Розділ 145 — Невідоме обличчя

— Підходьте-е! Курятина сьогодні свіжа! Візьміть шашличок!

— Що ті шашлики, беріть краще наш хліб! А до нього ще й юшки, не пошкодуєте!

— Сендвічі на обід, не хочете-е? Зі свининою, з курятиною, з яловичиною, вибирайте що душа бажає!

На вулиці, яку в Камі звуть просто вулицею яток, як завжди, вирувало життя. Був обід, найприбутковіша пора, і кожен продавець щосили закликав покупців, щоб продати бодай трохи більше.

— Ну й апетит у тебе~

Біля однієї з яток можна було поїсти просто на місці, і там сиділа Ніна. Останні кілька днів Ю кудись усе бігав у справах, і йому було не до неї, та вона однаково була в чудовому настрої.

— Ніночко, щось хороше сталося? Ти так смачно їси, аж мені радісно.

— Угу~ — зніяковіло засміялася Ніна.

Ніна щасливо вгризлася в сендвіч. Вона й справді була щаслива, і так щодня, відколи повернувся Ю. Ті, хто бачив, як вона ще недавно геть змарніла, тепер раділи, що Ніна оговталася, і дивувалися її апетиту.

— Можна підсісти?

— Га?

Підсісти просив добре вбраний старий. За ним стояли троє чоловіків, схоже, охоронці. Трималися вони невимушено, але весь час пильно стежили за всім довкола, і було ясно, що це досвідчені бійці.

— Приємно познайомитися, панно Ніно. Я Крісті Волтон, купець із Гамельна.

Крісті не став чекати відповіді, сів і простягнув Ніні скриньку.

Він підняв кришку, мовляв, прошу. Скринька була повна-повнісінька перснів і браслетів, щедро всипаних дорогоцінним камінням.

— Прийміть на знак знайомства. Маю до вас прохання, панно Ніно. Влаштуйте мені зустріч із Ю Сато. Соромно зізнатися, але колись я вже пробував вийти з ним на зв'язок, та прийшов не сам, а прислав свою людину, і його це, схоже, образило. Відтоді він не дає мені жодної нагоди зустрітися.

Ніна тим часом щось писала на папірці, ніби її це зовсім не обходило.

— Панно Ніно, тут трохи гамірно. Може, перейдемо кудись, де тихіше…

Ніна не дослухала, встала й пішла собі додому.

— Пане Крісті, так і відпустимо її?

— Скажіть лише слово, і ми вмить її приведемо.

Охоронці зверталися до Крісті, але той не зводив очей зі скриньки. Перш ніж піти, Ніна закрила кришку, і це його зачепило. Він трохи її відхилив, зазирнув усередину й усміхнувся.

— Повертаймося до Гамельна.

— Пане Крісті?! Т-так просто й поїдемо?

— Хіба це не порушить наказу пана Воррена?

Охоронці ще пробували сперечатися, але Крісті повів їх до карети й сів у неї.

— Як гадаєте, ви змогли б перемогти ту дівчину, Ніну?

— Як ви й казали, пане Крісті, вона вправна, але нам не суперниця.

— Приємно чути. Тоді рушаймо.

Карета виїхала з Ками й покотила в бік Гамельна.

※

— Ну як?

— Аж не віриться. За нами справді стежили.

— Навіть ви цього не помітили. Чесно кажучи, я вражений. Зате тепер ясно, що панна Ніна хоче зі мною домовитися.

Тепер Крісті з охоронцями ховалися біля входу в підземний хід під Камою. Колись тут мали прокласти канал для води, але від цього відмовилися, і відтоді сюди ніхто не заходив.

Ще в кареті Крісті прочитав лист зі скриньки й був вражений.

— Хто б подумав, що стежать із неба…

Один з охоронців переконався, що птах, який летів за каретою, зник з очей.

Ніна попереджала в листі, що за ними стежать, і кликала на зустріч туди, де їм ніхто не завадить.

Крісті з охоронцями пройшли покинутим підземним ходом до вказаного місця. Там були заіржавілі, але масивні залізні двері. Вони відчинили їх, а всередині вже чекала Ніна.

— Панно Ніно, вибачте, що змусили вас чекати.

— Усе гаразд?

Ні Крісті, ні його люди не помітили, що Ніна розмовляє зовсім інакше, ніж зазвичай.

— Так. Як ви й написали в листі, ми спершу сіли в карету, в тунелі вистрибнули з неї, а тоді обережно прийшли сюди. Один із моїх охоронців добре знається на бар'єрах, тож від щурів і всякої дрібної звірини ми теж захищені.

— Он як.

Більше Ніна нічого не сказала. Вона зачинила залізні двері й замкнула їх на ключ.

— Прошу.

Крісті поставив на запилений стіл ще одну скриньку. Цього разу в ній були платинові монети.

— Гадаю, панно Ніно, ми з вами співпрацюватимемо довго. Тож одразу до справи. Розкажіть мені все, що знаєте про Ю Сато. З ким він знається, що любить, які в нього слабкі місця. Дуже мені цим допоможете. І не хвилюйтеся, клопоту я вам не завдам. Просто є в мене суперник, купець на ім'я Віктор. Він мене трохи випередив, тож я, хоч з вигляду й не скажеш, хвилююся.

— Це всі твої люди?

— Е-е… так. Цього разу я взяв із собою лише цих трьох. Але кожен із них вартий авантюриста високого рангу.

— Навіщо тобі знати про Ю?

— Між нами кажучи, на Ю Сато зараз дивляться всі держави. Нам конче треба з ним зійтися, поки не втрутилися інші. Сподіваюся, і нам перепаде хоч дещиця тих благ, які він відтепер принесе.

— А для цього треба знати й слабкі місця?

— Я не хочу з ним ворогувати. Але знати не завадить.

— Ясно. Значить, таки вб'ю.

— Га?

Ніна стояла до них спиною, а в руках у неї вже були кинджали. Охоронці не барилися. Двоє вмить заступили Крісті спереду, а третій прикрив його ззаду.

— Мені, мабуть, почулося?

Крісті чекав відповіді, але Ніна мовчала.

— Облиште. Мої охоронці вам не поступляться навіть один на один.

— Охоронці? Оці?

— Що?.. — Крісті похлинувся на півслові.

Він скрикнув, але з горла не вийшло ні звуку. Ніна обернулася, і на її кинджалах стирчали голови охоронців. Коли вона встигла? За якусь мить убили двох людей, яким він так довіряв. Крісті геть розгубився. Він хотів покликати на поміч третього, що стеріг його ззаду, але раптом зрозумів, що не може й поворухнутися.

— Чому… я не можу… п-поворухнутися?

— Свята техніка, Небесна сіть: пута.

— С-свята техніка?! Звідки в такого дівчиська… техніка святих?!

Позаду щось важко гупнуло об підлогу й ударилося Крісті об ногу. Він насилу скосив очі вниз і перелякано зойкнув. Біля його ніг лежала голова охоронця, що прикривав його ззаду, і очі в мертвого так і лишилися розплющеними.

— Чому?

— П-пощади…

У Крісті від страху збилося дихання, а кинджал Ніни легко ввійшов йому в живіт.

— Боляче! Перестань… Ти… ти знаєш, хто я?!

— Чому ти хочеш у Ю щось відібрати?

Кинджал увійшов по саму гарду, і Ніна провернула його. Крісті судомно вдихнув і захапав ротом повітря. Ніна схилила голову набік і зазирнула йому в очі. Він не міг навіть закричати від нестерпного болю, а її обличчя лишалося незворушним, як маска.

— Чому? А… вже помер.

Ніна знову стала сама собою й прибрала все, що лишилося від Крісті та його людей.