Розділ 143 — Нана

Чимало реєстраторок Гільдії авантюристів мріють вийти заміж за авантюриста з великими заробітками. Простіше кажучи, вискочити за багатого.

У Камі звичайний чоловік у двадцять із чимось років заробляє в середньому двісті тисяч мадок на місяць. А в авантюриста рангу C, та що там, навіть D, виходить від півтора до двох мільйонів. Робота небезпечна, зате й платять щедро.

Та все живе колись старіє, і авантюрист не виняток. Після сорока їх стає різко менше. Хто встиг відкласти грошей, той спокійно доживає віку в достатку, а обдаровані шукають нових пригод. Найгірше тим, у кого немає ні грошей, ні хисту.

— Колетт, ти так і працюватимеш, розпливаючись в усмішці?

— Пані Ребекко, я що, аж так усміхалася?

— І ти ще питаєш? Знаєш, скільки разів ти мені з самого ранку розповіла, як учора ходила з Ю на пікнік? І щоразу усміхалася до вух. Аж так було весело?

— Ой! Пані Ребекко, ми ж ходили всі разом, а не вдвох. Але як же було весело… — мрійливо зітхнула вона.

Колетт задивилася кудись удалину, наче закохана дівчинка, і Ребекка тільки махнула рукою й повернулася до роботи. А Колетт і далі приймала відвідувачів, усміхаючись ширше, ніж завжди, аж поки до її стійки не підійшов один чоловік.

Це був Бйорн, авантюрист рангу D, нічим не примітний, і за віком йому вже пора було на спочинок.

— Здоров, Колетт. Щось ти сьогодні весела як ніколи. Нарешті надумала стати моєю?

В авантюристів довкола аж очі на лоба полізли. Бйорн годився шістнадцятирічній Колетт у батьки.

— Добрий день! Пане Бйорне, годі вам жартувати.

Колетт усміхнулася, як завжди. Її усмішка гріла авантюристам серце й додавала сил. А Бйорн сприйняв це як знак прихильності, сперся ліктем на стійку й подався до неї.

— Які там жарти. Я вирішив, що ти будеш моєю, і крапка. Годі вже ламатися. Підеш сьогодні зі мною, як закінчиш? Га?

Тут уже й Колетт розгубилася. Авантюристів і реєстраторок дедалі більше дратувало, що Бйорн докучає такій чистій, невинній дівчині.

— Годі вже!

Інші ще тільки збиралися втихомирити Бйорна, а Ребекка вже стала між ним і Колетт.

— Ребекко, тобі яке діло?!

— Ти часом не забув правил Гільдії авантюристів? Набридливо чіплятися до людей заборонено. І не кличи мене по імені, ніби ми з тобою свої.

Перекошений від люті Бйорн вилаяв Ребекку й вийшов із гільдії. Усі, хто це бачив, захоплено її хвалили, але Ребекці було не до похвал, і вона відвела Колетт до іншої кімнати.

— Дякую вам, пані Ребекко.

— Нема за що. Краще стережися Бйорна. Такі, як він, завжди вважають, що самі ні в чому не винні. Як затримаєшся на роботі, то йди додому тільки людною, освітленою вулицею. А як заговорить хтось незнайомий, не зважай.

Ребекка говорила грубувато, але в кожному слові чулося, як щиро вона хвилюється за Колетт. Вона завжди мала її за молодшу сестру.

— Т-та що ви. Мені, між іншим, уже шістнадцять. Не треба так за мене хвилюватися, я не маленька.

— Он як? А я думала, десь десять.

Ребекка жартома помацала груди Колетт, а тоді свої, ніби порівнювала, в кого більші.

— Пані Ребекко! Ну що ви таке робите!

Колетт знову всміхалася, і Ребекка заспокоїлася. Вона звеліла їй трохи відпочити, а тоді вже вертатися, і сама пішла працювати.

Колетт закінчила ранню зміну, коли сонце вже сідало. Вона йшла додому людною вулицею, як і радила Ребекка, аж раптом помітила в провулку дитину, що сиділа на землі.

— Намарі? Що ти тут робиш?

— М? О, сестричка Колетт!

Намарі так захопився малюванням паличкою на землі, що помітив Колетт, тільки коли вона заговорила.

— Скоро стемніє, тобі вже пора додому.

— Та нічого! — хитро всміхнувся Намарі. — Бо як я отут посиджу…

Вони ще розмовляли, коли біля їхніх ніг на землю лягла тінь.

— Намарі, я ж казав вертатися засвітла.

Сонце світило тому, хто підійшов, у спину, тож обличчя було не розгледіти, але голос Колетт одразу впізнала.

— Пане Одоно-о!

Намарі кинув паличку й учепився Ю в ногу. Момо перелетіла з голови Ю на малого й заходилася ляскати його по маківці, мов сварила нетямущого молодшого брата.

Намарі обернувся до Колетт, усе ще тримаючись за ногу Ю, і так задоволено на неї глянув, мовляв, бачиш, як мені добре?

— Як я заздрю…

Це вирвалося в Колетт мимоволі, від щирого серця.

— Пані Колетт, ви з роботи?

— Т-так! Сьогодні рано закінчила.

Колетт заздрісно дивилася, як Намарі тримає Ю за руку. Малий щось збагнув і хитро всміхнувся.

— Пане Одоно, а сестричка Колетт теж може піти з нами, правда?

— М? А чом би й ні. Пані Колетт, як хочете, ходімо раз…

— Так! Ходімо!

Колетт так поспішила погодитися, що Ю й договорити не встиг. Намарі задоволено засміявся й узяв її за руку, а Момо аж затулила вуха, так голосно це прозвучало.

— Ви завжди в цю пору повертаєтеся?

— Ні, це сьогодні рано скінчила, а зазвичай трохи пізніше.

У Гільдії авантюристів працюють у три зміни. Колетт ще молода, тож їй здебільшого випадає рання. Але гільдія в Камі одна з найбільших у Королівстві Удон, і роботи там стільки, що додому нерідко доводиться вертатися вже затемна.

— Намарі, тобі однаково нема чого робити. Коли пані Колетт затримуватиметься, проводжай її додому.

— Е-е, мені ж треба захищати пана Одоно-о.

Відповідав він зухвало, а сам так завзято розмахував їхніми зчепленими руками, що Колетт від такої милоти не втрималася й тихенько пирснула.

— Он як. А я думав, тобі можна таке доручити. Не впораєшся, значить.

Підначка була відверта, але Намарі на неї купився одразу.

— Впораюся! Я впораюся! Пане Одоно, покладися на мене. Я й сестричку Колетт захищатиму!

Ще недавно Намарі ні на крок не відходив від Ю, але останнім часом трохи від нього відвик і вже не тягався за ним хвостиком з ранку до ночі.

— То я на тебе покладаюся, Намарі?

— Ага! Покладися на мене!

Наступного дня Колетт допомагала іншим реєстраторкам і вирвалася додому, коли вже зовсім стемніло. Вулицю освітлювали магічні ліхтарі, але світло від них здавалося якимось непевним. Колетт, як завжди, йшла додому головною вулицею, коли її раптом гукнули з провулка.

— Перепрошую, панночко, допоможіть, будь ласка.

Оклик був такий раптовий, що Колетт насторожилася, але вона не вміла відмовити, коли її про щось просять.

Чоловік сказав, що його друг раптом знепритомнів, і попросив допомогти донести його.

Хоч це й головна вулиця, але досить звернути в провулок, і там уже темно, а в темряві всяке буває. І чого він гукнув саме її, слабку дівчину? Хіба не краще покликати якогось чоловіка? Усе це Колетт спало на думку, але що, як його друг тим часом помре…

Кинути людину в біді вона не змогла й пішла за чоловіком провулком, поки попереду не показалася стара халупа.

— Він отут, усередині. Прошу, заходьте.

Ледве Колетт ступила слідом за ним до хати, як її схопили ззаду й скрутили руки.

— Ой! Щ-що ви робите?

— От дурна, — гидко захихотів чоловік. — Так легко попалася. Думала, на головній вулиці тобі нічого не загрожує?

Колетт пробувала вирватися, але сил у неї було замало.

Вона не здавалася й пручалася далі, аж поки в кімнаті не засвітили світло. Тоді Колетт завмерла.

— П-пане Бйорне?!

— Здоров, Колетт. Скучив я за тобою, — хтиво засміявся Бйорн.

Крім чоловіка, що її привів, у кімнаті були Бйорн і ще один. Цей другий спритно зв'язав Колетт мотузкою, і хату сповнив мерзенний регіт.

— Хазяїне, не забудьте про плату.

— Та знаю. Ну, забирайтеся вже. Зараз у мене буде розвага.

— Хазяїне, — улесливо гигикнув другий, — а нам хоч крихта перепаде?

Обидва поплічники так і пожирали її очима, і Колетт стало страшно.

— Звісно, ні! Вона моя. Зараз я її як слід вимуштрую під себе, а потім хай на мене заробляє.

— Ну то хоч подивитися можна?

— Га? Та ні… Хоча стривай. А так навіть цікавіше.

Чоловіки перезирнулися з паскудними усмішками, і Бйорн уже потягнувся до Колетт…

— Раз, два, три, чотири, п'ять, я іду тебе шукать! О, знайшов! Ну що ж це таке, сестричко Колетт. Пішла додому сама, без мене. А я тебе шукав, отак!

На порозі стояв Намарі. Він надув щоки й схрестив руки, щоб усі бачили, який він сердитий, і рушив до Колетт.

— Н-ні! Намарі, тікай!

— Не втечеш!

Один із чоловіків ударив Намарі так, що той відлетів аж до дверей.

— Намарі!

Про себе Колетт у ту мить і не думала, тільки про Намарі. Така вже вона була.

— Ти що, щосили вгатив дитину?

— Придивися. Цей вилупок — демонолюд.

— Ого, які гидкі роги, ще й крила… Т-ти! Р-рука, твоя рука?!

— Га? Що? Моя рука… А-а-а-а!!

Бйорн аж здригнувся від крику й теж утупився в руку. Кулак мав такий вигляд, ніби чоловік щосили вдарив у брилу сталі. Кістки переламалися, прорвали шкіру й стирчали назовні.

— АТАКУ ЗАФІКСОВАНО. ВІД ПОВЕЛИТЕЛЯ ОТРИМАНО ДОЗВІЛ НА КОНТРАТАКУ.

Чоловіки ще не второпали, що сталося, коли почули голос без жодної краплі почуттів. Ішов він від Намарі, а точніше, від чорних слаймів, які витікали з його рогів. Їх було семеро.

У чорних слаймів було щось схоже на людські роти, і в них навіть росли зуби.

— Нано, не вилазь без дозволу!

— ВІД ПОВЕЛИТЕЛЯ ОТРИМАНО ДОЗВІЛ НА КОНТРАТАКУ. ДОЗВОЛЕНО ЗАДІЯТИ ДВІ ОСОБИНИ.

— Та замовкніть уже-е! Я сам упораюся, ану назад!

Але чорний слайм на ім'я Нана на крики Намарі не зважав. Нана подумки наказала двом слаймам, і ті обгорнули хлопця з ніг до голови, а тоді затверділи на ньому міцним панциром.

Намарі раптом набув моторошного, нелюдського вигляду, і всі аж заніміли.

— Нана ніколи не слухається! Ось тобі!

Намарі бурчав на Нану, а сам мимохідь копнув одного з чоловіків. Навіть Бйорн, авантюрист рангу D, не встиг побачити цього удару.

Удар прийшовся в гомілку, і нога вигнулася туди, куди гнутися не може. Чоловік не встиг навіть крикнути, а Намарі вже так само зламав ногу другому.

Бйорн хотів вихопити меч, але дістав кулаком під дих. Обладунок на ньому був з обсидіанового заліза, та кулак пробив його наскрізь, і Бйорна вивернуло жовчю на підлогу.

— Тю-у. Слабаки.

— ЗАУВАЖУ, ЩО ЦЕ НЕ СИЛА НАМАРІ, А ЗАСЛУГА ПОВЕЛИТЕЛЯ.

— Нано, не галасу-уй.

Намарі пересвідчився, що Бйорн із дружками вже й ворухнутися не можуть, і розірвав мотузку, якою була зв'язана Колетт.

— Н-Намарі, дякую.

— Я ж казав, що захищатиму сестричку Колетт! — гордо всміхнувся Намарі. — Ну, ходімо додому-у.

Намарі вмить повернув собі звичайний вигляд, а чорні слайми сховалися назад у роги.

— А як же ті люди…

— Та нічого, нічого. Пан Одоно сказав, що далі сам усім займеться.

Намарі взяв Колетт за руку й потяг її геть із хати.

— Б-болить! Кх-х… Щ-що це за мале… Це ж монстр! Х-хазяїне, про таке ми не домовлялися!

— Кх… З-замовкни… Я не відступлюся! — Бйорн, якого ще нудило, істерично гигикнув. — Та дівка… Колетт моя!

— А ви думаєте, у вас іще буде якийсь наступний раз?

— Хто… Хто тут?! Н-ні, я тебе знаю. Ти авантюрист Ю!

Бйорн скорчився на підлозі й раптом побачив перед собою Ю, що невідомо звідки взявся. Він знав, хто це, і миттю збліднув. Двоє інших чули про Ю хіба що плітки й заходилися погрожувати.

— Ти хоч розумієш, що тобі за це буде?! Знаєш, що ми з родини Даніеля?!

— Т-так! Буде тобі біда! — зловтішно вишкірився другий. — Рідня твоя, жінка, друзі — всі пошкодують!

Ці двоє аж гарчали від болю й люті, і тільки Бйорна трусило з голови до ніг.

— Із родини Даніеля, значить…

Ю пропустив їхню брудну лайку повз вуха й задіяв магію простору-часу. Перед чоловіками відкрився прохід в інший простір.

Звідти вийшла жінка такої вроди, що чоловіки забули навіть про біль і задивилися на неї. За спиною в неї розгорталися прекрасні крила, і з них було ясно, що це небесний демон. Красуня ніжно оглянула їх, а тоді перевела погляд на Ю.

— Точо, роби з ними що хочеш. Тільки грайся якомога довше.

Точа всміхнулася так широко, що мало не порвала собі щоки. Бйорн із дружками досі не могли відвести від неї очей, але тут розгледіли, що стоїть у неї за спиною, і заклякли.

Там стояли знаряддя, і знайомі, і такі, яких вони зроду не бачили, але всі до одного призначені для тортур.

— Взагалі-то я б і сам вами зайнявся, але я, хоч і не скажеш, людина зайнята. Тож цим тепер займається Точа. А, не хвилюйтеся. Вона любить катувати, а найкраще їй дається священна магія. Вилікує будь-яку рану.

— С-стривай… А-а!

Ю кинув це й рушив до виходу. Бйорн хотів гукнути «стривай», але Точа встромила йому в плече залізний дрючок із гаком на кінці й потягла, як тушу. Той кричав від болю. Двоє інших кинулися повзком до виходу, але за крок від порога Точа так само зачепила їх і затягла назад. Чоловіки глянули на Точу, а за нею вже звисав із гака під стелею Бйорн.

— А-а! Хто-небудь… хто-небудь! Допоможіть!!

Тільки їхніх криків про допомогу ніхто так і не почув.

Того дня в нетрях Ками не стало однієї з мафій, що там верховодили.