Розділ 139 — Не цікавитеся інвестиціями?

— Колетт, а з цим нічого не можна вдіяти?

— Пані Ребекко, з чим саме?

Ребекка працювала реєстраторкою на першому поверсі Гільдії авантюристів у Камі, і те, що вона тепер бачила перед собою, їй уже остогидло.

— Здоров, Ребекко. Викупи матеріали й таблички.

— Гаразд, тільки не підходь ближче з такою фізіономією.

Авантюрист приніс їй здобич на викуп, а обличчя в нього страшенно опухло. Та й не лише в нього. Більш ніж половина авантюристів перед нею мала такий самий вигляд.

— Жорстока ти. Це мене пан Джозеф так розмалював. Сказав, що як вилікуюся зіллям чи магією, то ще раз так само дістану. Колетт, ну скажи, хіба ж не жорстоко?

— Е-е… а чому це пан Джозеф таке вчинив?

— Та я ні за що постраждав. Це все той Ю…

— Гей, і до Колетт не підходь. Ось, за матеріали дві золоті й три срібні монети. За шість табличок — одна срібна монета й вісім срібних півмонет.

Таблички — це кам'яні плити, які знаходять у лабіринтах. Написано на них суцільну маячню: «Люди заманили звіролюдей у пастку», «П'ять великих держав смикають за ниточки сусідні країни», «Трьох великих королів демонів насправді четверо, і вони захищають Материк Рем», «Не забувайте кошмару Королівства Гот», «Герой-людина заманив інші раси в пастку» тощо. Досі ніхто не знає, хто й навіщо вирізьблює ці слова на камені й розкладає по всьому Материку Рем, а чи, може, їх породжують самі лабіринти. Проте Гільдія авантюристів таблички викуповує, тож коли вони трапляються в скринях і в айтем-поучі чи торбі є місце, авантюристи їх забирають і здають до гільдії. Хоч трохи, а на прожиток.

— Гей-гей~ Накинь трохи. Хай уже таблички по три срібні півмонети, але глянь, яка шерсть на хвості в цього вищого кобольдика.

— Ах, та замовкни! Не згоден із моєю оцінкою? Сміливий який, торгуватися в таку кляту гарячку!

Ребекка зиркнула на нього з-під примружених повік, і авантюрист поспіхом згріб гроші й утік.

— Колетт, із такими не треба панькатися.

— Пані Ребекко, так не можна. Вони ж беруться за небезпечну роботу й стараються.

— Ну що ти! Краще за себе потурбуйся. Ти, здається, схудла?

— Н-нічого я не схудла! Я така, як завжди.

Відколи знайшли лабіринт Сад примарних дерев, авантюристи злітаються до Ками по цінні матеріали й лікувальні трави не лише з довколишніх містечок і сіл, а й з інших держав. Реєстраторки день у день працюють як шалені. До того ж, поки Ю не було, інші дівчата втратили охоту до роботи й часто брали вихідні. Їхні зміни закривала Колетт, тож навіть на її обличчі вже проступила втома.

— Чув про вчорашню колотнечу?

— Серед авантюристів Ками нема такого, хто б не чув. Не знають хіба заїжджі. Глянь, ті, що не в курсі, здивовано дивляться на тих, у кого обличчя попухли.

— Ха, і це ще не все. Червоного метеора, що вічно задирає носа, сьогодні не видно.

— Ще б пак. Після такої ганьби як їм тут показатися?

Авантюристи, в яких давно накипіло на Червоний метеор, радісно перемивали йому кістки, мовляв, так йому й треба.

— А все ж, щоб клан на сто п'ятдесят людей програв клану з чотирьох, ти таке чув?

— Пф, та де ж таке почуєш. Г-гей, глянь! Неймлес!

Його слова, мов кола на воді, розійшлися по холу, і гамір стих. А от деякі авантюристки й реєстраторки аж засяяли.

Коли Ю рушив до стійки, натовп перед нею розступився, мов море, і відкрив прохід. Маріфа аж запишалася, а Намарі, ніби охороняючи Ю, грізно поглядав довкола.

Ю хотів стати в чергу, але тут вибігла реєстраторка Фіфі. Вона почула гамір і примчала, хоч у неї якраз була перерва.

— Наш Ю! Ой-ой, коли ж ти повернувся?

— Пані Фіфі, давно не бачилися. Схоже, поки мене не було, я завдав вам клопоту.

Фіфі повела Ю до кімнати відпочинку реєстраторок і дорогою ніби ненароком його торкалася. Колетт це побачила й аж заметушилася.

— П-пані Ребекко! Я ще не була на перерві, тож піду!

— Що?! С-стривай, тут же зараз страшна гарячка!

Колетт не дочекалася відповіді й побігла за Ю. А перед Ребеккою лишився натовп здоровил із попухлими обличчями, які чекали, поки в них викуплять здобич.

— Гірше не буває…

— Я Намарі! Я сильний, отак!

У кімнаті відпочинку Намарі гордо випростався й знайомився з реєстраторками. Люди бояться демонолюдей, але то дорослих. А приязна усмішка Намарі, маленькі кажанячі крильця на спині й закручені ріжки на голові здавалися реєстраторкам хіба що милими.

— Я-я-який мили-и-ий!!

— Ой-ой, що це за хлопчик? Ю, можна його потримати на руках?

— Пустіть! Я сильний, отак!

Реєстраторки на чолі з Фіфі вмить зробили з Намарі іграшку. Момо передбачила таке й завчасно сховалася в Ю під шоломом.

— Ю, д-давно не бачилися! — ледве переводячи подих, вигукнула Колетт.

— Пані Колетт, давно не бачилися. Як хочете, пригостіться всі ось цим.

Ю дістав з айтем-поуча кошик і поставив перед захеканою Колетт.

Не тільки вона, а й усі реєстраторки напружилися й вп'ялися в нього очима.

— А ц-це?..

— Тут печиво й пончики. Печиво полежить десь тиждень, а в пончиках вершки й таке інше, тож їх з'їжте, будь ласка, сьогодні.

Ю відкрив кришку, і всі побачили, що кошик щільно напханий печивом і пончиками. Пончики були з щедрою порцією крему, зокрема полуничного з рубіновою полуницею, а ще политі мурашиним медом чи медом велетенських бджіл. Усе це, без сумніву, було страшенно калорійне.

Хтось ковтнув слину… Ні, ковтнули всі жінки в кімнаті, і Ю це не причулося. Ніхто не міг відвести очей від кошика.

— Солодощі пана Одоно смачні-і! Сестричко Колетт, пощастило тобі!

— Ой, Намарі, ти мене знаєш?

— Ага! Знаю. Оце сестричка Фіфі, а он — сестричка Аделе.

Ті, кого назвав Намарі, з вереском кинулися обіймати його й гладити по голові.

— Пані Колетт, вибачте, що відриваю вас від перерви, але голова гільдії казав вам, що мене підвищили до рангу B?

— Т-так! Про підвищення я чула. Але картку авантюриста ще не виготовили, тож чи не могли б ви трохи почекати?

— З карткою не поспішаю. Я чув, що з рангом B можна користуватися кімнатою зміни класу самому, без супроводу. Можна мені зараз туди?

— Зараз там нікого нема, тож можна. Але вас не треба провести?

— Не змушуватиму ж я вас працювати на перерві, пані Колетт. Де кімната, я знаю, тож ласуйте всі солодощами.

Колетт переводила погляд то на Ю, то на солодощі. Їй хотілося піти з ним, але ласощі перед нею вабили так, що ні на що їх не проміняєш. До того ж поруч пускали слину хижачки, які тільки й чекали миті вхопити здобич.

— Маріфо, наглянь за Намарі.

— Що-о, я теж хочу з паном Одоно.

Намарі вередував, але Фіфі посадила його на коліна й простягнула печиво, і він радісно заходився його наминати. У Маріфи, звісно, заперечень не було. Вона мовчки вклонилася й стала чекати в кутку кімнати.

Щойно Ю зайшов до кімнати зміни класу, він обстежив Небесною сіттю кожен куточок і накрив усе бар'єром. Жодних пасток не було, тож він простягнув руку над кристалом.

На ньому одразу ж з'явилися класи, які Ю міг обрати.

«Лицар-охоронець», «Темний лицар», «Святий лицар», «Лицар духів», «Майстер меча», «Мудрець», «Ревучий молотобоєць», «Великий закликач», «Кардинал», «Вищий зачарувальник», «Важкий кулачний боєць», «Громовий кулачний боєць», «Шілдер», «Володар магічного ока», «Лялькар», «Дол-мастер», «Громовий важкий воїн», «Відлюдник», «Ніндзя», «Магічний боєць», «Арк-самонер», «Лютий важкий воїн», «Маг поза законом», «Хрестоносець», «Тамплієр», «Майстер стихій», «Святий меча», «Тіньовий нищитель», «Майстер двох мечів», «Арк-візард» — з'явилося понад сотню класів, від бойових до звичайних, але…

— Тц.

Потрібного класу не виявилося, і Ю мимоволі цокнув язиком. Та він одразу викинув це з голови й магією простору-часу з'єднав маєток із кімнатою зміни класу.

Простір пішов тріщинами й розколовся, а по той бік сиділи на підлозі бліді Ніна й Рас.

— Ю… Ю? Ю-у~!

Ніна хотіла кинутися до нього, але отвір мав якихось тридцять на тридцять сантиметрів, і Ю відпихав її назад, бо вона силоміць лізла на цей бік.

— Повелителю, це той самий кристал? Схоже, класи Звитяжець, Герой і Сотворіння світу не з'явилися.

— Ага, я так і думав. Расе, твоїм Пошуком істини можна створити такий самий кристал?

Рас скористався унікальною навичкою Пошук істини й дослідив, із чого зроблено кристал, які вміння в нього вкладено й як він діє.

— Повелителю, такий самий створити можна, але якщо нічого не змінити, відомості надсилатимуться Великому мудрецеві.

— Таки надсилаються, виходить.

На кристалі стояла така сильна магія приховування, що навіть Ю не міг її розкусити своїм Магічним оком іншого світу.

— Так, бо ж Гільдію авантюристів створив Великий мудрець. На виготовлення кристала дайте мені трохи часу.

Ю й Рас поговорили ще кілька хвилин, а тоді Ю закрив прохід і вийшов із кімнати зміни класу. Там на нього чекали…

— Пане Одоно, уже все?

…Намарі, який напхав повні щоки печива й тримав в обох руках по пончику, і Маріфа, що стояла рівно, як струна.

— Я ж казав чекати там?

— Ага! От я тут і чекав!

— Так, я наглядала за Намарі.

Намарі всміхався, Маріфа мала якийсь винуватий вигляд, але Ю розумів, що вони дбали про нього, тож не міг їх як слід насварити.

Коли вони повернулися до кімнати відпочинку, там точилася така жіноча гризня, яку чоловікам показувати аж ніяк не можна.

— Фіфі, так нечесно! Це вже ваш третій!

— Мовчіть! Хіба вас не вчили поступатися старшим?

— Якась реєстраторка з першого поверху надумала відібрати мій пончик?!

— А ти, Мофуко, не забагато на себе береш?!

— Колетт, я буду щитом, а ти тим часом хапай!

— А-але тоді пані Аделе…

— Та що я… аби лиш утерти носа тій старій відьмі.

— Х-хто тут стара відьма?! Ой, наш Ю, а коли це ти повернувся? — вдавано засміялася Фіфі.

Реєстраторки першого й другого поверхів так бридко гризлися, що Намарі мимоволі сховався за Ю, а Момо, якій було і страшно, і цікаво, виткнула з-під шолома лише обличчя.

— Вибачте, що показали вам таке неподобство.

У Колетт у кутику рота лишилася крихта пончика, і вона засоромлено опустила голову. Намарі це здалося кумедним. Він вискочив з-за Ю й почав її дражнити, і вона почервоніла ще дужче.

— О! Сестричко Колетт, завтра ми з паном Одоно йдемо на пікнік. Якщо хочете, ходімо всі разом. Пане Одоно, можна ж?

Усі реєстраторки закивали, але Гільдія авантюристів зараз день у день працювала без продиху, і ніхто не міг до пуття взяти вихідний.

— Можна, але в пані Колетт і решти свої справи. Отак раптом, у них же, мабуть, робо… «Піду!» …та.

Це Колетт перебила Ю. Такої рішучості від неї ніхто не чекав, навіть Фіфі з рештою здивувалися.

— К-Колетт? Зараз же, ну, в гільдії гарячка, розумієш? Розумієш же?

Фіфі обережно, наче вмовляючи, звернулася до молодшої колеги, але…

— Я… поки ви відпочивали, весь час працювала! Візьму вихідні, що накопичилися.

Фіфі з рештою не знайшли, що відповісти. Колетт казала правду. Поки Ю не було в Камі, вони втратили охоту до роботи й часто брали вихідні, і гільдія весь той час працювала без збоїв лише завдяки її старанням.

— Тоді завтра я по вас прийду. Зустрінемося зранку біля західної брами?

— З-зустрінемося. Так, чекатиму. Чекатиму на вас, Ю!

Щоки Колетт порожевіли, і вона блукала кімнатою, мов сновида, бурмочучи «зустрічаюся з Ю». Думками вона була десь далеко. А позаду неї Фіфі, закусивши хустинку, кричала, як вона заздрить.

Коли робочий день у гільдії скінчився, Колетт покликав до себе Мофіс.

Вона не пригадувала за собою останнім часом таких помилок, за які сварять, але все одно боязко постукала в двері кабінету голови гільдії.

— Заходь.

— Д-дозвольте.

Мофіс сидів за столом і всміхався аж моторошно.

— Колетт, ти ж знаєш, що коли авантюрист кладе гроші в гільдію, реєстраторка, яка його обслуговувала, дістає винагороду, один відсоток від внеску?

— Так, знаю.

Колетт одразу здогадалася, що сьогодні Ю поклав до гільдії якісь гроші. А раз він тепер має ранг B, то й винагорода буде чимала. Кілька місяців тому за його внесок гільдія виплатила їй триста тисяч мадок.

Колетт напружено дивилася на Мофіса, гадаючи, скільки буде цього разу.

— Гм, ти, мабуть, уже здогадалася. Сьогодні, коли приходив Ю, я віддав йому виручку за викуп, яку досі тримала гільдія. Частину він знову поклав на рахунок. Ось твоя винагорода.

Мофіс подав їй торбинку, і вона виявилася страшенно важкою. Колетт мало не похитнулася, але поспіхом випросталася.

— Ну, що ж ти? Не перевіриш винагороду?

— Отут? А це не буде непристойно?

Мофіс похитав головою. Відколи Колетт зайшла, він не переставав усміхатися. Їй це здалося підозрілим, але вона зазирнула в торбинку, скрикнула «ой!» і впустила її. На підлогу розсипалася купа платинових монет.

— Щ-щ-щ-щ-що це таке?!

— Що це? Твоя винагорода.

Колетт не рахувала, але й на око там було понад сотню платинових монет. Їй дали стільки грошей, скільки вона не заробила б за все життя, і вона геть розгубилася.

— До речі, Колетт. Не цікавишся інвестиціями?

— Що? І-інвестиціями?

— Так! Інвестиціями!

З кімнатки для сну поруч із кабінетом вискочила Едда, ніби тільки й чекала свого виходу. У руках вона тримала купу паперів і навіть заготовлені договори.

— Тримати таку купу грошей удома страшно ж, правда? А в гільдії надійно й безпечно, як за кам'яною стіною! А поки гроші лежать, ще й відсотки ростуть!

— Т-так раптом… я… я мушу порадитися з мамою. І з татом порадитися… у-у…

Колетт мало не плакала, а Мофіс і Едда з гидкими усмішками щільно обступили її з обох боків, ніби не збиралися випускати.