Розділ 141 — Обирежно

Підозрілий тип, хоч з якого боку на нього глянь.

Саме так думав про Віктора кожен, хто бачив його вперше. Але й не помітиш, як він для тебе вже не просто знайомий, а друг, брат, старший чи молодший, коханий, а то й чоловік, з яким прожито довгі роки. Була в ньому якась особлива чарівність. Йому довіряли, відкривали серце, а потім уже й боялися його втратити.

Віктор кинувся до Ю з обіймами, ніби до старого друга, з яким давно не бачився, але в останню мить застиг.

— Ой? Намарі, Момо, що це ви таке робите? А це, якщо не помиляюся, Марі, приборкувачка комах?

Намарі загородив Вікторові дорогу й став у бойову стійку. Момо злетіла в повітря й простягла до нього праву руку, а в долоні в неї вже збиралася магія фей.

Маріфа тим часом нишком готувала своїх комах, але Віктор помітив і це, тож вона насторожилася ще дужче.

— Ти! Я ж тобі казав не підходити до пана Одоно!

— Ха-ха, Намарі, я не «ти», а Віктор. Можна й просто Вік.

Віктор не переставав усміхатися, а Намарі з Момо стежили за ним так, ніби перед ними був сильний і лютий монстр. Звичайного купця так не стережуться.

— Ех, коли ж уже Намарі з друзями відкриють мені серце? Ой, що ж це я, навіть не відрекомендувався! Перепрошую. Пане Маго П'єтте, радий знайомству. Я Віктор Люстіг, скромний купець. Кличте мене просто Віктором, без церемоній.

Віктор театрально обійняв і Маго, але той анітрохи не збентежився й тільки уважно стежив за кожним його рухом. Маго не один рік торгував у Камі з тертими купцями, тож на цю маску не купився й одразу розгледів, хто під нею. Відкриєш такому серце хоч трохи, і він обгризе тебе до кісток.

— Ненаситний Віктор… — Маго стримано всміхнувся. — І що ж привело сюди праву руку самої Бенджамін Гочестер, однієї з Восьми монет Гамельна? Втім, що це я питаю. Ви ж до Ю.

— Охо! Ви чули навіть про такого, як я? Для мене це велика честь!

— Та вас же знає кожен купець.

Віктор картинно здивувався, підійшов до Маго впритул і зашепотів, прикрившись долонею:

— Подумати тільки, ви кличете його просто «Ю»… А я ледве насмілююся на «Ю Сато». Як же я вам заздрю! От би й мені швидше з ним так зблизитися. До речі, пане Маго, пані Бенджамін страшенно не любить, коли її звуть однією з Восьми монет. Але не бійтеся, я нікому не скажу, що чув від вас таке.

Маго здивовано глянув на нього, не розуміючи, про що мова, але Віктор лише широко всміхнувся, мовляв, і так усе ясно, а тоді повернувся до Ю.

— Ю Сато-о~ Ну як так можна? Зникли й ні слова мені не сказали!

— А я що, мушу тобі звітувати щоразу, як кудись іду?

— Ох, знову ви такий холодний. А я ж кинувся вас шукати! І вашу розмову з паном Маго я теж мав честь почути.

Маго й оком не змигнув, але не повірив власним вухам. Для купця відомості — це життя, тому всі його приймальні були захищені від підслуховування, і магічних знарядь. А про цю кімнату подбали найретельніше.

Їхні з Ю погляди зустрілися, і Маго мовчки похитав головою, мовляв, такого просто не може бути.

— Ю Сато, ви, бачу, поспішаєте, а пан Маго просить на підготовку цілий місяць. Довірте це мені, і за два тижні все буде готово.

Тепер Маго знав напевно, що їхню розмову підслухали, і ледве стримався, щоб не скривитися.

— Пане Вікторе, чи не забагато ви обіцяєте? Тут Королівство Удон, Гамельн далеко. Зібрати все, що замовив Ю, навіть вам буде не під силу.

— Ха, пане Маго, даремно ви переживаєте. З нашими зв'язками це цілком можливо. Ви ж і самі розумієте, яке багатство отримає Гамельн, якщо допоможе Ю Сато будувати державу. І не хвилюйтеся, ми ж із вами свої люди. Я зовсім не збираюся загрібати всю вигоду сам. Поділимо її по-дружньому. І Ю Сато допоможемо, і самі заробимо! Одні плюси, хіба ні?

Віктор випалив усе одним духом, а Маго подумки знову й знову вертався до його слів, що Ю будує державу.

Ю замовив стільки всього, що Маго гадав, ніби той хоче почати якусь справу. Може, візьме в оренду землю в Мусса, вони ж приятелі. Але державу? Сусіди такого нізащо не дозволять. За останні десятиліття нові країни з'являлися кілька разів, і кожну або поглинали, або робили васалом, або просто знищували.

— О? Ого-го~ Невже такий великий купець, як ви, пане Маго, цього не помітили? Тоді я, виходить, на крок… Ні, на два кроки попереду вас.

У кімнаті не було спекотно, але по лобі Маго скотилася крапля поту. Він тримав спокійне обличчя, та піт від хвилювання не спиниш. Знав, що не слід, і все ж скоса глянув на Ю.

— А ти тямущий. Серед купців тільки ти й здогадався, що я будую державу.

Ю похвалив Віктора від щирого серця, і Маго мимоволі заскреготів зубами. Ця погана звичка лишилася в нього з тих часів, коли він був ще зелений і програвав торги чи комусь заздрив. Останнім часом таке траплялося хіба що на перемовинах із міністром фінансів.

— Ха-ха, таке передбачити неважко. То що, доручите мені постачання?

— З-зачекайте, Ю!

Потім Маго з Віктором кілька годин торгувалися, сидячи по обидва боки від Ю. Маго розпалився, а Віктор тримався спокійно й упевнено.

※

— Ґа-ха-ха! Ну й не пощастило ж тобі!

— Дядьку, нічого смішного. Через Маго з Віктором я до тебе запізнився.

Ю розповів усе Вудсові в його майстерні, і той не втримався від реготу.

Там скрізь лежали молоти, ножі й таке інше, тож Ю тримав Намарі на колінах, щоб той не бігав. Момо вмостилася малому на голові й гризла печиво, а крихти з її маленького рота так і сипалися йому на маківку.

— Зате ж на краще вийшло. Купці так завзято змагалися, що аж похвалялися зібрати все за тиждень, еге?

— Та воно так. Слухай, а щодо того, про що ми минулого разу говорили…

— А, я не проти. Не знаю, звідки вони пронюхали, але вже кілька дурнів пробували поцупити матеріали й руду, які ти лишив мені на зберігання.

— Гм. І як, обійшлося?

— Ніхто не постраждав. Тут же стоять твої вартові.

У глибині майстерні була комора з матеріалами й цінною рудою, а перед її дверима стояли двоє вартових, обидва нежить. Один, із золотим скелетом, був закутий у масивні лати й скидався на лицаря. Другий, зі срібним скелетом, носив мантію й тримав посох, у якому з першого погляду вгадувалися навички високого рівня.

— Кіна й Гіна я тут залишу, розпоряджайся ними як хочеш.

— Пане Одоно-о, ти ще довго говоритимеш?

— Тому я й казав тобі не ходити за мною.

— Ґа-ха-ха! Та дітям такі балачки нудні.

— Я не дитина! Я той, хто захищає пана Одоно, ли… е-е…

— Лицар?

— Так! Лицар, отак!

Намарі різко підскочив, і Момо скотилася з його голови, але Маріфа обережно спіймала її на долоню. Момо надула щоки, спурхнула з Маріфиної руки й заходилася ляскати малого по голові.

— Момо-о, ти що робиш?! Пане Одоно-о, а Момо…

Знову вони за своє. Ю втомлено зітхнув, а Вудс усміхався, ніби дивився на онуків.

※

— А тоді Рас хотів ударити пана Одоно, а я його як бахну!

— Ого~ Який же ти в нас сильний, Намарі~

— Ага, я сильний! Я ж лицар, що захищає пана Одоно!

Намарі схопився на ноги просто у ванні, і вода хлюпнула Ніні в обличчя.

Ю з рештою повернулися від Вудса в маєток і, як завжди, повечеряли. Джозеф уже пішов додому.

Зазвичай після вечері Ніна з Леною рвалися купатися разом із Ю, Маріфа їх не пускала, і зчинялася сварка. Але цього разу Ніна захотіла піти у ванну не з Ю, а з Намарі. Той буркнув, що так уже й бути, а сам радісно пішов із нею до купальні.

— Розкажи мені ще про Ю.

— Ага, добре. Після Раса пан Одоно підібрав Точу. Точа — небесний демон, у неї на спині гарні крила. А ще ми вбили ду-у-уже багато монстрів. А якось пан Одоно ненадовго кудись пропав, а як повернувся, був страшенно сердитий.

— А чого Ю сердився?

— Не знаю-у. Казав, що дому більше нема. І відтоді пан Одоно став інший.

— Який інший?

— Ну-у, не знаю, як сказати… Те, що раніше терпів, перестав терпіти. Бо відтоді пан Одоно ставав усе сильніший і сильніший. Але, мабуть, через це він і захворів.

— Ю хворий?

— Ага, але це таємниця.

— Навіть від мене таємниця, Намарі?

— Ага, таємниця! Я знаю пана Одоно краще за всіх!

Ніна мимоволі міцніше пригорнула його до себе.

— Сестричко Ніно?

— Ой, вибач. То чим же Ю хворий?

Намарі твердо пообіцяв собі нікому про це не розповідати, але…

— Ну-у… У нього оченята хворі.

Він і не помітив, як уже вибовкав свою таємницю.

— Щось з очима?

— Часом. Оченята стають червоні-червоні. Пану Одоно зазвичай байдуже, навіть як йому руку чи ногу відірве, а тут болить. Він думає, що ніхто не бачить, але я бачу.

— Так боляче, що навіть Ю не витримує?

— Ага. Пан Одоно казав не ходити за ним, але я раз потайки пішов. Зазвичай він одразу помічає, а тоді не помітив. І от… У пана Одоно оченята боліли… боліли… і…

Намарі ще опирався, ніби з чимось боровся, але недовго.

— Боліли, і що далі?

— Пан… Одоно… оченята… собі… вийняв.

※

— Лена маленька, а вдає з себе старшу сестру.

Після купання Намарі сидів у кімнаті Ю й писав щоденник. Букви, яких навчив його Ю, виходили ще кривими, але він так старанно їх виводив, що на нього не можна було дивитися без усмішки.

— Сестричка Марі на вигляд страшна, а насправді добра.

— Намарі, не галасуй.

— А-а! Пане Одоно, не підглядай!

— Я не підглядаю. Не хочеш, щоб чули, то йди пиши до себе.

— Ну от! Ох уже цей пан Одоно!

Того дня запис у щоденнику закінчувався так:

«З сестричкою Ніною — обирежно».