Розділ 13 — Гірська печера Ч-1

— Гей! Бойова техніка спадає!

— У-у…

Жалібно скиглячи, Ніна знову огорнулася Бойовою технікою.

— Ґі-ґі!

— Ш-ш!

Ухилившись від удару гобліна-солдата, Ніна правою рукою перерізала йому горло сталевим кинджалом, а лівою розпорола живіт сталевим ножем.

— Битися й водночас тримати Бойову техніку — це ж так важко…

— Для того й тренування. А з двома клинками ти, схоже, вже освоїлася.

— Правда ж, правда ж~ — Ніна аж розпливлася в усмішці.

Раз уже в неї два клинки, я для проби звелів їй битися обома — по одному в кожній руці. Якщо я правильно міркую, так вона опанує нову навичку.

Ми на другому підземному поверсі гірської печери. Кажуть, усього їх тут три. Досі ми билися лише біля входу й на першому підземному, але рівні в нас обох підросли, тож спускаємося глибше.

— І на другому підземному поверсі нічого серйозного.

— Не розслабляйся! На третьому підземному живе бос, ясно?

— Бос, кажеш…

Кажуть, у лабіринтах з'являються так звані боси — монстри, сильніші за звичайних. Уб'єш боса — його місце посяде той, хто переміг у боротьбі за виживання серед монстрів.

Тут не лабіринт, а печера, але й у таких місцях усе так само: ті, що вижили, або від народження сильні особини підвищують ранг і стають вищими монстрами.

— Ти, гадаю, й сама знаєш: я зайнятий зіллями, тож усіх монстрів убиваєш ти.

— У… усіх?!

— Я бачу слабкі місця й здібності ворога, а ти — ні. Це ще й тренування: вчишся помічати здібності, звички й слабкі місця ворога.

За розмовою я варив уже сьоме зілля. Після бандитів Ніна продала здобуте спорядження й купила зілля: за все дали дві золоті монети й сімнадцять срібних, а зілля коштувало по п'ять срібних півмонет кожне, і вона взяла п'ять.

У рецепті значилося: лікувальна трава, чиста вода й «Алхімія» першого рівня — і я аж трохи засмутився, що все так просто. Чисту воду цілком замінила вода з гірського джерела. Своє зілля я порівняв із купленим — нічим не гірше.

Продавати я вирішив не в селі, а мандрівним торговцям, які часом сюди навідуються.

Так ніхто не дізнається, що я знаюся на алхімії, та й торговці, що возять товар у великі міста, заплатять більше, ніж дали б у селі.

— Ніно, хоч ворог один, хоч їх багато — стеж за всім довкола, бо дістанеш.

— Та легко тобі казати, тут же аж три гобліни-солдати-и!

Коли ворогів було кілька, Ніна одразу губилася: метушилася й билася гірше, ніж уміє.

— Крітікал Блоу!

Нінина Техніка кинджала спрацювала. Один гоблін-солдат не встиг ухилитися — дістав удар і сконав на місці.

— Не викрикуй щоразу Магічне слово. Якби перед тобою була людина, це все одно що оголосити: «Зараз я застосую ось таку техніку».

— У-у-у… Я ще не звикла застосовувати без речитативу, тож пробач уже-е…

Ніна теж опанувала «Техніку кинджала», але техніки досі вмикала, вигукуючи Магічне слово.

Перевага бою без речитативу, як на мене, в тому, що ворог не знає, яку техніку чи магію ти застосуєш. А авантюристи, певно, частенько б'ються між собою за скарби, грабують одне одного й ставлять підніжки.

Тож на випадок бою з людьми я й Ніну вчив бити техніками без речитативу.

Поки ми отак розмовляли, Ніна перебила всіх гоблінів-солдатів.

— Н… насилу… перемогла… — Ніна ледве переводила дух.

— Гаразд, на сьогодні, мабуть, досить. Ходімо назад.

— Ага. Завдяки тобі, Ю, мій гільдійський ранг скоро стане E! — Ніна аж сяяла.

Ну, я ж віддаю їй усю здобич з убитих монстрів — не дивно.

Дорогою назад я, як завжди, вполював рогатих кроликів.

Сьогодні я нарешті покажу бабусі Стеллі готову купальню.

— Я вдома~

— З поверненням, Ю, Ніночко.

Купальню я вже поставив за домом, налив води й розпалив вогонь. Поки повечеряємо, вода нагріється.

— Стелло, ось.

І я віддав їй рогатих кроликів і зілля, яке зварив сам.

— Сьогодні знову кролика впіймав. А зілля ти знову купив?

— Я недавно знайшов місце, де багато лікувальних трав. Нагороду отримує Ніна, а потім ми з нею розраховуємося…

Що я займаюся чимось на кшталт авантюрництва й варю зілля алхімією, я тримаю в таємниці. Бабуся Стелла останнім часом і так нездужає — не хочу її тривожити.

— Зілля я можу дістати будь-коли, тож якщо погано почуватимешся — пий.

— Дякую тобі.

На вечерю були хліб і рагу з крільчатиною. Ніна, як завжди, наминала як не в себе.

Після вечері я повів бабусю Стеллу за дім і показав купальню.

— То оце ти, Ю, потай майстрував?

— Ага. З нею навіть у холодні дні можна помитися й зігрітися.

— Ох, яка ж радість.

Тепер не треба ходити митися аж до далекої води — бабусі Стеллі буде легше.

— Вода вже нагрілася, тож одразу й купайся.

— А мені можна першою?

— Звісно! Я ж будував її для тебе, Стелло, тож ти маєш скупатися першою.

— Так, так…

Бабуся Стелла кивала, а очі в неї були повні сліз. Намучився я добряче, але воно було того варте.

А купальня й зілля підняли мені навички: «Ковальство» й «Алхімія» тепер на другому рівні. Отже, від роботи руками вони таки ростуть.

— Добра була вода. Завдяки тобі, Ю, я почувалася, наче королева.

— Я радий, що тобі сподобалося. Піду й собі скупаюся.

— І я піду-у~

Ніна знову плела казна-що. Вона й так останнім часом знахабніла: ночує й їсть у нас, ніби так і треба.

— Ти що верзеш?

— Ю… хлопцям і дівчатам, яким ще немає вісімнадцяти, можна купатися разом, чуєш?

— ?! С… справді?! Та навіть якщо й так, то не обов'язково ж купатися разом!

— Я, як старша, зобов'язана милува… наглядати за твоїм голим тілом!

Ця… чи не збоченка вона часом?

Ніна силоміць потягла мене за собою, і довелося купатися разом. Коли я роздягнувся, вона заклякла.

— Що таке? Ти не купатимешся?

— Ю… Ю… ні, нічого. Купатимусь…

Дивна дівка…

(Я, здається, вдало обдурила Ю й таки пішла з ним купатися. Та коли він роздягнувся, я заклякла від подиву. Досі я не помічала, але все його тіло вкривали сліди опіків. Ніби до шкіри знову й знову притискали маленьку жарину. Наче його роками катували. Спитати, звідки ці шрами, я не наважилася — було страшно. На очі самі наверталися сльози, тож я поспіхом залізла у воду, щоб їх приховати.)