Розділ 147 — Жива приманка

Делаланд випив вино одним духом і замислився.

— Номер двісті сімнадцять…

— Так, йо! Зв'яжіться з нею через магічне знаряддя, і одразу все стане ясно, йо. Ви ж дали Ніні гарну річ, другого чи третього класу, так? Колись ви самі казали, що такі знаряддя важко перехопити, йо.

— Не просто важко. Вміння перехоплювати втратили ще кілька сотень років тому… Принаймні мали б утратити. А знаєш, чому цього разу я не дав тобі знаряддя для зв'язку?

— Знаю, йо! Бо вони цінні, йо.

— Фуфу таки дурна.

— Що?! П-пані Чинціє, це жорстоко, йо.

— Ха-ха. Ви двоє справді кумедні. Я не дав тобі знаряддя, бо розмову можуть перехопити. Нана замовкла на півслові. Вона стежила за Сато й спустилася за ним у лабіринт. Може, на неї напали монстри або вона потрапила на особливий поверх, де знаряддя не діє. Але найімовірніше, що нас підслухали.

— То виходить, у Сато є хтось, хто вміє те, що втратили кілька сотень років тому, йо?

— Схоже на те. Дуже хотів би я з ним зустрітися.

— Пане Делаланде, невже ви…

— Не зараз, але ми поїдемо до Сато. А ще Джозефа треба попередити, щоб не втручався.

— Джозефа? Як на мене, він не такий, щоб ви, пане Делаланде, його остерігалися.

— Не хочеться погоджуватися з пані Чинцією, але я теж так думаю, йо.

За зайве слово Чинція вкрутила Фуфу кісточки пальців у скроні, і та аж скорчилася.

— Хоч Джозеф і покинув Імперію Дерім, вплив у нього лишився такий самий. Варто йому захотіти, і колишні Сім мечів радо зберуться довкола нього.

— Слухаюсь. Я все підготую, щоб можна було вирушити будь-коли. А що змінилося в Сато, з'ясую сама.

— Добре. Покладаюся на тебе.

※

— Оп!

Ніна ліниво вигукнула це й черкнула кинджалом. Гнилий огр-генерал прийняв удар на великий щит з обсидіанового заліза. Цей кинджал викували з пазура чорного дракона, тож і звався він Пазур чорного дракона. Він легко розрізав міцний щит, але самого огра навіть не подряпав.

— …Відкрився.

Ніна відскочила, і тієї ж миті Лена накрила огра Флейм Стормом, заклинанням чорної магії третього рівня. Дівчата діяли злагоджено, як одне ціле. Зазвичай Флейм Сторм палить усе на великій площі, але Лена керувала ним так тонко, що полум'я охопило самого лише огра.

— Ґуа-а-а-а-а-а-а!!

Болю гнилий огр не відчував. Він розметав полум'я, що обвивало його, і кинувся просто на Маріфу. Але двоє її прирученців, що трималися поруч, цього не допустили. Ран на бігу відірвав йому праву ногу, огр утратив рівновагу, і тієї ж миті Коро перегриз йому горло. Огр ще пробував рухатися, але Ніна змахнула кинджалом у лівій руці, Іклом чорного дракона. Лезо розсікло огра навпіл згори донизу, і той більше не ворухнувся.

— Ю-у~ бачив? — Ніна аж пританцьовувала від гордості. — Ну бачив же? Ми виросли, правда?

Ніна обернулася до Ю, мовляв, ну як? Ну як? А Ю тим часом розчісував Момо волосся, і поруч чекав своєї черги Намарі.

Вони йшли до села демонолюдей і саме дісталися тридцять п'ятого поверху Гнилого царства Енріо. Ю хотів заразом подивитися, наскільки подужчали Ніна з подругами, тож вони не перенеслися магією простору-часу, а пройшли пішки від тридцятого.

— Ну от~ Ю, ти взагалі дивився?

— Дивився, дивився. З одним монстром ви забагато возилися. Он глянь на Маріфу. Вона вже б'ється з наступним.

— У-у, та знаю я~

Ю відмахувався, але в душі визнавав, що Ніна з подругами виросли. Вони вперше потрапили в Гниле царство Енріо і все одно перемагали монстрів без жодної його допомоги.

— Пане Одоно, а сестричка Ніна з подругами непогано б'ються.

— Намарі, ти ж не забув, кому завдячуєш своєю силою? Повелителеві й мені.

— САМЕ ТАК.

Це підтакнула Нана. Вона трохи висунулася з Намарієвого рогу.

— Та тихо ви-и. Нано, не вилазь без дозволу.

Намарі недолюблював бурчливу Нану й силоміць запхав її назад у ріг.

— Намарі, тихо.

— От бачите, через Раса й Нану мені від пана Одоно влетіло.

— Сам винен.

— САМЕ ТАК.

Намарі зі сльозами на очах погнався за Расом, але той злетів угору, і малому лишалося тільки обзивати його знизу боягузом.

— Господарю, закінч…

— …Усіх перемогла.

Лена перебила Маріфу й, розмахуючи посохом, доповіла, що з монстрами покінчено.

— Лено, це що таке? Господареві доповідаю я. А т-ти тут збоку…

— Ой, нечесно, що тільки ви дві~ Ю, я теж убила~

Маріфа з Леною штовхалися, а Ніна втиснулася між ними й повисла в Ю на шиї.

— Панно Ніно, не обіймайте господаря без дозволу.

— …Хоп.

Маріфа відтягувала Ніну, а Лена тим часом прослизнула збоку й умостилася в Ю на колінах, як на подушці. У цій метушні Момо скотилася з долоні Ю просто Лені на ніс. Ніс у Лени почервонів, але вона з переможним виглядом глянула на Маріфу, і та почервоніла від злості аж до вух.

※

Шістдесят шостий поверх Гнилого царства Енріо був уже нижче мурашиного раю, що тягнеться з шістдесятого по шістдесят третій поверх. Монстрів на ньому менше, зате кожен із них незрівнянно сильніший і небезпечніший, і нежить із драконів, велетнів чи небесних демонів тут зустрінеш не так уже й рідко.

— Ух!

Велетень-нежить ударив з усієї сили.

Він був понад тринадцять метрів заввишки, і сила такого удару мала бути неймовірна. Здавалося, від того, кого він зачепить, і мокрого місця не лишиться. Але той, на кого впав удар, устояв. Це був дворф як дворф: метр сімдесят — метр сімдесят п'ять на зріст, кремезний, як діжка, і з пишною бородою.

— А непогана атака…

Він прийняв удар велетня на свій улюблений молот і ще й устигав жартувати.

— Дідусю, ходімо вже~ До Горійка ж зовсім трохи лишилося.

Азелотте однією рукою притримувала спідницю з оборками, яку вітер ось-ось задер би, і дула щоки. Вона кричала, як вередлива дитина, і Дорм криво всміхнувся.

— Та знаю, знаю. Хотілося б іще трохи розважитися, але вибач. У нас теж справи.

Велетень хоч і став нежиттю, а крихту розуму зберіг. Він відчув, що від такого малого дворфа так і віє чимось моторошним, і мало не позадкував, але гордість велетня не дозволила.

Дорм скрутив тулуб і наступної миті крутнувся так швидко, що верхня половина тіла наче зникла. За ним, ревучи, полетів молот. Велетень у відповідь щосили вдарив згори кулаком.

Пролунав такий звук, ніби тріснуло саме повітря, і Азелотте заткнула вуха пальцями.

Це був лише Вихор, техніка молота третього рівня, але коли Дорм бив нею всерйоз, виходила така сила, що звичайним людям і не снилася. Верхню половину тіла велетневі знесло, і решта, розкидаючи кров і гниле м'ясо, повільно повалилася назад. Здійнявся пил, але магія духів Азелотте вберегла їх обох від бруду.

— Дідусю, а охайніше перемогти не можна?

— Гм-м, та я ж ніби охайно переміг.

Дорм з Азелотте спустилися аж на шістдесят шостий поверх і не дістали жодної подряпини. Тут навіть загони високорангових авантюристів ризикують життям, а ці двоє йшли Гнилим царством Енріо, ніби на прогулянці.

— О, он Горійко~

— Стрімкий громе, а він живий?

— Горійку, на кого ти схожий~ — пирснула Азелотте.

— Горіє, як живий, озвися.

Горія нарешті знайшовся, але на себе вже був не схожий. Дорм скривився, а Азелотте не втрималася від сміху.

Тіло Горії гнило, і всюди на ньому кишіли личинки. Він став розсадником для роз'їдних оводів, і на Дормів оклик лише ледь ворухнулося його голе очне яблуко.

— Хотів би я спитати, як можна було до такого докотитися, але спершу треба його забрати.

— Слухай-слухай. Горійку, ти що, програв? От сміхота~ Апостол смерті програв~

— Годі тобі, Стрімкий громе.

Азелотте таки його зачепила, і губи Горії ледь ворухнулися.

— Т… кай… пас… ка…

— М? Він щось каже.

— Ану, що там~

Азелотте нахилилася до Горієвих губ і приклала до вуха долоню.

— Що він каже?

— Ха-ха. Каже, що це пастка, тож тікайте.

— Пастка?

Тієї ж миті з гнилої землі полізли лицарі-скелети в обладунках. Вони вправно вишикувалися й оточили Дорма з Азелотте.

— О-о… Знайшовся ж дурень, що посмів зачепити нас. Цікаво.

— Дідусю, та такий же був зовсім недавно~ Ох, старієш ти.

Довкола стояли сотні лицарів-скелетів, а Дорм з Азелотте й далі всміхалися.