Розділ 137 — Різниця в силі

Золотий півкулястий бар'єр освітлював усе довкола, хоча за кілометр на північний схід від маєтку Ю в таку пору мала б стояти темрява.

На світло підходили звірі й монстри на кшталт гоблінів. Але зсередини не долинало ні звуку, тож вони швидко втрачали цікавість і знову зникали в лісі.

Усередині ж золотого Бар'єра святилища точився запеклий бій.

— Ха-а-а-а!!

Дерід із бойовим вигуком ударив Раса Шілд Берстом, прийомом четвертого рівня Техніки щита. Таким ударом можна відкинути навіть великого монстра, але Расів бар'єр легко його витримав.

— Сили рівні?!

— Сили рівні? Не мели дурниць.

Та наступної миті блискавка й полум'я з Расового бар'єра пройняли Деріда з голови до ніг. Дерід одразу відскочив і підлікувався магією духів, але…

— Н-наділити бар'єр кількома стихіями…

— Кілька сотень років тому таке вмів кожен маг. Дивуватися з такої дрібниці…

Поки Рас зверхньо, як сильний слабкого, повчав Деріда, Куро зайшов ззаду й обрушив на Раса Великий молот демонолюда. Усередині бар'єра загуркотіло так, ніби зіткнулися дві величезні скелі.

— Навіть мій удар ледве надколов бар'єр.

Ліва рука Куро курилася чорним димом, бо бар'єр зі стихіями обпік і його самого.

— Он як. Ти надколов мій бар'єр, хай і ледь-ледь, отже, сили в тебе десь як у монстра сьомого рангу, хоч і з нижчих. Але не думай, що це твоя заслуга! Цією силою ти завдячуєш повелителеві!

Рас простягнув праву руку, і з неї вилетіло Святе полум'я, третій рівень священної магії. Куро — нежить, тож воно його тяжко поранило.

Але Рас на цьому не зупинився. На Маріфу полетів Айрон Буллет, третій рівень чорної магії. Зазвичай це заклинання пускає кілька чорних куль, щонайбільше десяток із гаком, але Рас випустив їх кілька сотень. Маріфі здавалося, що на неї з шаленою швидкістю насувається чорний килим.

Маріфа огорнулася чорними туманними крилатими мурахами й прийняла кулі на них, аж іскри посипалися. Здавалося, вони б'ються нарівні, але Рас був цілком спокійний і впевнений, а от Маріфі було не до спокою, бо від кожної кулі мурахи гинули. Одна куля прослизнула між ними й влучила їй у живіт. Міцна куртка зі шкіри вищого демона витримала, але від удару Маріфа впала на коліно.

— Підеш звідси мовчки, то хоч життя тобі залишу. Як тобі таке?

— Ж… жартуєте. Краще подбайте про себе.

Рас глянув під ноги. По ньому вгору повзли незліченні тьмяно-сріблясті жуки. Рас був захищений бар'єром з голови до ніг, тож жуки обліпили бар'єр ззовні.

Блискавка й полум'я бар'єра жукам нічого не робили, і за мить вони вкрили Раса з головою. Тоді земля довкола нього провалилася.

— Це осмієві жуки. Вони крихітні, але кожен важить близько вісімдесяти кілограмів. Якщо не хочете, щоб вас поховало глибоко під землею, раджу здатися.

Маріфа ніби повернула Расові його ж слова, але відповіді не було. Раса вже й не видно було під жуками.

— Ця жінка… скільки ж у неї таких сильних комах?

Маріфина сила вражала навіть Деріда, авантюриста рангу A. Аж раптом з-під жуків долинув сміх.

— Ха-ха-ха-ха-ха! Невже нинішні повелителі інсектоїдів — отакі? Та на початку Святої ери таких, як ти, було на кожному кроці!

Із жуками коїлося щось дивне. Один упав на землю, а слідом, ніби наввипередки, попадали й інші. Усі вони лежали мертві.

— Це Дрейн!

Дерід згадав, що прадавні лічі мають навичку Дрейн, яка висмоктує життєву силу. Сильним вона не надто шкодить, але крихітним жукам було не вціліти.

— Чому такий сильний прадавній ліч служить якомусь Ю?

— Стеж за язиком, мухо. Я повелителеві й у підметки не годжуся! І ще. Ти весь час товчеш «прадавній ліч» та «прадавній ліч», а коли це я називав себе прадавнім лічем? Я загартувався під рукою повелителя, і тепер я король нежиті.

— К-король нежиті?! Не може бути…

Король нежиті — це, можна сказати, вершина всієї нежиті. Колись Дерід разом із трьома кланами здолав іменного монстра, дракона крижаного вибуху, а Рас тепер був анітрохи не слабший за такого дракона.

— Маріфа й Куро, правильно? Щоб здолати цього монстра, виконуйте мої накази.

— Відмовляюся. Я не збираюся слухатися нікого, крім господаря.

— Я теж. До того ж я не забув, що це через тебе господар на нас розгнівався.

— Дурні! Робіть що хочете.

Дерід зрозумів, що разом битися не вийде, і не гаяв часу. Магією призову він закликав двох монстрів п'ятого рангу, прадавнього трента й кривавого трента. Він і сам знав, що Раса вони хіба що затримають.

Гілля обох трентів розійшлося павутиною й скувало Раса, але той обернув їх на вугілля Пекельним полум'ям, шостим рівнем чорної магії. Щойно дерева перестали затуляти огляд, Рас побачив, що Дерід уже пустив Спис деревного дракона, сьомий рівень магії духів.

Подих дракона, складеного з дерев, поглинув Раса. Здійнявся пил. Маріфа затулила рот рукою й пильно вдивлялася туди, де щойно стояв Рас.

— Вийшло? Це ж Спис деревного дракона, сьомий рівень магії духів. Хай навіть король нежиті, а цілим не лишиться.

Але Дерідові сподівання не справдилися. Коли пил осів, там як ні в чому не бувало стояв Рас.

— Гм. Пробив десь п'ять бар'єрів. Як на муху — непогано.

Дерід не вірив власним очам. Рас стояв неушкоджений, а на Бар'єрі святилища, що замкнув їх, мов у в'язниці, не було жодної подряпини. Маріфа й Куро були вражені не менше. Дерідів Спис мав страшну силу, і тепер стало ясно, що їм самим Раса не здолати.

— Що? Дивуєтеся, що на Бар'єрі святилища ані подряпини? Це ж бар'єр, яким ловлять велетнів! Хіба ж якась муха його подряпає? Ха-ха-ха-ха!

Рас реготав, аж раптом у нього за спиною почулося миле «тук».

— Ха-ха-ха-ха… що таке?

Рас помітив, що Маріфа й решта дивляться не на нього, а йому за спину.

Знову почулося «тук». Ішло воно від маленької дірки, пробитої в Бар'єрі святилища. «Тук», «тук»… Дірок ставало дедалі більше, і коли вони розрослися так, що пролізла б людська голова…

— Пане Одоно, він тут!

Із дірки висунувся Намарі, побачив Раса з рештою і радісно всміхнувся.

— Добре, роби далі.

— Ага!

Руки Намарі, вкриті чорним панцирем, гатили по Бар'єру святилища.

«Тук-тук-тук…» — стукіт сипався шквалом, і коли дірка стала така, що пролізла б людина, Ю разом із Ніною й рештою пройшов крізь неї.

— П-повелителю… Намарі! Ах ти ж…

Рас люто зиркнув на Намарі, а той сховався за спину Ю, висунув тільки голову й показав язика.

— Расе, я тебе про таке просив?

Рас став на коліно й пояснив.

— Вони не гідні служити вам, повелителю. А цей дарк-ельф уцілів лише з вашої ласки, і ще має нахабство плести нісенітниці, мовляв, дайте йому битися з вами віч-на-віч. Не варто вам бруднити руки, тож я хотів сам із ними розібратися.

Ю глянув на Деріда й задивився на його спорядження.

— О, та це ж комплектне спорядження.

— Повелителю, таке комплектне спорядження я колись неодмінно для вас здобуду!

Комплектне спорядження — це зброя, обладунки чи прикраси, які, крім звичайних навичок, мають ще одну. Вона спрацьовує, коли вдягаєш кілька таких речей разом. Найвідоміший приклад — святий меч Екскалібур і його піхви, які носить один із П'яти лицарів Удона. Цьому комплекту вистачає двох речей, а ефект у нього неймовірний. Він обіцяє власникові нескінченну регенерацію й неодмінну перемогу.

— Легко сказати. Я стільки лабіринтів обнишпорив, а таких знайшов по пальцях перелічити. Ну та гаразд. А зараз додому.

— Повелителю, а ці?

— Ти й сам був слабким, коли ми зустрілися. Маріфа з рештою теж колись стануть сильними.

Більше Рас нічого не сказав.

— Марі, ти ціла?

— …Не змушуй старшу сестру хвилюватися.

— Ха-ха. Лена — старша сестра, ну й сміхота… ай, ти що робиш!

Ніна з Леною підбігли до Маріфи й Куро, але обоє стояли похмурі.

— Усе гаразд. Вибачте, що змусили хвилюватися.

Ю з рештою пішли, а Дерід лишився в бар'єрі й аж палав від приниження. За один день він програв двічі.

— Пане Одоно.

— М?

Удома Ю купався з Намарі. Малий усією вагою сперся на нього, а Момо в Ю на голові трохи розімліла й лежала горілиць.

— Ти ж тепер державу будуєш?

— Та яка там держава, поки що як село. Я взагалі не збирався її будувати, це ти все звіролюдів та малоросликів підбираєш.

— Бо вони були голодні, жалко ж. Слухай. А Бабцю й решту можна сюди привести?

— У мене кругом вороги, знаєш? Та й хіба вони слухняно підуть у державу, яку збудувала людина?

— Я всіх захищу. І все як слід поясню.

— Та зрозумів я, зрозумів, тільки не борсайся. Я однаково збираюся в Гниле царство Енріо, подивитися, як подужчали Ніна з рештою. Тоді й приведемо, згода?

— Ура! Пане Одоно, я тебе люблю!

Ю вийшов із купальні й повернувся до своєї кімнати, а там чекав той, хто зазвичай туди не заходить.

— То чого ти хочеш?

— Чи не відведете ви вашого покірного слугу туди, де бився господар?

— Туди, де я бився? Тебе ж там миттю вб'ють.

Ю відмовляв Куро, але той твердо стояв на своєму й мовчки дивився вниз.

— В'язниця демонів, десь тридцятий поверх.

На обличчі Куро з'явилася усмішка.

— Т-тоді ваш покірний слуга…

— Ти весь час охороняв маєток. Можеш і собі чогось захотіти, ніхто й слова не скаже.

— Неодмінно. Неодмінно! Я стану сильнішим і повернуся!!

Потім Ю домовився з Куро про кілька правил, як поводитися у В'язниці демонів, коли трапляться авантюристи, і відправив його туди.

— Ну, я вже хотів би поспати.

Ю глянув на ліжко. Воно було широке, але на ньому вже лежали на животах і базікали Ніна, Лена й Намарі. Момо в Ю на голові розвела руками, мовляв, ох і дітлахи.

Рас тим часом сидів навколішки в підвалі маєтку, серед харчів, які там зазвичай зберігали. На голові в нього лежала купа гримуарів. Ю звелів йому так каятися до ранку.

— Чого це я маю таке терпіти?! Клятий Намарі! Ти ще мені попадешся!