Розділ 146 — Номер двісті сімнадцять

У палаці Священної держави Джадарк були місця, куди пускали лише обраних. Саме таким коридором ішла жінка з пов'язкою на правому оці, у шкіряній броні, з коротким мечем. На вірянку, що служить у палаці, вона анітрохи не скидалася. Та віряни, які траплялися їй назустріч, не звертали на це уваги й проходили повз.

Вона підійшла до дверей, розкішніших за всі інші, і постукала, вибиваючи ритм.

— Тук-тук-тук~ тук-тук-тук~ Це я, йо. Всіма улюблена Фуфу, йо!

Вона збиралася стукати й далі, але двері відчинилися.

— Досить стукати, я й так чую.

Це була Чинція у формі покоївки. Вона глянула на Фуфу холодно й з докором.

— Ой-ой, та це ж пані Чинція, йо.

— А що, тебе щось не влаштовує?

Фуфу аж ляснула себе по лобі, удаючи подив. Чинція повела її до кімнати, де Делаланд, як завжди, із задоволенням читав книжку.

— Пане Делаланде, я повернулася, йо!

— Що це в тебе за манера говорити?

— Та це ж круто, йо! Вам би, пані Чинціє, теж не завадило замість цього похмурого… Ай! Ви що робите, йо?!

Чинція дала їй по потилиці. Фуфу присіла й сердито зиркнула на неї знизу, а та як ні в чому не бувало стала біля Делаланда.

— Ха-ха. На вас двох можна дивитися без кінця.

— А мені від цього ні трохи не весело, йо. Ви краще гляньте ось на це, йо!

Фуфу зняла з правого ока пов'язку. Око під нею було синє, і з нього вирвалися блискавки.

— А тепер отак, йо!

Вона наділа пов'язку й одразу знову зняла. Тепер око було червоне, і з нього вихопилося полум'я.

— Ти ж у нас любиш збирати очі, Фуфу.

— Саме так, йо! Це магічне око блискавки, а це магічне око полум'я, йо! Круто ж, правда? А ще… Боляче, йо!

Фуфу хотіла похвалитися ще чимось зі своєї колекції, але Чинція стукнула її по голові.

— То навіщо ти сюди прийшла?

— Ой, забула! Ось звіт, йо.

Делаланд гортав звіт, але десь на середині зупинився.

— Фуфу, звіт у тебе якийсь недороблений. Пасивні навички є всі, активні — лише частина, а де мали бути унікальні, там порожньо.

— Отож-бо, йо!

— І чого ти так пишаєшся?

Фуфу чекала, що зараз знову дістане по голові, тож швиденько відскочила й сховалася за колону. Звідти визирало тільки її обличчя.

— На це є причина, йо. Вислухаєте, то й зрозумієте, йо.

З-за колони мелькав Фуфин пучок на маківці, схожий на цибулину, і Чинцію це страшенно дратувало.

— Ха-ха. Я, здається, здогадуюся, але розказуй, Фуфу.

— А бити не будете, йо? Пані Чинція така брутальна… Ой-ой, кажу, кажу, тільки кулак не стискайте, йо! Річ ось у чому. Ви ж знаєте, пане Делаланде, що моє магічне око аналізу діє, лише коли підійти досить близько, йо. Ну, «близько» — це метрів триста, тож зазвичай ніхто нічого й не помічає, йо. Але мені здалося, що той хлопець, Сато, глянув мені просто в очі. От я й утекла, йо. Ох і страху ж я натерпілася, йо. Нашвидку зачарувала віверну магічним оком чарів і без сну летіла на ній аж до Джадарку, йо.

Фуфу схрестила руки на грудях і вдоволено кивала сама собі, а Чинція аж тремтіла від злості, і волосся в неї ставало дибки.

— Тобто ти кинула завдання й утекла без жодних доказів, лише тому, що тобі здалося, ніби Сато глянув тобі в очі?

— Саме так, йо!

Чинція погналася за Фуфу, але та втікала від неї по всій кімнаті й не давалася в руки. Делаланд досі мовчки слухав, а тепер закрив книжку.

— Чинціє, годі. Фуфу вчинила правильно.

Фуфу задерла носа й пирхнула на Чинцію, мовляв, ну що, бачила? Та цієї ж миті Чинція її впіймала й схопила п'ятірнею за обличчя. Голова Фуфу затріщала так, як голові тріщати не годиться.

— Пане Делаланде, що ви таке кажете? Може, з'їли щось несвіже? Ой, хоча ви ж і завжди такий…

— Гей-гей, оце вже жорстоко. Річ у тім, що зв'язок із номером сім обірвався. Найпевніше, вона вже мертва.

— Ох і боляче ж було, йо. Номер сім — це ж Нана, так? Щоб вона та провалила завдання? Оце так, йо.

Фуфу вирвалася в Чинції з рук і, потираючи скроні, з докором на неї глянула.

— Отже, й супротивник не абихто. Хоча… після стількох жертв я й не думав, що навичка там буде одна. Але, ха-ха, схоже, Стелла таки обвела мене навколо пальця. Фуфу, а Сато ніяк не змінився?

— А як він мав змінитися, йо?

— Скажімо, колір волосся, шкіри чи очей?

— Не вимагайте неможливого, йо. Колір волосся й шкіри — ще куди не йшло, але підходити так близько, щоб розгледіти очі, до нього небезпечно, йо.

— Гм. Але Ю Сато таки пожадібничав. У нього точно є якась навичка загарбання. Ось чому незнання таке страшне.

— Загарбання… Як у Позамежного Гаджіна?

Чинція вправно налила в келих вина й подала Делаландові.

— Дякую. Так, як у Гаджіна. Кажуть, він загинув у бою з Великим мудрецем, але насправді все було не так. Він сам себе підірвав. Щоправда, й Великому мудрецю тоді добряче перепало.

— Тепер уже пізно, але якщо вам так кортіло знати, як змінився Сато, треба було спитати Нану, йо. Зір у неї був страшенно гострий, йо.

— Зв'язку з Наною нема, тут нічого не вдієш.

— Воно-то так, йо… А як щодо тієї, ну, номер двісті… двісті-і… Забула, йо.

— Номер двісті сімнадцять?

— Вона, йо! Згадала. Ніна!