Розділ 140 — Купець із Вільної держави Гамельн

Є така країна, Вільна держава Гамельн.

У цій країні, хоч як дивно, немає ні королівського роду, ні аристократів. Керують нею купці. Точніше, її курс визначають лише вісім купців, і статки кожного з них дорівнюють багатству цілої країни. Офіційної назви ці восьмеро не мають, але за пристрасть до грошей у народі їх прозвали Вісьма монетами Гамельна. Вигоду тут ставлять вище за почуття народу, і почасти завдяки цьому Гамельн — одна з найзаможніших серед кількох десятків країн.

Найвідоміша з Восьми монет — Бенджамін Гочестер. Її знають і тому, що вона єдина жінка серед них, але ще відоміша її бабуся, Елізабет Гочестер.

Елізабет була звичайною реєстраторкою Гільдії авантюристів, але вмовила безліч впливових авантюристів покласти до гільдії шалені гроші. Про неї ходило чимало чуток: що вона змушувала їх дарувати їй коштовності, що вона була коханкою одного з Восьми монет, що насправді вона з королівського роду іншої держави… Найпереконливішою ж вважають версію Джанел Емс із книжки «Відьма спокуси», за якою серед унікальних навичок Елізабет була сильна Спокуса.

І справді, серед авантюристів, яких вона вмовила, не було жодної жінки. Вона отримала винагороду за величезні внески, які завдяки їй потрапили до гільдії, одразу ж звільнилася й узялася торгувати. Колишня реєстраторка не мала жодної підтримки, а проте її крамниця росла на очах, і незабаром у Вільній державі Гамельн не лишилося нікого, хто не знав би її імені.

Її єдиний син успадкував статки й зв'язки й завдяки ним став правою рукою Пітера Бреба, одного з Восьми монет.

А онука Елізабет, Бенджамін Гочестер, у якихось тридцять років і сама стала однією з них.

Тук-тук. У масивні двері постукали.

— Заходьте.

Відповіла жінка в елегантних окулярах у срібній оправі. Золотаве волосся вона стригла коротко, ніби довге їй тільки заважало.

— Пані Бенджамін, ви кликали? Навіщо ж вам такий старий, як я? Ох… аж страшно подумати.

Старий зайшов до кімнати, театрально розмахуючи руками, і одразу ж скорчив міну, ніби дражнячи її. Так поводитися з Бенджамін в усьому Гамельні міг хіба він.

— Звіт Віктора ти теж переглянув?

— Віктор! Нікуди той чоловік не годиться! Я ж бачу, він зазіхає на ваше тіло, пані Бенджамін!!

— Звіт ти переглянув?

— Ха-ха-ха! Ох же й насмішив мене той звіт! «З Ю Сато поводитися обережніше, ніж із прадраконом», чи як там? Видно, і він уже вижив з розуму. Зазнався, відколи його звуть вашою правою рукою!

— Руфіно. Звіт ти переглянув?

Руфіно колись доглядав малу Бенджамін і вчив її, але любив свою вихованку аж надто, тож завжди отак поводився.

— О-о! Ну що ж це таке!! Колись пані Бенджамін на мої старечі жарти всміхалася, а тепер тільки крижаний погляд… Такий старий, як я, їй уже нецікавий. Ох… так і помру, старий і нікому не потрібний~!

— Руфіно.

— Так. Переглянув як слід.

Навіть Руфіно розумів, що як і далі дуріти, вона розгнівається. Підлеглим він казав, що йому весело намацувати межу, до якої можна заходити безкарно, але тим, хто знав Бенджамін, це здавалося чистим божевіллям.

І справді, купців, що розгнівили її й зникли, було більше, ніж пальців на обох руках.

— Вікторові таки вдалося зав'язати з Ю Сато знайомство.

— Схоже на те. Як на мене, забагато галасу через якогось хлопчика.

— Окрім Віктора, з Ю Сато вдалося зустрітися й зав'язати стосунки лише кільком.

— Третьому принцові Королівства Мобел, кільком купцям з Імперії Дерім і Республіки Сетт. Решті не вдалося. До речі… ха-ха-ха! Кажуть, людей Воррена й Джорджа прогнали? Мабуть, по-дурному думали, що грошима все владнають, і недооцінили хлопця. Не розвідали, що він клопітніший за прадракона.

— Раз ти так кажеш, то про Ю Сато ти вже все розвідав.

— Ха-ха! Пані Бенджамін, хоч я й старий, та я, Руфіно, не такий дурень, щоб недооцінювати супротивника, хай він навіть немовля! Чим більше розвідуєш про Ю Сато, тим більше він скидається на монстра. Гільдія авантюристів у Камі й граф Мусс щосили приховували відомості, але від мене не сховаєш. Ось, прошу.

Руфіно хвалькувато поклав їй на стіл товстий зшиток звіту й поглядом напрошувався на похвалу, але Бенджамін не звернула на нього уваги й узялася читати.

Хоч старий зазвичай і поводився як блазень, вона високо цінувала його вміння. Без жодних вказівок він до найменших подробиць збирав потрібні їй відомості, розбирався в них і доповідав.

— У Віктора про це теж було, але невже він справді володіє магією мертвих?

— Хм! Мені не до вподоби, що в мене те саме, що й у Віктора, але це безсумнівно. І це ще не все! Магія зачарування, чорна, біла, магія духів, а нещодавно ще й якась незнана магія, і навіть, кажуть, драконяча.

Бенджамін читала звіт, і в неї ледь сіпнулася брова. Зазвичай вона нічим себе не видавала, але написане було таке неймовірне, що втриматися вона не змогла.

Руфіно це помітив і радісно всміхнувся.

— Пані Бенджамін, дивуватися ще рано. Кажуть, Ю Сато опікується сам Джозеф Небесний спис. Це поки не підтверджено, але ходять чутки, що Ю бився з Джозефом на рівних.

— Руфіно, яка там у Ю Сато сила, мені байдуже. Я хочу знати, чому крамниця Маго П'єтта тепер розрослася в кілька разів, хоча раніше міністр фінансів Балю Ворі Нокс загнав її в кут. Кажуть, усе почалося, відколи Маго став торгувати з Ю Сато.

— Ха-ха, ваша правда, пані Бенджамін. Нам, купцям, сила ні до чого. Хоча ні, таки до чого, коли нею користуємося ми. Що ж до крамниці Маго, то спершу він торгував здебільшого припасами, але чомусь на півдорозі змінив курс і взявся переважно за работоргівлю. А тепер, схоже, знову повернувся до припасів. Якщо справа й далі так ростиме, за кілька років Маго простягне руки й до інших держав. Тоді й вас це зачепить, пані Бенджамін.

— Саме щоб цього не сталося, я й послала Віктора.

— Чудово. Просто чудово, пані Бенджамін. Послати свою праву руку до тринадцятирічного хлопця, коли відомості ще непевні! Ніхто інший на таке не зважився б. Ваша проникливість, певно, дасть добрі плоди.

※

— Ю, дали б знати, я б сам до вас прийшов.

— Я якраз ішов із Гільдії авантюристів. А потім маю ще одну справу.

Звідти Ю з рештою одразу подалися до крамниці Маго. Приймальня, де вони зараз сиділи, була не тією, де колись купували Маріфу, а тією, де Маго приймав аристократів і великих купців.

— Цікаво, куди ж ви потім, — м'яко всміхнувся Маго, — але зараз важливіше те, що ви доручали.

— Приготував?

— Таку кількість так просто не зібрати.

— А навіщо, думаєш, я змусив тебе відкрити нові крамниці? Грошей на них я вклав досить.

— Завдяки вам грошей удосталь, але людей самими грошима не виховаєш. Їх треба вчити роками, інакше хоч скільки крамниць відкривай, і кількох років не протримаються. До того ж ви, Ю, замовили сила-силенну всього… Одяг, худобу, меблі на кілька сотень людей, а ще насіння, голки, інструменти для першокласного коваля, тканини й шовк, як в аристократів. Я через знайомих шукаю по всіх усюдах, тож дайте ще трохи часу.

Того, що Ю замовив, маленькому селу вистачило б на кілька місяців. Хоч Маго й звали великим купцем Ками, зібрати таке за раз він не міг.

— Скільки часу треба?

— Та-ак… хотілося б ще якийсь місяць.

— Ні. Так довго я чекати не можу.

Маго й самому хотілося виправдати сподівання Ю, який за такий товар одразу платив готівкою. Міністр фінансів Балю Ворі Нокс постійно цькував його справу й заганяв у кут, а тепер вона ожила й розрослася в кілька разів, і все завдяки грошам Ю. У кожній крамниці Маго день і ніч вартувала нежить, яку Ю створив магією мертвих.

Кілька днів тому люди міністра фінансів під покровом ночі хотіли підпалити одну з них, але вартові їх перебили. А ще підлеглі Маго з'ясували, що в занедбаній кузні на глухій вуличці стоїть на варті нежить іще сильніша.

Ю й Маго мовчки дивилися один на одного. Намарі знуджено наминав солодощі, Маріфа з незворушним обличчям чекала позаду Ю, а Момо визирала з-під його шолома, мовляв, що там таке?

— З-зачекайте! Туди не можна!

— Не хвилюйтеся. Ми з Ю Сато знайомі.

— Н-не можна! Навіть вам! Пан Маго велів не пускати нікого, хоч би хто прийшов!

За дверима приймальні лунали два голоси, веселий і переляканий. Щойно Маго глянув на двері, як вони різко відчинилися.

— Ох, Ю Сато, як же я хотів вас побачити!

— Ю, хто цей добродій?

— Вікторе, чого тобі?

Віктор, не перестаючи слизько всміхатися, кинувся обіймати Ю.