Розділ 134 — Різниця в класі

Авантюристи щодня б'ються з монстрами й добре знають, як це, коли на тебе спрямоване таке почуття.

— Джозефе, ти ж мені обіцяв?

Гнів Ю, мов липкий туман, обліплював Джозефа й решту. Маріфині вуха обвисли, а Коро ліг і сховав морду.

Джозеф стояв далеко й слів не почув, але з погляду й руху губ більш-менш зрозумів, про що мова.

— Стривай! Я-я ж дотримав обіцянки!! Правда ж? Правда? Ти ж сам знаєш, що я день і ніч охороняв Ніну й решту?!

Джозеф метушливо сховався за Мусса, мов чоловік, якого застукали на зраді. Але сховати таке здоровенне тіло за Муссом було годі, і звідусіль щось стирчало.

Джозеф звертався до Куро, а той тремтів усім тілом і ніяк не міг цього спинити. Він обхопив себе правою рукою, але обладунок однаково дзенькав.

— Я-як і каже оцей збоченець… панночка Ніна… н-ні разу не діставала ран, окрім як у пригодах… Тож… благаю, вгамуйте… гнів.

Куро був пов'язаний із Ю, тож гнів господаря вливався просто в нього. І такий то був гнів, що злякався навіть Куро, нежить, у якої почуттів майже нема.

— Раріте, що сказав Ю?

— Питає, чого Ніночка плаче.

Товариш Раріта не розумів, що коїться з Джозефом і Куро, і почав було…

— Га? Що він верзе? Ясно ж, що через Ю… м-м-м! Фо фи фобиш?

— Він слухає.

Раріт раптом затулив товаришеві рота. Той хотів обуритися, але перехопив погляд Ю, який справді дивився просто на нього.

Ю прислухався. До нього долинали голоси Раріта з товаришами й членів Червоного метеора: «Та ясно ж, бо Ю повернувся», «Чого та жінка так ридає?», «То це той шмаркач Ю?!», «Це все ти винен», «Нашого Таріма поклали одним ударом?!», «Приб'ємо малого, і ніякий поєдинок уже не важить!», «Не знаю, що тут коїться, але як та жінка плаче, то так їй і треба», «Ніночко, як добре»… Здебільшого це була або лайка на адресу Ю, або турбота про Ніну, але один голос привернув його увагу найбільше.

— Та ясно ж, Червоний метеор увесь час до неї чіплявся.

Гнів Ю обернувся жагою вбивства. Під шоломом прокинулася Момо. Вона визирнула, але злякано сховалася назад.

— Покидьки.

Рас стояв позаду й від цього бурмотіння аж здригнувся. З-під ніг Ю до Раріта й решти простяглися незліченні нитки мани, і довкола кожного виріс бар'єр. Їх бачили навіть люди з мізерною маною, такі вони були сильні.

— Стривай-но, діду. Тобі не здається, що в мене бар'єр якийсь дуже вже тонкий?

— Хіба ж це погано? — добродушно всміхнувся Нунг.

— Погано! Погано ж, правда?!

— Стривайте, а мені навіть бар'єру не поставили!

Джозефові чомусь бар'єру не дісталося, і довкола тільки й чулося: «Сам заслужив», «Так тобі й треба!»

— Що вони там роблять? Пане Деріде, ви щось чуєте?

— Бар'єри. Поставив на всіх, та такі сильні, що видно навіть оком.

— Н-на всіх? Навіщо?!

— Та яка різниця?! Пане Деріде, Таріма ж поклали. Помстімося!

— Що значить «яка різниця»!

— Тихо.

Дерід жестом утихомирив галасливих членів клану, бо до нього долинув голос Ю. Початок він не розчув, щось на кшталт «…покидьки», але наступне слово почув чітко. Ю кинув їм:

— Здохніть.

Щойно він договорив, з неба ринув вихор синього полум'я метрів тридцять завширшки.

— От щеня!

Дерід викликав Царство дерев, сьомий рівень магії духів. Пропуск речитативу дозволив йому поставити бар'єр умить, і той прийняв на себе величезний вихор синього полум'я.

— Оце наш пан Дерід!

— Ще б пак, Царство дерев пана Деріда ніщо не проб'є.

Члени клану навперебій хвалили Деріда, а синє полум'я тим часом вгризалося в Царство дерев. Зламані й обпалені дерева одразу відростали, але вогонь не відступав і тиснув далі. Лише коли Дерід влив у бар'єр ще мани й щосили відкинув синій вихор, тріск ламаних і палених дерев нарешті стих. Але якою ціною…

— А… а… Царство дерев пана Деріда, яке витримало навіть подих дракона крижаного вибуху…

— Зникло… та як же так…

Дерідове Царство дерев зникло, ніби своє вже відслужило.

— Хто він такий, що зупинив мою Темну синь?

— Зупинити власну магію повелителя… Видно, той довговухий таки не мошка, а муха.

Але це Дерід хотів би спитати, хто він такий. Одне-єдине заклинання знесло його хвалений бар'єр, який досі ніхто не пробивав.

— Ну та нехай. Від наступного здохнеш.

Члени Червоного метеора приголомшено дивилися в небо. Там висіло аж п'ять синіх вогняних вихорів, таких самих, як той, що Дерід ледве зупинив Царством дерев.

— Щ… що це… той недоросток… та ви жартуєте? Щойно пустив таке сильне заклинання, а тепер іще п'ять таких самих?

— Розбігайтеся! Купою ми — зручна мішень!

— Це блеф! Не може він сипати таку сильну магію пачками! Це просто видимість!

Члени клану хотіли в це вірити, але досить було глянути на Дерідове обличчя, щоб зрозуміти, що вихори в небі справжні.

— Повелителю, дозволите?

— Чого тобі?

— Може, ви навмисне прочитаєте речитатив, щоб ця мошкара ще дужче скуштувала страху й відчаю? І заклинання візьміть сильніше.

Ю погодився й розвіяв Темну синь, що висіла в небі. Дерід навіть не встиг здивуватися, як легко той прибрав готове заклинання, а Ю вже почав читати речитатив.

— Аме Поліномамас Гадевор Амазад…

— Ха-ха-ха-ха-ха! — зайшовся реготом Рас. — Чуєте? Повелитель читає магію прадраконів! Не драконячу, а саме магію прадраконів! Паща з лезами-іклами прадракона, п'ятий рівень! Від цього надзаклинання навіть велетні обертаються на порох, тож не думайте, що від таких, як ви, лишиться бодай кісточка!

Рас у чудовому настрої все пояснював членам Червоного метеора. Він радів, що повелитель послухав його поради, а може, просто сп'янів від могутності свого пана.

З кожним словом речитативу довкола них прогризали землю й вистромлювалися все нові величезні леза, схожі на ікла прадракона.

— Да Горюмад Доас Де…

— А-а-а-а-а…

— Могора Тарум Бар Море…

— А-а-а-а-а-а…

— Горезао Хаво…

Навіть Дерід уже приготувався до смерті, але речитатив Ю раптом урвався.

— П-повелителю, що сталося?

— Ніно, що мені зробити, щоб ти перестала плакати?

Ніна вчепилася в Ю й плакала без кінця. Він питав її, але вона не вгамовувалася. Ю вже не знав, що робити, тож узяв її на руки й пішов до Лени й Маріфи. Ті побачили, що він іде до них, перезирнулися й наввипередки побігли назустріч, а за ними Куро, Коро й Ран.

— Ідемо додому.

— Слухаюсь.

— …Бух.

Лена стрибнула Ю на спину, і в Маріфи сіпнулося вухо. Коро радісно терся мордою об ноги Ю, а Ран, хоч і вдавав, що йому байдуже, кілька разів ляснув його хвостом по нозі.

— Повелителю, а страта мошкари?

— Байдуже. Ніна однаково плаче, а ці навіть не злякалися, хоч я й зробив, як ти радив.

— Кх, це…

Насправді члени Червоного метеора злякалися, ще й як. Просто перед невідворотною смертю вони заціпеніли, як селяни, на яких раптом насіли монстри, чи авантюрист, що наткнувся на прадракона й уже нічого не тямить.

— Стій!

— Що таке?

На Дерідів оклик зупинилася тільки Маріфа.

— Мене… ні, Червоний метеор…

— Господар сказав, що йому байдуже. Вам пощастило. Клан не доведеться розпускати.

Маріфа поквапилася за Ю. Лишилися тільки дарк-ельф із розтоптаною гордістю та члени клану, які ще недавно хвалилися, що вони найбільший і найсильніший клан у Камі.

До Червоного метеора підійшли Мусс, Джозеф, Раріт та інші.

— Я ж казав, що буде біда.

— Пане графе… що це за вилупок?! Мене! Червоний метеор так осоромив! І навіть не добив… Так, навіть не добив, просто пішов…

Дерід так похнюпився, що навіть Джоз його пожалів, хоча сам збирався битися з ним, коли все скінчиться.

Авантюристи Червоного метеора теж зажурилися після такої нищівної поразки, аж раптом один із них помітив серед гурту Раріта знайоме обличчя.

— Ти… ти ж Варгор? Чого ти там? Ти ж казав, що в тебе сьогодні живіт болить…

— Ні! Я безіменний авантюрист із клану Любов до пишних форм!

Він прикрив рот тканиною, але будь-який знайомий розкусив би таке маскування одразу.

— Стривай. Та ж там Емма.

— Н-ні. Я мандрівна авантюристка з Товариства шанувальниць Юсика!

— Яка ще мандрівна авантюристка?! Та ж видно твої вуха, такі навіть серед котолюдей упізнаєш! А, он і Аурелія… а там Бенвенуто… що з вами таке?!

Знаходилися все нові авантюристи з Червоного метеора, які не прийшли сюди, пославшись на нездужання чи на квести.

— Ну ви мені заплатите! Це ж зрада!

Чоловік із Червоного метеора кинувся на зрадника, але Джозеф схопив його за руку.

— Заплатять, кажеш? Ні, це ви мені заплатите. Ви потай чіплялися до Ніни, а Ю через вас запідозрив мене. Я з вас ту гнилу натуру виб'ю.

— Так вам і треба! Хай пан Джозеф вам добряче всипле!

— Ні, вам теж дістанеться, чуєте? Коли Ю тільки мені не поставив бар'єра, ви що базікали? «Так тобі й треба», «сам заслужив»… О, Джозе, а ти куди це тихцем?

— Т-та що ви. Хто ж тікає.

— Хто тобі дозволяв тікати? І не думайте, що хтось із вас утече.

Джозеф хруснув плечима, вихопив дворучний меч кам'яного дракона й одним помахом відкинув аж п'ятьох. А далі почалося справжнє пекло.

— А-а-а-а-а!

— Х-хазяїне, стривайте. Це ж я! Рарі… кх!

— Ма-а-а-ам!

— Стривайте! Я ж авантюрист рангу A… кха!

— Повелителю, щось сталося?

Ю раптом зупинився, тож Рас і спитав, але…

— Та ні, щось я наче забув… Нічого важливого, але потім буде морока… Ну та нехай.

Ніна наплакалася й заснула в Ю на руках, а Лена висіла в нього на спині й з блаженним обличчям вдихала його давно не чутий запах. Маріфа раз за разом скоса на них зиркала. Вона заздрила, як безцеремонно Ніна з Леною до нього тулилися.

А на одному острові…

— У-а-а-а-а-а!! Пан Одоно — дурень!!

Точа з роду небесних демонів зацікавлено тицяла пальцем у голову Намарі, який ревів навзрид. А Сіро, чутливий до звуків, утік від того реву під землю й уже сховався далеко-далеко.