Розділ 136 — Четвертий в ієрархії

— Дайте мені битися з Ю віч-на-віч.

Маріфа й решта аж пирснули.

Програв якимсь трьом дівчиськам, клан не розпустили лише з ласки Ю, а тепер ще й має нахабство про таке просити? Так і читалося в їхніх очах.

Але в Деріда була причина битися з Ю й перемогти, навіть якщо доведеться переступити через сором. Після поразки від Неймлесу з Червоного метеора пішло близько п'ятдесяти людей, більше третини клану. Дерід керував кланом замість голови, тож не на жарт занепокоївся. До того ж чутка про поразку миттю розлетілася, і тепер про неї знали не лише авантюристи Ками, а й безліч городян. Клан вважав себе найсильнішим і найбільшим, а програв крихітному клану з трьох людей! Мешканці Ками, звісно, вчепилися в таку цікаву історію. Якщо нічого не робити, Червоний метеор загубиться серед середніх кланів, а то й зовсім змаліє до дрібного. Усі знають, що організація, яка раз покотилася донизу, без чогось надзвичайного вже не підніметься.

Щоб вибратися з цієї біди, Червоному метеору лишалося тільки знову викликати Неймлес і перемогти. Причому не задавити кількістю, а виграти поєдинок ватажків один на один. Лише так клан міг уціліти.

З темряви проступило Дерідове обличчя, і Рас побачив, що воно все запухле.

— Що з твоїм обличчям? Мабуть, Джозеф розмалював. Жалюгідний ти.

Коли Ю з рештою пішли, Джозеф ні за що ні про що влаштував розправу, і дісталося сотням тих, хто не встиг утекти. Він ще й безжально оголосив, що кожного, хто вилікує рани магією, відлупцює знову, тож безліч авантюристів і найманців так і ходили побиті. Звісно, Дерід теж був серед потерпілих. Завтра реєстраторкам Гільдії авантюристів остогидне дивитися на і без того неохайних чолов'яг, у яких тепер ще й обличчя в синцях.

— Що ти, нежить, можеш знати?! Ти ж навіть уявлення не маєш, який сильний Джозеф!

Дерід прийшов просити, але не стримався й гаркнув. Його ображала жалюгідна нежить, яка й після смерті чіпляється за життя, і цього він не стерпів.

— Який сильний Джозеф? Не сміши мене. Це ти нічого не знаєш. Він народився тисяча двісті сімдесят другого року Святої ери, первістком у сім'ї дрібного дворянина Імперії Дерім. У десять років, у першому ж бою, сам-один стяв голову орку-генералу. У дванадцять самотужки знищив гніздо огрів разом з огром-королем. У тринадцять уперше вийшов на Драконоборчий фестиваль, найбільше бойове свято імперії, і переміг. А потім вигравав його п'ять разів поспіль, чого ще ніхто не робив. У чотирнадцять його обрали до Семи мечів, і молодшого там ще не бувало. Потім було ще безліч подвигів, а тисяча двісті дев'яносто восьмого року, у Третій великій війні святих і демонів, він став одним із головних героїв битви з Лиховісним королем демонів. А тисяча трьохсотого року разом із Героєм Пандори переміг його. В інших державах Джозефа знають під прізвиськами Сім мечів, Святий магічний меч, Потужна рука, а на батьківщині частіше звуть Джозефом Небесним списом. Хто знав його в розквіті сил, сказав би, що від нього теперішнього лишилися самі вичавки.

— Т-ти… хто ти такий?! Звідки якійсь нежиті все це знати?

— Відповідати не мушу. До речі, ти щойно сказав кумедну річ. Щоб тобі дали битися з повелителем? Знай своє місце, мухо. Ти саме вчасно. Розберуся з тобою разом он із тією мошкарою.

— А як я переможу, ти даси мені битися з Ю.

— Ха-ха-ха! — глузливо розреготався Рас. — Думаєш, муха переможе лева, якщо кине йому виклик? Намарі, поки мене не буде, повелителя охоронятимеш ти.

— Ач, розкомандувався. Я й без твоїх наказів захищу пана Одоно, отак!

Намарі видерся на мур, схрестив руки й гордо задер голову. Маріфа й Куро спантеличено дивилися на нього.

— Чого це ви так дивитеся? Невже думали, що повелитель тримає Намарі для забави?

Намарі щось кричав із муру, але Рас не зважав і говорив далі.

— Відданістю повелителеві я не поступлюся нікому, але якщо говорити лише про силу в бою, Намарі сильніший за мене. Він четвертий в ієрархії.

— Виходить, я даремно тебе остерігалася.

— І я такої ж думки.

— А найбільше пана Одоно люблю я, отак!

Рас нічого не відповів на глузування Маріфи та Куро і рушив геть, ніби розчиняючись у темряві.

— Змінимо місце. Якщо битися тут, повелитель може помітити. — Рас глузливо хмикнув. — Щоправда, якщо взагалі дійде до бою.

— Заткнися. Зараз ти в мене знову станеш купою німих кісток.

Дерід підняв бойовий ціп зі священного дерева. Зброя була сповнена святої сили й ледь помітно сяяла.

— Як на муху, ти доволі впевнений у собі, — недобре засміявся Рас. — Я й так збирався тебе вбити. Чи ти думав, що я відпущу тебе після того, як ти зухвало повівся з повелителем? Намарі, ти й сам розумієш, але повелителеві про це ні слова.

— Зрозумів!

※

— …Ніно, не крутися.

— Ну бо… ну бо ж~ — аж сяяла Ніна.

Ю сидів позаду й розчісував їй волосся, а Ніна від радості не могла стримати усмішки, раз за разом озиралася на нього й знову розпливалася. Лена ж увесь цей час читала гримуари, поклавши голову Ніні на груди, мов на подушку.

— Ю, а де малий Намарі й пан Скелет? Їх ніде нема.

— Пан Скелет, кажеш… Намарі грається в саду з Коро й рештою. А де Рас, не знаю.

— Гм-м. А пан Рас, схоже, не ладнає з Марі й Куро. Нічого там не станеться?

— Він якось дивно мене обожнює. Посваритися з Маріфою на словах ще може, але битися вони не будуть.

— А якби таки побилися, що було б?

Рука Ю завмерла, і він задумливо глянув кудись убік. Лені теж стало цікаво, тож вона закрила гримуар і обернулася.

— Маріфа з Куро точно програють. Хоч що вони робитимуть, Раса їм не здолати.

— Що-о, точно? Марі ж дуже-дуже подужчала.

— Однаково не переможуть.

— …Я б перемогла.

— Ні, ти теж не переможеш.

Неслухняне пасмо на Лениній маківці аж стало дибки.

— Пане Одоно-о~

— Намарі, та ти весь у шерсті. Іди купатися.

— А ти, пане Одоно, зі мною?

— Ну давай. Підемо разом.

— Я й у купальні тебе захищатиму, пане Одоно!

— Диви, який захисник знайшовся.

Намарі радісно заліз Ю на спину. Момо спала в нього на голові й від цього мало не зсунулася, тож почала ляскати малого по маківці.

— …Я теж ще не купалася.

— Е ні, Лені не можна! З паном Одоно купатимуся я!

— …Маленький, а нахабний.

— Ха-ха, Лена ж сама маленька, от сміхота!

Лена стукнула Намарі посохом по голові, але так легенько, що той і далі весело гойдався на спині в Ю.

— До речі, Намарі, ти знаєш, де Рас?

— Знаю!

※

— Тут, мабуть, зійде.

Очниці Раса моторошно спалахнули синім. Він махнув навідліг посохом у правій руці, і вмить усіх накрив золотавий бар'єр метрів двісті в радіусі.

— Це… бар'єр… та ще й якого розміру?!

— Бар'єр святилища, восьмий рівень священної магії. Вам, нижчим створінням, такої високої магії й за все життя не побачити. Тепер уже не виправдаєшся, що програв через темряву, еге?

— Нежить… священною магією… т-та ще й восьмого рівня?!

Дерід виставив щит зі священного древа Моргоції й приготувався до атаки.

— Досить балачок. Дозвольте мені першою. Втім, переможу я, тож до вас черга й не дійде.

Від Раса вихором била мана, і Маріфина спідниця аж залопотіла. Маріфа притримала її лівою рукою, а праву простягнула вбік. Від ліктя донизу на ній уже копошилася чорна купа різних комах.

— Панночко Маріфо, спершу я.

Маріфа хотіла вийти вперед, але Куро перегородив їй дорогу Бойовою сокирою землі.

— Ха! Поодинці вам мене не перемогти! Нападайте всі разом. І ще одне. Бар'єр можна використати двома способами. Або щоб захистити самого заклинача, або щоб замкнути ворога всередині. Мій, звісно ж, для другого. Збагніть, що ви нікчемніші за мушачих личинок, і згиньте, ридаючи.