Розділ 138 — Як утішити

Ш-ш-ш-ш… Аж до вітальні долинало, як шкварчить м'ясо. Його довго смажили на слабкому вогні, а наостанок, щоб підрум'янилося, підкрутили вогонь на повну. Разом зі шкварчанням долітав і запах, що лоскотав ніздрі. Усі, хто чекав на сніданок, ковтали слину й ледве дочікувалися.

— Маріфо, це на всіх.

— Слухаюсь.

Маріфа розклала по тарілках стейки, які передав Ю, і рознесла до столу. Зранку м'ясо зазвичай надто важке, але авантюристам завжди треба добре їсти.

Ніна, Лена й Намарі дивилися на товсті шматки м'яса перед собою й аж розпливалися в усмішці.

— О! Зранку стейк, та ще й з удонського демонічного бика з В'язниці демонів!

Джозеф зранку так горлав, що в Ю аж сіпнулася жилка на скроні.

— Джозефе, може, трохи тихіше? Хоча я тебе розумію, тут є від чого розхвилюватися. Стейк з удонського демонічного бика, суп-пюре з сонячної кукурудзи, яку недавно знайшли в Саду примарних дерев, та й овочі в салаті такі, що на звичайному ринку рідко побачиш. О, і хліб добрий. Діду, вина.

Нунг стояв біля Мусса й плавним рухом налив вина в келих. Джозеф побачив це й зажадав і собі.

Мусс сидів за столом, ніби так і має бути, і жилка на скроні Ю знову сіпнулася. Маріфа це помітила й розгублено засмикала вухами.

— Джозефе, ти ж наче пити зав'язав? — поцікавився Мусс.

— Дурню! На свято можна!

— Ви… чого прийшли?

Голос Ю був стриманий, але в його словах чувся гнів, якого не сховаєш.

— Ха-ха, як це чого? Поїсти, ясна річ.

— Джозеф правду каже. А на що це ще схоже, як не на сніданок?

Рас безшумно опинився біля Ю, став на коліно й запропонував.

— Тільки дозвольте, повелителю, і за кілька хвилин я переріжу їх у вас на очах.

— Пане Одоно-о, а ще не можна їсти?

Намарі вже не витримав і закричав, тож Ю тихенько зітхнув і опустив плечі.

— Намарі, можна.

— Ура! Смачного!

Намарі його перебив, і тепер Рас щось бурчав малому за спиною, але той був зайнятий м'ясом і не зважав.

— Ю, м'ясо смачнюче!

— …Жуєш, а з нього так і бризкає сік.

— Ну, не їжте саме м'ясо, їжте й овочі.

Лена відвела очі від гори салату. Та Намарі смачно наминав зелень і багатозначно їй усміхався, а Лена терпіти не могла програвати. Вона напхала повен рот і глянула на Ю, мовляв, ну що! Момо в Ю на голові хрумкала овочами й з цікавістю стежила за цим змаганням.

— Та їж нормально.

— Господарю, прошу.

Маріфа долила води в порожню чашку Ю.

Нунг сказав, що не може сидіти за одним столом зі своїм паном, і скільки Ю його не кликав, уперто відмовлявся. Тож і тепер він стояв біля Мусса.

Ніна з рештою аж прицмокували над розкішним сніданком. Лена так змагалася з Намарі, що переїла й тепер лежала на дивані з круглим животом. Джозеф і Мусс заливали в себе вино склянку за склянкою й закушували смаженим у фритюрі часником, який приготував Ю.

— Стільки пити зранку, то потім не нарікайте. І часник жерете, мов дурні, а його ж так багато не їдять.

— Сам винен, що готуєш так смачно. І цей смажений часник — як почнеш, то не зупинишся.

— Фух… мабуть, я справді перепив, — зітхнув Мусс. — Дозволь трохи відпочити.

Джозеф не послухав Ю, і згодом йому довелося засісти в убиральні.

Після сніданку всі відпочивали у вітальні. Намарі чіплявся до Лени, Ніна весь час тулилася до Ю. Маріфа мовчки стояла поруч, а вуха в неї так і сіпалися. Їй уже й цього було досить для щастя. Момо бавилася, заплутуючись у волоссі Ю. Ще недавно, коли Ю ходив окремо від дівчат, про таку гамірну картину годі було й подумати.

— Ю, ти сьогодні кудись підеш?

— Ага, маю справу в Гільдії авантюристів. Потім торгові перемовини з Маго, а ще треба зайти до дядька в крамницю.

— Я теж піду~

— Тобі й Лені не можна.

— Чому-у~ Не хочу, не хочу. Однаково піду!

Ніна вчепилася в нього, мов дитина, але Ю не зважав, дістав з айтем-поуча книжку й поклав на прибраний стіл.

— …Що це за книжка?

Лена з дивана зацікавлено глянула на книжку.

— Тут усе, що ми з Расом дізналися про різні класи. Поки я не повернуся, прочитай. Потім, звісно, дамо й Маріфі.

— Ю-у~ книжку я як слід прочитаю…

— Однією книжкою не обійдеться.

Ю почав виймати з айтем-поуча скриню за скринею. Були тут звичайні на вигляд, були такі, від яких віяло чимось таємничим, були й відверто зловісні.

— Ю… а це?..

— Скрині, які я здобув. У всіх пастки. Ніно, поки я не повернуся, знешкодь їх до одної. До речі, скрині з лабіринтів рангу B і вище, тож якщо схибиш, буде біда.

— Б-біда?

— Якщо не хочеш померти, викладайся на повну. Расе, будь при Ніні. І бар'єр не забудь.

— Повелителю, а як же я?

— Не можу ж я брати тебе в місто. Учора там були самі авантюристи й найманці, то ще сяк-так, а в місті зчиниться ґвалт.

Рас аж загарчав, але слова Ю були слушні, тож він тільки схилив голову.

— А Рас сидить удома-а!

— Га? Намарі, ти теж ідеш?

— Іду! Я почекаю надворі.

Намарі радів прогулянці й одразу вибіг у сад.

— Торгові перемовини з Маго, кажеш…

— Що, Муссе, маєш щось проти?

Мусс досі вилежувався на дивані, а тут підвівся й подивився на Ю.

— Маго ж один із найбільших купців Ками. Кажуть, останнім часом він відкрив крамниці ще й у Саманті та в місті-фортеці Морігул.

— І що з того?

— Та просто дивуюся, як йому дали дозвіл. Особливо в Саманті, там же править віконт Сіпріано, а він відомий своєю жадібністю.

— Он ти про що. Сіпріано сам перший до мене поліз, от на знак вибачення й дозволив Маго відкрити крамницю.

— Гм-м, і все ж за кілька місяців крамниць стало більш ніж удвічі. Це ж ненормально, правда? Звідки в нього на це гроші?

— Маго довгі роки вів справу в Камі. Мабуть, назбирав.

— Он як~ До речі, дракони здавна мають звичку збирати золото, срібло й самоцвіти. Цікаво, скільки ж скарбів накопичив прадавній дракон Магранарус, що навіть у Королівстві Удон уже став майже легендою?

Мусс весело випив келих залпом. Джозефа розмови про гроші не цікавили. Він пив дороге вино, мов воду, й закушував смаженим часником.

— Хочеш сказати, що я вкладаю гроші в Маго? Ну, а якщо й так, то що?

— Та нічого. Але мені цікаво, скільки ж у тебе грошей.

— Який дурень розкаже про свої статки тому, хто може стати ворогом?

— Та що ти~ Я не стану тобі ворогом.

— Поки що, еге ж? Твої почуття нічого не важать, коли в держави свої задуми.

Мусс увесь час усміхався, а Ю ні разу не втратив самовладання. Лише Нунг стояв біля Мусса й сумно дивився на обох.

Коли Ю підійшов до вхідних дверей, там уже чекала Маріфа. Ніна не раз наказувала їй не спускати з Ю очей, але Маріфі й казати не треба було.

Ю хотів відчинити двері, але відпустив ручку, обома руками взяв Маріфу за щоки й розтягнув їх.

— Г-гошподарю?

Маріфа розгубилася від такої раптової витівки, але обличчя в Ю було цілком серйозне.

— Ти якась невесела, еге? Я не розуміюся на людських почуттях, тож не знаю, як тебе розвеселити.

Учора Маріфа не змогла нічого вдіяти проти Раса й утратила віру в себе. Як рабиня, вона мала б соромитися, що господар за неї хвилюється, але радість, що переповнювала її, була сильніша за сором.

Вона була така щаслива, що тремтіли не лише вуха, а й усе тіло, але Ю подумав, що вона засмучена.

— Як тебе розвеселити? Ти ж ніколи не кажеш, чого хочеш, тож я не знаю, що тебе порадує.

Ю відпустив її щоки й тепер лагідно потягнув Маріфу за обидва вуха. Щоразу, як він тягнув, з неї вихоплювалося млосне «ах, ах, а-ах».

— Г… гошпо… ах, дарю… ах, ах, я… ве-шела… штала.

У Ю відлягло від серця. Його не бентежили навіть бої з високоранговими монстрами, а тепер він відчинив двері з виглядом авантюриста, що пройшов запеклу битву й нарешті опинився в безпеці. Надворі Намарі вже набридло чекати, і він грався з Коро.

— А-а! Пане Одоно, ти так довго-о!

— Зачекався? Ходімо.

— Ага. Га? Сестричко Марі, а чого ти така червона? Щось сталося?

— Нічого… не сталося… зовсім.

Намарі й Коро здивовано дивилися на Маріфу, що почервоніла аж до вух.