Розділ 148 — Зустріч

Казанок булькотів, і щойно з нього зняли кришку, вгору здійнялася пара. Вночі в Гнилому царстві Енріо різко холоднішає, і тоді немає нічого кращого за гарячу їжу.

У казанок, де лишалися рештки обіду, накидали нарізаного хліба. Хліб увібрав юшку й став золотистим. Зверху поклали сиру й трохи почекали. Коли той розтанув і почав тягнутися, можна було їсти.

Бур-р-р… Чийсь живіт тоненько забуркотів.

— …Маріфа.

— Що?! Н-ні! Господарю, це не я!! Лено! Та ти ж… Ні! Це не я! Повірте мені!!

Маріфа так розхвилювалася, що й слова до ладу не могла сказати. Намарі дивився на неї й аж качався зо сміху.

— …Я лише назвала ім'я.

— Що?! Ну все, начувайся!

— Лена з Марі завжди такі дружні~

— Пане Одоно, вже можна їсти?

Намарі не міг дочекатися й смикав Ю за рукав. Момо сиділа в Ю на голові, підігнувши ноги, і теж нетерпляче погойдувалася.

— Зараз роздам. Тільки не сваріться.

Ю розлив юшку з гущею по мисках і роздав усім. Коли кожен отримав свою, всі взялися до їжі. У лабіринті їжа — одна з небагатьох радостей.

— Ай!

Ніна вгризлася в гарячий хліб, і розтоплений сир так потягнувся, що мало не впав. Лена не любила гарячого й, перш ніж відкусити, щоразу дмухала. Коро й Ран біля Маріфи жадібно наминали свої порції. Тільки Рас стояв на варті, бо їсти йому не треба.

— Наїла-ася~

Сита Ніна прихилилася до Ю. Маріфа одразу це помітила, але саме прибирала після їжі, тож лише й змогла, що невдоволено гмикнути.

— Дурні вскочили в пастку.

— Ой, Ю-у~ не вставай так раптово~

Ю раптом підвівся, і Ніна, що спиралася на нього, перекотилася на бік.

— Я ненадовго відійду. За годину повернуся, а ви поки відпочивайте. Тільки не розслабляйтеся.

— Ну-у, а можна з тобою?

— Не можна.

Ю пішов від Ніни з дівчатами, а Рас, Намарі й Момо, звісно, зібралися йти слідом.

— Расе, ти лишаєшся.

— Повелителю?! Ч-чому?

Рас був відданий Ю й рідко коли отак підвищував голос.

— Я й за Ніну з дівчатами хвилююся, якщо лишити їх самих, але ж ти сам казав, що мститися хочеш людським державам. А цього разу проти нас апостоли смерті, і з ними в тебе рахунків нема.

— Це… а-але…

Рас усе ще не здавався, але Ю стояв на своєму.

Момо співчутливо дивилася на Раса з голови Ю, мовляв, бідолаха. Аж тут Ю обережно взяв її в долоні й зняв звідти.

— Момо, ти цього разу теж лишаєшся.

Момо остовпіла.

Вона й подумати не могла, що її теж залишать. Очі в неї округлилися, а рот так і лишився відкритим. Момо й далі мотала головою, мовляв, не хочу, але Ю віддав її Расові й пішов разом із Намарі.

※

— Гм. Іржаві, мідні, сталеві лицарі-скелети. Ну чисто лицарський орден.

— Ха-а~ Азе вже спати хочеться.

— Ще б пак. Невже вони думали, що нас можна здолати отаким?

Дорм із гуркотом обрушив молот на іржавого лицаря-скелета. Той хоч і був монстром шостого рангу, такого удару витримати не міг. Але далі він зробив таке, що Дорм аж здивувався.

— Що?.. Він відвів мій удар?!

Іржавий скелет не прийняв молот щитом у лоб, а підставив щит під кутом і відвів удар убік. Дорм ще дивувався, а мідні й сталеві лицарі-скелети вже кололи його списами, раз за разом. Здавалося, з Дорма зараз зроблять їжака, але він стояв неушкоджений. Навпаки, вістря їхніх списів погнулися, а по кістяних руках побігли тріщини.

— Ха-ха. Такими ударами й подряпини не лишиш на моєму обладунку з панцира тисячолітньої стоноги. Та ви ж, нежить, і не второпаєте, що я підставився навмисне. Ось вам!

Дорм змахнув величезним молотом так швидко, що той ніби зник. Лицарі-скелети, як і перше, підставили щити, але від щитів не лишилося нічого, як і від верхньої половини їхніх тіл.

— Хоч трохи погратися можна, га? Не розчаруйте ні мене, ні мій молот із багряного прадракона.

Прадракон — це істота, яка може знищити цілу державу, навіть якщо вся держава стане проти нього. Молот Дорма зробили з того, що лишилося від багряного прадракона.

Зброя ніби відгукнулася на Дормів запал і почала вібрувати. Куди б Дорм не вдарив, усе розліталося на друзки: щити, мечі, списи, сокири, обладунки, а з ними й самі лицарі. Ті зрозуміли, що оборона не допоможе, і самі кинулися в напад. Дормові така рішучість сподобалася, і на обличчі в нього з'явилася божевільна усмішка. За мить половина з них обернулася на порох.

— Ці куди цікавіші за якихось людських лицарів.

Скелети вирівнювали розладнані ряди, і з-поміж них виходили нові, у яких замість кісток був чорний панцир. Один, другий, третій… Десятеро чорних лицарів-скелетів, кожен зі своєю зброєю, стали перед Дормом.

— Я, звісно, бив не на повну, але щоб якийсь іржавий скелет відвів мій удар? Такого не буває. Ваш господар, видно, неабиякий майстер.

Скелети нічого не відповіли. Дормові слова ніби стали для них сигналом, і вони рвонули вперед.

Скелет зі списом ударив Могутньою спіраллю, технікою списа. Спис із ревом пронизав повітря, але проштрикнув тільки порожнечу там, де мить тому стояв Дорм. Сам Дорм уже пірнув ворогові під руку й хотів ударити молотом знизу вгору, та з обох боків налетіли мечі. Це були Шквал і грім та Спалах, дві техніки меча, розраховані на швидкість. Дорм був закутий у лати з голови до ніг і важив понад сто двадцять кілограмів, але легко ухилився й відскочив назад.

— О-о… Техніки списа, техніки меча, ще й злагодженість! Цікаво!!

— Е-ех, дідусь аж розійшовся.

Азелотте сиділа на камені й нудьгувала, дивлячись на бій.

Десятеро чорних скелетів злагоджено, мов один, накинулися на Дорма зі шквалом ударів. Мечі, бойові сокири, списи — кожен бив зі своєї найзручнішої відстані, але Дорм лише радів і навіть спокійно всміхався. Проте й він не міг прорвати оточення. Будь-хто інший на його місці почав би шукати, як вибратися, але Дорм зробив те, що нікому й на думку не спало б.

— А ну-у!

Дорм кинув захищатися й рвонув уперед, а десять лез не проґавили такої нагоди.

— Х-ха… ха-ха-ха-а!

Та жодне лезо не залишило на тілі Дорма навіть подряпини.

Дорм задоволено засміявся й міцніше стиснув зброю. Він ударив Ревучим молотом, і довкола нього вибухнула шалена руйнівна сила. Земля на п'ятдесят метрів навкруг провалилася, а вгору знялося стільки землі й піску, що з них виросла кругла стіна. Азелотте зітхнула, мовляв, ну от знову, і задіяла магію духів вітру. Вітер відкинув лавину землі назад.

— Добрий був бій.

Дорм навіть не спітнів, але вигляд мав задоволений. Довкола валялися розтрощені на друзки кістки.

Азелотте за щось сердилася. Дорм уже хотів повернутися до неї, аж раптом позаду пролунав голос.

— А-а, скелетів, яких зробив пан Одоно, поламали-и. Ой-ой, вам тепер буде-е~

Голос був дитячий, і в такому місці звучав зовсім не до речі.

Дорм повільно обернувся й побачив хлопця-людину та дитину демонолюдей, які дивилися на нього.

— Апостоли смерті Дорм і Азелотте, так? Здохніть.

Ю не чекав відповіді, і з його правої руки вже зірвалося заклинання.