Розділ 142 — Ясно, подекуди кривавий дощ

— Ля-ля~ ля-ля-а~

Колетт розчісувала волосся й мугикала собі під ніс, а мати з батьком поглядали на неї збоку й багатозначно всміхалися.

Колетт тихенько засміялася сама до себе.

Час від часу вона отак щасливо сміялася.

Такою вона була ще з учорашнього вечора, відколи повернулася з роботи в Гільдії авантюристів.

Спершу батьки тільки здивовано переглядалися, але ж донька вже на виданні. Вони вирішили, що в неї нарешті хтось з'явився, і потайки за це випили.

— Ма-ам, сьогодні мені обіду з собою не треба~

— Ага, ага. Щось аж надто радісно ти це кажеш.

— Я-я нічого такого не мала на увазі!

Батько сидів у вітальні з байдужим виглядом, а сам нишком зиркав на доньку.

Колетт ляснула себе долонями по щоках, щоб зібратися з духом, і бадьоро вибігла за поріг.

— Ой-ой, аж світиться вся.

Мати дивилася доньці вслід, поки та бігла до того, хто на неї чекав, і молилася, щоб у неї все вийшло.

— Доброго ранку, пані Колетт. Я не запізнився?

— Доброго ранку, сестричко Колетт!

Ю привітався з Колетт. Намарі висів у нього на спині, і Ю притримував малого, щоб той не впав. Позаду Маріфа ледь схилила голову. Момо ще як слід не прокинулася. Вона лежала в Ю на голові, терла очі й дивилася кудись не туди.

— Ні, що ви! Це я не втерпіла й прийшла раніше.

Усмішка в Колетт завжди була світла, як квітка, але сьогодні вона аж сліпила. Та й одяглася вона по-святковому, ніби в гості зібралася.

— Он як. Тоді спершу зайдемо в маєток по Ніну з рештою, а тоді й рушимо.

— Так!

Колетт дзвінко відповіла й пішла поруч із Ю, трохи соромлячись.

— Ю-у, з поверненням~ А чого це ти такий надутий?

Ю підійшов до брами маєтку й одразу скривився. А все через те, що…

— О, на пікнік зібрався, а сам кислий.

— Ю, давно не бачилися.

…біля брами стояв Джозеф, уже зранку неохайний як ніколи, а за його широкою спиною наче ховалися Моран, Апрі й Меметт.

— А ви чого тут?

Ю навіть не приховував невдоволення, і Апрі мимоволі позадкувала. Джозефові ж було хоч би що, бо настрою він, як завжди, не помічав. Меметт тим часом зацікавилася спорядженням Лени й не відходила від неї ні на крок, хоч тій це було не до душі. А Моран чомусь почервоніла.

— Прийшов я поїсти, а ви, кажуть, на пікнік зібралися. То й я з вами.

— Не підеш.

— Піду.

Ю з Джозефом зчепилися в дурній суперечці. Намарі вирішив, що Джозеф ворог, і взявся гамселити його кулачками по стегну. Джозеф спершу тільки сміявся й терпів, але стегно потроху занило тупим болем, і він став ухилятися. Намарі вже забув, із чого все почалося, і радісно ганявся за ним.

— А я… це… ось, прийшла віддати.

У руках у Моран було магічне знаряддя, що дмухає холодним вітром. Ю колись забув його в лабіринті Сад примарних дерев.

— Взагалі-то я хотіла принести його давно.

Моран зиркнула на Меметт.

Це знаряддя Ю зробив сам. Досить влити в нього крихту мани, і воно кілька годин дме холодом. У Місячному цвіті до нього найбільше прикипіли Белль і Меметт. Белль ламала голову, як би собі таке дістати, а Меметт хотіла змайструвати таке саме. Вона мало не розібрала його й ледве стрималася, тільки коли Апрі на неї насварилася.

— А, точно, я ж про нього й забув.

— Меметт усе рвалася його розібрати, ми ледве вберегли.

Ю забрав знаряддя й одразу сховав до айтем-поуча.

Моран явно хотіла сказати ще щось, але тільки ворушила губами й мимрила: «А…», «Е-е…», «Ну…» Зазвичай вона рубала прямо, а тут ніяк не могла сказати нічого путнього.

— Ми зараз на пікнік. Підете з нами?

Моран аж засяяла, ніби тільки цього й чекала, але вмить невдоволено стулила губи.

— Ну-у… Мені то що, а от Апрі з Меметт…

Моран усе позирала на подруг. Апрі зітхнула й вирішила виручити її, раз уже та ніяк не могла сказати прямо, чого хоче.

— Ну, раз уже така нагода, то чом би й ні.

— Ура! Ой… Тобто раз Апрі так каже, то нічого не вдієш. Так, нічого не вдієш, піду й я.

Ю залишив Раса стерегти маєток, і всі рушили в гори неподалік. Зазвичай тут би вже давно наскочили гобліни чи орки, але довкола пильнували десяток із гаком чорних вовків, яких вів Коро, і хмарний леопард Ран.

Момо й піксі пустували як хотіли: хто грався з Ю й тікав від Момо, хто солодко спав у Ніни на грудях, хто пірнав Лені під капелюх, а хто штрикав Маріфу у вухо. Моран із подругами з цікавістю розглядали цих привітних крихіток.

Згодом серед гір відкрилася галявина. Там буяли квіти, і від їхнього солодкого запаху аж лоскотало в носі.

— Пане Одоно-о, ми тут їстимемо?

Цього було досить, щоб чорні вовки й піксі зчинили гамір.

— Гав! Гав!!

— С-стривайте! Як уже їсти, то я хочу меду!

— А я хочу джему~

— А мені аби випити, решта байдуже.

Джозеф під шумок випрошував випивку, але Ю його не слухав.

— Що це за поведінка при господарі? Тихо.

Маріфа й голосу не підвищила, але чорні вовки вмить замовкли й вишикувалися. Ран чомусь теж злякано став із ними в шеренгу.

— Зараз щось зготую, а ви поки пограйтеся з Намарі.

Ю дав Намарі м'яча. Той надув щоки й побіг до квітів, гукаючи: «Це я з ними пограюся, а не вони зі мною!» Чорним вовкам теж кортіло побігти за малим і піксі. Вони мовчки махали хвостами й чекали дозволу Маріфи. Щойно та кивнула, вовки зірвалися з місця всі разом.

— Ю, я теж допоможу.

— Дякую. Хоча нічого особливого я не готуватиму.

Ю магією землі звів простеньку піч і підставку й розпалив вогонь. Тісто для піци він замісив ще в маєтку, тож лишилося намастити його соусом, щедро накласти бекону, овочів і сиру й засунути в піч. На підставку Ю поклав решітку, яку йому зробив Вудс, і, поки вона розігрівалася, нанизував на залізні шампури м'ясо впереміж з овочами. Колетт хотіла підсобити, але тільки й могла, що дивуватися, як спритно в нього все виходить. Маріфа тим часом накривала стіл і розставляла посуд, а Моран з Апрі їй помагали. Ніна знала, що від неї буде тільки клопіт, тож сиділа трохи осторонь і весело дивилася на Ю. Лена ж до роботи братися й не думала. Вона одразу сіла з книжкою в затінку під деревом. Поруч умостилася Меметт і зазирала їй у книжку, хоч Лена й невдоволено кривилася.

Не минуло й пів години, як усе було готове, і на столі з'явилося стільки страв, що всього й не з'їсти.

— Смакота! Під таке й випивка сама йде.

— Так смачно, що хоч зараз у таверні подавай.

— Апрі, це ж Ю готував. Звісно, смачно.

Джозеф уп'явся зубами в гарячу піцу, і між ротом і рукою потягнулася довга нитка сиру. До шашликів були сіль і соус. Моран любила смак яскравіший і макала в соус, а Апрі подобалося легше, тож вона брала тільки сіль.

— Ю, це… смачно!

Піца Колетт дуже сподобалася, і після кожного шматка вона повторювала: «Смачно!» Намарі сміявся з піксі, яка воювала з сиром, а в самого весь рот був у соусі. Маріфа помітила це й витерла його хусточкою. Момо глянула на малого, мовляв, що з дитини візьмеш, а тоді встромила обличчя в молоко з медом і вимазалася ще дужче за нього.

— Ю-у~ ось це теж смачне. Скажи «а-а-а»~

— Я ж сам це готував.

— Не зважай, не зважай~

Того дня вони веселилися аж до заходу сонця.

※

Це було біля кордону Королівства Удон.

— Дідусю, вже скоро Королівство Удон.

— Гм. А де Горія, дізналася?

— Ну-у… Мабуть, туди.

Азелотте показала пальцем, і старий дворф звірив напрямок із мапою.

— Отже, в бік Ками. Він же пішов ловити Ю Сато, тож нічого дивного.

Азелотте сиділа на камені й знуджено бовтала ногами, аж раптом її ноги застигли.

— Дідусю, здається, гості~

— Схоже на те.

Обидва озирнулися й побачили позаду понад тисячу лицарів, що стояли рівним строєм.

Уперед вийшов чоловік у найпишніших латах, схоже, командир.

— Дорм, Старець із бойовим молотом, сьомий апостол смерті Культу Безсмертя, і Азелотте, Стрімкий грім і лютий вітер, четверта з апостолів. Я не помиляюся?

— Не помиляєшся. А що таке?

— А мені це прізвисько не подобається~

Таке зухвальство розлютило лицарів, від них аж повіяло жагою вбивства, але командир спинив їх рукою.

— Я Заварус Оз Ошум, командир четвертого лицарського ордену Королівства Дано. Вас розшукують за вбивство графа Оуремуса й ще ста його людей. Не кажіть, що не знаєте.

— Гм? Оуремус? Стрімкий громе, пам'ятаєш такого?

— Ну от знову! Дідусю, я ж казала, що не люблю, коли мене так кличуть. А взагалі~ я не запам'ятовую всіх, кого вбила.

— І то правда. Раз уже ми їх убили, то, певно, були нікчеми.

Лицарі аж скипіли від таких слів.

— Стули пельку! Якийсь напівлюд, а як розпустив язика!!

— Раз уже прийшов четвертий лицарський орден, вам не втекти!

Заварус знову підняв руку, стримуючи своїх.

— Самі бачите, втекти вам уже не вдасться. Здавайтеся по-доброму.

— Тікати? Ми ще ніколи ні від кого не тікали.

Заварус махнув рукою, і вперед виступили двісті важких піхотинців, з голови до ніг закутих у лати. Вони виставили щити й перетворилися на справжню сталеву стіну.

— Кажуть, ти пишаєшся своєю руйнівною силою. Та чи подіє вона на важку піхоту, гордість четвертого лицарського ордену?

— Годі балакати, нападай уже.

— Уперед!

Піхотинці тільки й чекали цього наказу. Вони з ревом рушили вперед усім строєм.

Лицарі позаду Заваруса не сумнівалися, що двісті важких піхотинців зметуть Дорма, наче клаптик паперу.

Але…

— Що… сталося?!

Заварус лише сказав уголос те, що думав кожен лицар позаду. Важка піхота мчала вперед, здіймаючи пилюку, і вмить зникла. Коли пил осів, там спокійно стояв Дорм із бойовим молотом на плечі.

— Оп!

Азелотте безтурботно гукнула, ніби довкола нічого не сталося, і розкрила мереживну парасольку. День стояв ясний, на небі ані хмаринки, але раптом линув дощ.

Важка піхота зникла, а тепер іще й дощ серед ясного неба. Лицарі розгубилися й не тямили, що діється. Та ось то один, то другий помітив, що дощ червоний.

— Що… це… таке? Невже… цей дощ?!

У червоному дощі було ще щось. Заварус придивився до того, що впало йому на долоню. Це був шматочок м'яса.

— А-а!..

Це скрикнув один із лицарів. Серед шматочків м'яса, що налипли йому на плече, він розгледів щось схоже на зуби й частинки очей.

Страх заразний. Аж тепер лицарі збагнули, що Дорм одним-єдиним ударом знищив двісті важких піхотинців. Їхні тіла розтрощило на шматки десь високо в небі, і тепер вони дощем ллються лицарям на голови.

— М-монстр…

Заварус і решта вісімсот лицарів уже й не думали битися. Дорма це страшенно розчарувало.

— Оце й усе? Нудно.

— Дідусю, ти мені одяг забруднив~

— О, вибач.

— Ну от~ Я сердита-пресердита!

Дорм з Азелотте пішли собі, ніби нічого й не сталося. Позаду лишився четвертий лицарський орден, залитий кров'ю, як і земля під ним.

— Дван… демоно… проси…

— Командире, що ви сказали?

— Кажу, проси допомоги в Дванадцяти демонобійців. Це гордість Республіки Сетт, кожен із них вартий тисячі. Вони якраз тут неподалік, полюють на велетня Боргодона. Усіх, мабуть, нема, але кілька точно є.

— А-але чи погодяться вони? Це ж найкращі бійці Республіки Сетт.

— Королівство Дано — васал Республіки Сетт. Навіщо, думаєш, ми щороку платимо їм такі гроші? Саме на такий випадок!! Ці двоє зайшли в Королівство Удон. Поки ми випрошуватимемо дозвіл, вони можуть утекти. Швидше!

— С-слухаюсь! За мною!!

Лицар прихопив кількох людей і щодуху помчав виконувати наказ.

Гінці зникли з очей. Заварус стиснув червоний від крові кулак і пробурмотів:

— Хай монстри переб'ють одне одного!