Розділ 133 — Хто довів її до сліз?

— Вибача-а-ай~

З цими словами Ніна розчинилася в нитках із мани і вмить опинилася біля Таріма.

Вона вискочила йому просто під ноги й одразу вдарила Шайнінг Блоу, прийомом п'ятого рівня Техніки кинджала. Тільки Джозеф, Нунг, Дерід і ще кілька людей устигли простежити, як вона зникла й ударила.

— Тц.

Дерід цокнув язиком і викликав Сковувальне терня, четвертий рівень магії духів, як тоді в Гільдії авантюристів, коли сковував Ніну. Але Ікло чорного дракона в Ніниній лівій руці перетяло колючі пагони, хоч ті були міцніші за сталь. Лезо ледь помітно огортала її мана, і від цього воно стало неймовірно гостре.

Дерід удруге цокнув язиком і викликав Щит терня, п'ятий рівень магії духів. Між Ніною й Тарімом здійнялася колюча стіна, але Ніна не спинилася й ударила Шайнінг Блоу просто в неї. Щойно вістря Пазура чорного дракона торкнулося терня, сталося неймовірне. Частина стіни зникла, і удар пройшов наскрізь.

(Не може бути! Речитатив зірвався?! Ні, такого не буває!)

Спершу Дерід подумав, що зірвав речитатив, але одразу збагнув, що такого не може бути. Він мав пасивну навичку Пропуск речитативу, тож зірвати його просто не міг.

Здавалося, Нінин удар ось-ось проб'є велетневі горло, але Дерід устиг виграти кілька митей, і Тарімові їх вистачило, щоб виставити щит.

Щит із дамаської сталі й кинджал зіткнулися лоб у лоб. Будь-яка інша зброя тут би й зламалася, але лезо Ніниного Пазура чорного дракона пробило щит аж до гарди й зупинилося лише тому, що гарда за нього зачепилася.

Таріма врятував тільки щасливий збіг обставин, і ніхто цього не помітив, навіть він сам.

По-перше, Дерід виграв кілька митей, і Тарім устиг виставити щит.

По-друге, гарда зачепилася за щит, вістря зупинилося, і атаку вдалося відбити.

А найбільше Тарімові пощастило в тому, що кинджал пробив щит, але не подряпав йому руки. Смертельна отрута Пазура чорного дракона вразила б нерви й кров навіть від найменшої ранки. Не знайдись поруч хтось, хто володіє білою чи священною магією високого рівня, Тарім помер би за кілька хвилин.

Члени Червоного метеора нарешті збагнули, що відбувається, і кинулися хапати Ніну, але вона вже готувалася до наступної атаки. Ніна крутнулася спиною до Таріма, стискаючи Ікло й Пазур чорного дракона зворотним хватом. Це мав бути Могутній вихор двох зворотних клинків, прийом Техніки кинджала, але Ніна раптом завмерла. Ніхто з Червоного метеора не розумів, що з нею. А вона просто почула звук саме тієї миті, коли мала вдарити. Почув його й Дерід, дарк-ельф із гострим слухом.

Звук ішов із Ніниного табору, звідти, де стояв Куро у своїх явно проклятих обладунках. Дзенькнуло так, ніби розбилося скло.

Ніна чула цей звук лише раз, але того дня він назавжди врізався їй у пам'ять.

— Щ-що це? Вона раптом завмерла.

— Може, поки є змога, схопимо її?

— Стривайте, там щось не те.

Один із членів Червоного метеора помітив, що в Ніниному таборі щось коїться. Авантюристи й найманці досі юрмою вболівали за дівчат, а тепер розбіглися врізнобіч і наставили зброю.

Сполошилися вони тому, що просто перед ними ось-ось мала відкритися брама, про яку раніше ходили лише чутки. Кожен авантюрист знав, скільки лиха колись приносила поява брами.

Тріщина в просторі дедалі ширшала, аж поки не обернулася на діру. Усі від щирого серця сподівалися, що з брами не вийде нічого страшного. Інакше думали тільки четверо. Нунг усміхався, дивлячись на приречене Муссове обличчя, Джозеф із цікавістю розглядав браму, Джоз кисло кривився, а Куро став перед брамою на коліно.

— Виходить!

Хтось із авантюристів крикнув, і ті, хто оточив браму, так стиснули зброю, що аж кісточки побіліли.

Нарешті з брами вистромилася рука, на якій не було ні м'яса, ні шкіри, самі голі кістки. Люди розпачливо застогнали. Слідом показався череп, і в очницях моторошно світилися червоні вогники. Перед усіма постав скелет у мантії, прадавній ліч. «А-а…» — приречено видихнув якийсь авантюрист. Прадавній ліч і сам по собі сильний монстр, а все його спорядження навіть на око було найвищого класу. А що як слідом полізуть ще такі самі?

Прадавній ліч вийшов і зверхньо обвів поглядом авантюристів довкола. Самого цього вистачило, щоб слабших облив холодний піт, ніби чиясь рука стиснула їм серце.

А далі ліч зробив те, чого ніхто не чекав. Він став перед брамою на коліно, як підданий перед королем…

— Та за що ж нам таке?

— Звідки я знаю! Не питай мене. Ти краще глянь. Як уже прадавній ліч став на коліно, то вийде, мабуть, хтось іще сильніший?

— Монстр, сильніший за прадавнього ліча?! Та що ж це за напасть!

— Може, король демонів.

Усі переглядалися й чекали, хто вдарить першим. На кожному обличчі читалося «тільки не я». Хто кинеться перший, той, найпевніше, і ляже.

— Повелителю, не турбуйтеся. Довкола сама мошкара, нікчеми.

Прадавній ліч говорив людською мовою, але це нікого не дивувало. Такі лічі — це колишні великі маги, які таємним мистецтвом обернули себе на монстрів і прожили цілі віки. Та той, кого такий ліч зве повелителем, мав бути ще страшнішим. Більшість авантюристів тремтіли й щосили переконували себе, що це бойовий запал, а не страх. Тільки Раріт опустив зброю, бо вже знав цього ліча.

— Я ж казав, що нічого не буде. Ти перестраховуєшся.

— Я не можу допустити, щоб із повелителем щось сталося.

— Та зрозумів я, зрозумів. Тільки, як я й казав, не лізь.

— ………………Слухаюсь.

— Що це була за пауза? Ну та гаразд.

З брами долинув хлоп'ячий голос. Джозеф аж повів вухом, а Маріфа затремтіла всім тілом. А коли в брамі почала проступати постать, Лена, що стояла трохи далі, випустила посох, і той покотився по землі.

— Бе-е-е, а Сіро з Точею сидять удома~ Ай! Сіро, не треба! Ай-ай… Пане Одоно, стривай! А-а!!

З брами вийшов хлопець, і діра в просторі почала затягуватися. Багато авантюристів упізнали його й мимоволі скрикнули.

— О, бачу, ти живий-здоровий. Ну що, рівні набив?

— Десь наполовину, може, трохи більше. Краще скажи…

— Господарю!

Маріфа кинулася до Ю, але дорогу їй заступив прадавній ліч.

— Відійдіть. Вам жити набридло?

— Нікчемна рабиня й гоблін. Ваша роль скінчилася. Відтепер служити повелителеві й оберігати його буду я. Згиньте.

— Це я нікчема? Скелет недобитий, на той світ захотів?

— Расе, годі. Хто тобі казав сваритися з Маріфою й рештою?

Між прадавнім лічем, якого Ю назвав Расом, і Маріфою з Куро аж кипіла жага вбивства.

Ю на цю сварку не зважав. Він помітив Раріта.

— Раріте, де Ніна й Лена?

— Он там. А ти… ні, нічого.

Ю рушив до Ніни й Лени, а дорогою зустрівся поглядом із Джозефом. Той так і сяяв самовдоволенням, ніби казав: «А я обіцянку дотримав!» Але Ю не звернув на нього уваги й пішов далі.

— Гей! Ти нічого не хочеш мені сказати?!

Ю підійшов до Лени, помітив, що вона вся тремтить, і кілька разів легенько поплескав її по пампкін-хету.

— Потім.

Цього одного слова вистачило, і Лена ледь помітно кивнула.

Ю минув Лену й опинився перед Червоним метеором, і тут на нього з криком помчав Тарім.

— Чорне волосся! То ти те щеня Ю?! Ти від нас тікав, а мені через тебе довелося робити те, чого я зовсім не хотів…

Тарім виставив дамаський щит і вдарив Шілд Чарджем, прийомом першого рівня Техніки щита.

— Дурень.

Це пробурмотів Рас. Він непомітно опинився поруч із Ю.

Ось-ось Ю й Тарім мали зіткнутися, але всі раптом звели очі до неба.

У повітря злетів велетень: два метри шістдесят чотири зросту, близько двохсот п'ятдесяти кілограмів ваги, а з усім спорядженням — щонайменше триста.

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!

Його підкинуло так високо, що всі помітили, як він падає, лише коли почули крик.

Тарім гепнувся так, що земля аж загула, і в ній лишилася велика яма. Він ледь дихав на її дні, а поруч валявся його хвалений щит із дамаської сталі з діркою завбільшки з кулак. На мітриловому обладунку теж чітко відбився кулак.

— Ледь штурхнув, а він таку виставу влаштував.

Члени Червоного метеора остовпіли. Тарім був авантюристом рангу C і щитоносцем із велетнів, а велетні славляться міцністю. І він ліг від одного-єдиного удару, найпевніше, кулаком.

З-поміж членів Червоного метеора вийшла Ніна. Тепер вона здавалася такою кволою, ніби й не вона щойно билася.

— Ю?..

— Ага.

— Ю.

— Ага.

— Ю!

— Ну чого? Скільки можна кликати?

Ніна раз за разом кликала Ю на ім'я, ніби перевіряла. І що більше сумнів обертався на певність, то швидше вона йшла, тоді бігла, а тоді вже мчала щодуху.

— Це Ніна.

— О, подруга повелителя… перепрошую.

Рас хотів заступити Ніні дорогу, але після цих слів відступив.

Ніна так поспішала, що кілька разів заплуталася в ногах і впала. Ленина магія зірвала траву до голої землі, тож Ніна вся вимазалася в багнюці, але їй було байдуже. Вона підвелася й кинулася Ю на шию.

— А-а-а-а-а! Ю! Ю!! А-а-а-а-а-а!! Це Ю! Ю… повернувся… а-а-а-а-а-а!

Ніна обіймала Ю, а обличчя в неї було мокре від сліз і шмарклів. Хто знав, що сталося, той або плакав разом із нею, або шморгав носом, і довкола аж потеплішало. Не потеплішало лише членам Червоного метеора, які нічого не знали, та ще…

— Це як розуміти? Чого Ніна плаче?

Того дня на Червоний метеор чекала найбільша криза за всю історію клану.