Розділ 144 — Охоронна компанія

Нетрі Ками були зовсім не схожі на яскраву головну вулицю. На обличчях перехожих тут лежала якась тінь.

Якщо світлим боком міста правили аристократи на кшталт Мусса, то тіньовим — мафії, покидьки, які трималися на голому насильстві. Угруповань тут було безліч, великих і малих. Одне з них звалося родиною Даніеля, і в його лігві зараз аж повітря бриніло від жаги вбивства.

— Чутки про тебе й сюди дійшли. Кажуть, хоч і щеня, а сильне.

Чоловік сидів, закинувши ноги на стіл, і грізно свердлив Ю поглядом. Довкола стовбичили його головорізи й теж люто витріщалися на хлопця.

— То це ти зачепив моїх людей?

— Ага. Вони покидьки, от я їх і прибрав.

Ю сказав це так, ніби інакше й бути не могло, і головорізи аж закипіли від люті. Прийшов він сюди одразу, щойно покінчив із Бйорном і його дружками, що зазіхнули на Колетт. На вході вартовий мав його за дитину й хотів не пустити, тож Ю переламав йому обидві руки. На гамір збіглися бандити й оточили його.

Тоді крізь юрбу протиснувся сам ватажок родини, Даніель. Це він тепер сидів навпроти Ю. Даніель обвів усіх поглядом, сказав, що тут спокійно не поговориш, і повів Ю вглиб лігва.

— Гроші приготував?

— Гроші? А за що?

— А ти як думав? — глузливо хмикнув Даніель. — За образу треба платити. Хоч який ти сильний, а все одно ти лише один авантюрист. А ми на все здатні. Сам-один ти нічого не вдієш. У мене людей, яким життя не шкода, хоч греблю гати.

— Як на підбір, одні дурні морди.

— Ти… хоч розумієш, у що вскочив?

Люди Даніеля вже хапалися за зброю, але Ю не звертав на них уваги й спокійно рахував, скільки їх довкола.

— Родина Даніеля, близько сотні душ. Живуть здебільшого з вимагання й торгівлі людьми. А ще ґвалтують, убивають, за гроші готові на все.

Даніель і його люди вишкірилися, бо подумали, що Ю перелякався.

— Вісімдесят сім… Ну, майже всі.

Ю підвівся. Головорізи здивовано перезирнулися, а от Даніель першим збагнув, що малий збирається битися.

— Думаєш, переможеш? Серед нас і колишні авантюристи, і найманці. Та навіть як переможеш, думаєш, я це так і залишу?

Даніель погрозливо поклав руку на тесак, заткнутий за пояс.

— Ви всі кажете одне й те саме. Ніякого наступного разу у вас не буде. Я переб'ю всіх.

Від Ю повіяло смертю. Дехто зрозумів, що їм не перемогти, і кинувся тікати, але було вже пізно. За одну ніч не стало одного з двох найсильніших угруповань тіньової Ками.

※

— Ватажку-у! Ватажку-у!

— Не галасуй! То що, дізналися?

— Та нічого не чути.

— Не може такого бути! Ту кляту родину Даніеля розгромили за одну ніч, і ніхто нічого не знає?! Так не буває!

Ейнар нервував. Серед мафій у нетрях Ками його родина була десь п'ятою чи шостою, зате збирати відомості вміла краще за інших. Але минуло вже кілька днів, а він так і не дізнався, хто розгромив родину Даніеля. А поки невідомо, хто це зробив і за що, наступними можуть бути й Ейнарові люди.

— Щось та мусить бути!

Ейнар сердито пихкав цигаркою, аж тут увійшов один із його людей, блідий як крейда.

— В-ватажку, до вас гість.

— Га? І кого це принесло в таку гарячу пору?

Ейнар спитав, хто прийшов, але почув тільки, що сам побачить. І справді, ледве він зайшов до кімнати, де чекав гість, як зрозумів, чому підлеглий такий блідий.

Там рядком вишикувалися ватажки всіх мафій, що правили нетрями Ками, а з ними їхні скарбники, рахівники й інші помічники. Ейнар зрозумів, що діло серйозне, але ще більше його спантеличило те, що він побачив. Кожен із цих людей вважав найголовнішим себе. Щоб вони зібралися разом? Та нізащо! До того ж ватажки й верхівка не сиділи, а стояли. Спершу він подумав, що не вистачило стільців, але ж стояли всі до одного. Сидів лише один. Хлопець. Ейнар одразу впізнав його за чорним волоссям.

(Ю Сато! Це він, точно! Цей малий таки причетний до того, що сталося з родиною Даніеля.)

Ейнар добре знав і світлий бік міста, і тіньовий, тож, звісно, чув і про Ю.

— Ой, та це ж самі володарі нетрів, — силувано засміявся Ейнар. — Що ж вас сьогодні привело?

Ейнар, як завжди, запобігливо вклонився й чекав відповіді, але ніхто не озвався. Він придивився й помітив, що всі вони напружені. А це ж були люди, які хвалилися, що поодинці, може, й не найсильніші, зате відвагою й нахабством нікому не поступляться.

— Ейнаре, від нас ти нічого не доб'єшся. Подробиці питай ось у цього… у шановного Сато.

Ейнар не міг приховати подиву. Ватажок, що це сказав, понад усе ненавидів чемність і церемонії й не боявся ні аристократів, ні великих купців.

— Можна вже до справи?

— Т-так!

Ейнар добирав слова перед хлопцем, набагато молодшим за себе, і навіть не бачив у цьому нічого дивного.

— О-охоронна компанія?

— Так. Ви робите дурниці, бо вам нема чим зайнятися.

Ейнар трохи насупився. Його ремесло, звісно, не з тих, якими хваляться, але він по-своєму вважав, що теж робить щось корисне для Ками.

— Дозвольте заперечити. Охоронна компанія — це ж ті самі вишибали, так? Цим тут займається кожне угруповання.

— Ви тільки вдаєте з себе вишибал, а насправді берете данину за захист і більше нічого не робите. Хіба ні?

Ю влучив у саму точку, і Ейнар та інші ватажки зніяковіли.

— Ви ж знаєте, що через того дурня Мусса вояків у Камі обмаль. На всю Каму людей не вистачає. Тож уночі безпечно хіба що на головній вулиці.

Ю обізвав дурнем самого правителя Ками, і Ейнар мало не пирснув.

— Створите охоронну компанію. Головна робота — цілодобово стерегти крамниці й інші місця, з якими уклали договір.

— Ц-цілодобово?!

У нетрях тисячі дорослих гнили без роботи, а разом із жінками й дітьми там набиралося понад десять тисяч душ. Якщо цілодобово охороняти всю Каму, робота знайдеться для дуже багатьох. В Ейнаровій голові вже клацали рахівниці.

— Сато, о, дозвольте вас так називати. Замахнулися ви широко, але є одна заковика. Там, де крутяться такі гроші…

— …аристократи не сидітимуть склавши руки? Це теж не біда. З Муссом я вже домовився, а купцям усе передав через Маго, є такий купець. Їм це теж вигідно.

Ейнара приголомшило, що з Муссом уже домовлено. Він, звісно, знав, що Ю приятелює з графом, але там, де крутяться такі шалені гроші, завжди втручаються аристократи й купці. А є ще закони Королівства Удон і міські постанови. А Ю запевняв, що врахував усе це й ніяких проблем не буде.

— Оце так… І яку частку прибутку ми маємо платити вам?

Ейнар спитав навпростець, і решта мафіозі теж нашорошили вуха.

— Мені нічого платити не треба.

— Га…?! З-зовсім нічого?

— Усе почалося з того, що ваші зачепили мою знайому. Скажу прямо, ви мені заважаєте. Дам вам чесну роботу, і дурниці робити вам буде ніколи. Оці кажуть, що в таких справах ти найкращий. Тож керуватимеш усім ти: призначай людей, розподіляй обов'язки й частки. А, і що буде, як відмовишся, ти ж розумієш?

Аж тепер Ейнар помітив, що в кімнаті бракує кількох ватажків, яких він знав, і їхніх найближчих людей. Він здогадався, що родину Даніеля розгромили за те, що хтось із них зачепив знайому Ю. А ті, кого тут бракує, відмовилися від пропозиції й поплатилися, а то й зовсім пішли з цього світу.

Відтоді Ейнар працював так, як ще ніколи в житті. Охоронців набирали з мешканців нетрів. Він учив їх розмовляти з людьми й поводитися як годиться, а замість лахміття вбрав усіх в однакові мундири. За вчителів і форму заплатив Ю, і це Ейнара вразило. Але найдивніше було те, що ні аристократи, ні купці жодного разу не втрутилися, як Ю й обіцяв.

Охоронна компанія стала на ноги, і Кама перетворилася на одне з найбезпечніших міст Королівства Удон.