю. Лена ніби й сиділа спокійно, тільки непокірне пасмо на маківці шалено метлялося туди-сюди. Маріфа глянула на обох і зітхнула.

— Марі, ти ж теж хочеш його побачити? То… Ай!

Ніна якраз вовтузилася на стільці, коли в неї врізався якийсь велетень.

— О-о, вибач, вибач. Не помітив. Але ж і галасливі ви. Тільки-но дістали ранг C, а вже нахабнієте, га? Новенькі мають сидіти тихенько в куточку. Та й узагалі, ця дарк-ельфійка ж рангу D, а на другий поверх пускають тільки з рангу C.

Авантюристи довкола помітили сварку, і всі погляди звернулися на дівчат. Зачепив їх Тарім, велетень рангу C із Червоного метеора.

Усі чекали, що буде далі. Ніна підвелася.

— Вибачте.

Вона низько вклонилася Тарімові. Той аж отетерів, але одразу ж насупився й зиркнув на дівчат.

— Казали, що ви, як на свої роки, неабиякі авантюристки, а ви, виходить, пшик. Зрозуміли, то забирайтеся в куток!

Ніна з подругами нічого не відповіли Тарімові й пересіли. Ті, хто сподівався на бучу, розчаровано повернулися до своїх розмов.

Та дехто все ж свердлив Таріма поглядом.

— Ти глянь на нього… Той гад зовсім знахабнів, я його зараз відлуплю!

— Облиш. Це Тарім із Червоного метеора. Дівчата створили новий клан, от він і чіпляється. Звична річ.

— От бовдур… Тільки й того, що здоровило, а навмисне врізався в Ніночку.

— Ніна терпить, а ти що, полізеш?

— Та ну… А якби це була Маріфа, ти б що зробив?

— Га?! Ясно, що вбив би! Хто посміє так знущатися з моєї Маріфи, тому не жити.

Шанувальник Ніни зневажливо глянув на товариша, який щойно казав геть протилежне.

— Гей, мені від твоєї зневаги ніякої радості. Мене має зневажати Маріфа. М? Ти куди? Я ще не договорив.

Маріфин шанувальник кинувся навздогін товаришеві, в якого увірвався терпець.

У маєтку Ю десь двадцять кімнат. Одна з них дісталася Маріфі, і зараз вона сиділа там у чудовому настрої.

— Тра-ля-ля, ля-ля~

Маріфа рідко показувала почуття, а тут наспівувала собі, знешкоджуючи пастку на шафі. Маленькі чорні створіння з тихим шурхотом відкотилися за шафу, наче хвиля. Якби хтось необізнаний спробував силоміць її відчинити, за кілька хвилин від нього лишилися б самі кістки. Та навіть якби комусь пощастило оминути цю пастку, далі на нього чекало б ще кілька.

— Хто ж знав, що панна Ніна з Леною таке ховають. Обидві ще ті збоченки.

У шафи було подвійне дно. Маріфа зняла кришку, а там дбайливо складені виделки, ложки, тарілки, порізана на клапті нічна сорочка, волосся і ще багато чого.

— Так, тепер ідеально.

Маріфа всміхнулася так гарно, що будь-хто задивився б. Вона закрила кришку й знову понаставляла пасток, куди більше, ніж треба. Якби шафу під такою охороною побачив першокласний злодій, він подумав би, що там сховано коштовний скарб. Відчинив би, розчарувався б, а тоді й зник би з цього світу.

Маріфа — страшна дівчинка.