Розділ 150 — Непроханий гість

Чорні слайми на тілі Намарі боролися за керування.

Перший — Лютий звір Борамобран. Цей звір-нежить хазяйнував на сороковому поверсі Гнилого царства Енріо й убивав усе, що бачив, живе чи мертве. Авантюристи моляться богам, аби не зустрітися з ним, коли йдуть цим лабіринтом до сорок першого поверху.

Другий — Пожирач родичів Мейфентон, нежить, що панувала на п'ятдесятому поверсі. Він жер свою рідню, аж поки не лишився один такий на світі. Його завжди огортали міазми, і варто було живому підійти ближче, як розум у нього починав роз'їдатися.

Третій — Дондокорапо Гниття, володар найнижчого поверху Гнилого царства. Він вільно володів сильною темною магією й добре опирався і фізичній шкоді, і магії, тож поранити його звичайним ударом було важко.

Четвертий — Лихий дракон Вегюр'єн. Він правив сорок дев'ятим поверхом В'язниці демонів. Був такий жорстокий, що його цуралися навіть родичі, і такий сильний, що від самого його вигляду тікали навіть могутні монстри лабіринту рангу A.

Нана злилася зі священним звіром Вонраном і, черпаючи з нього силу, керувала чотирма чорними слаймами. Але ті ніби відгукувалися на почуття Намарі й ладні були вивільнити всю свою міць.

— А я битися не буду.

Намарі аж отетерів. Тієї ж миті Нана перехопила керування, і чорні слайми спинилися за крок від шаленства.

— Краще затули вуха, як на мене~

Азелотте сама одразу заткнула вуха пальцями. Позаду Намарі прогримів вибух, і хвиля вдарила його в спину.

Це зійшлися в ударі Ю й Дорм.

Молот сталевого дракона в руці Ю не витримав. Його голова розлетілася на друзки, а права рука Ю зламалася від такого тиску. Кістки прорвали м'ясо й шкіру та стирчали назовні.

— Гм. Тепер зрозуміло, чому Горія програв.

А Дорм був неушкоджений. Техніка молота в Ю була вищого рівня, але Дорм легко її перевершив. Проте похвали він не шкодував, бо мало хто з тих, хто колись обмінювався з ним ударами, відбувався так дешево.

Поранена рука Ю загоювалася так, ніби час біг назад. Дорм не добивав його, а мовчки дивився.

— Такий майстер, як ти, мав би розуміти, що мене тобі не здолати.

— Ага, розумію. Розумію, що я ніяк не програю.

Ю відкинув розтрощений молот сталевого дракона й вихопив із піхов Смолоскип чорного дракона. Зі смоляно-чорного клинка вибивалося чорне полум'я, і стримати його, здавалося, неможливо.

— О-о… Який чудовий меч.

Дорм задивився на меч, і тієї ж миті Ю пустив у хід Стиснення землі, рукопашну техніку. Він умить опинився біля Дорма, і поштовх від Струсного тупоту скував йому рухи. Дорм гримнув молотом об землю, щоб загасити його, але Ю разом із цим кинув ще й Айсбан, заклинання чорної магії другого рівня. На десять метрів довкола лівої ноги Ю, якою він тупнув, усе вкрилося кригою. Дорм помітив, що земля замерзла, і силоміць розвернув молот на Ю. Але Ю М'яким кулаком відвів удар убік, ухилився й мечем у правій руці рубонув навідліг.

Вудс викував це смоляно-чорне лезо з рогу чорного дракона. Воно сипнуло іскрами й розтяло Дормів обладунок із панцира тисячолітньої стоноги.

— Пошкодити мій обладунок… Хоча ні, тут інше.

Розріз уже затягувався, бо обладунок мав навичку Автовідновлення. Але Дорм не міг збагнути одного.

— Чому я не ухилився?

Ю справді неймовірно поєднав рукопашні техніки з чорною магією, але Дорм був бувалим воїном і міг від такого ухилитися. Він і встигав, а Ю все одно влучив просто в нього.

Ю теж відчув щось не те, коли рубав. Обладунок він розтяв, а Дорм лишився неушкоджений. Меч наче вперся в щось іще твердіше.

— Ха-ха-ха-ха! — зареготав Дорм. — Аж кров закипає!!

По тілу Дорма забігав пісок. Це були різні руди: дамаська сталь, мітрил, обсидіанове залізо, адамантит, орихалк, хіхіірокане. Дорм був Алмазним воїном і завжди носив в айтем-поучі руди, змелені на порошок. А меч Ю вперся в другу броню зі сплаву адамантиту й хіхіірокане, яку Дорм ховав під обладунком.

Руда злетілася до голови молота, і він став ще більшим, хоч і так був величезний. Тепер молот важив кількасот кілограмів, але Дорм кинувся на Ю так швидко, ніби й не тримав нічого в руках.

— Ха-ха, дідусь так тішиться~

Намарі стояв навпроти Азелотте й розгублено чекав, бо та й не думала нападати. Ю звелів її стримувати, тож поки вона стояла спокійно, малий не знав, чи можна йому починати першим.

— Ти…

— О, стривай-но.

Азелотте жестом спинила Намарі й приклала долоню до вуха, біля якого в повітрі висіла сяйлива кулька, дух вітру. Вона награно махала руками й примовляла «ага-ага», «он воно що~», «що-о?». Намарі це чомусь дратувало дедалі більше.

— Зрозуміла-а. Ну, а в дідуся… Ха-ха, ти теж глянь. Оце так.

Намарі, не втрачаючи пильності, глянув туди, куди вона показала. Там кипів справжній бій.

— Ух!

Дорм ударив Вихором. Це техніка третього рівня, удар молотом з обертанням, але в Дорма з неї здійнявся величезний смерч і кинувся на Ю. А Ю розтяв його згори донизу навпіл. Дві половинки смерчу, зриваючи землю, пронеслися повз і зникли в нього за спиною. Земля від їхнього бою розколювалася, гори обвалювалися, і місцевість на очах ставала зовсім не схожою на себе.

— Здохни.

Ю підстрибнув і вдарив Прекрасним лезом під місяцем, технікою меча. Зі смоляно-чорного клинка раз вирвалося високе чорне полум'я й одразу втягнулося назад. Лезо стало темно-червоним, мов запечена кров, і Ю цілив ним Дормові в голову. Дорм махнув лівою рукою, і руда стала на заваді стіною, але меч Ю розтяв і її. Здавалося, лезо от-от влучить, та Дорм в останню мить підставив молот. Удар утиснув його в землю по кісточки, але Дорм сміявся.

— Знову не ухилився! — Дорм захлинувся сміхом. — Що ж це коїться?!

Першим узявся всерйоз Дорм. Він дістав з айтем-поуча другий молот, що сяяв фіолетовим. Називався він Фіолетово-срібний прадракон. Насправді Дорм бився двома молотами, орудуючи ними на всі боки.

— Давно ж такого не було! Щоб воїн змусив мене взяти другий молот!!

— Дідусю-у!

Азелотте гукнула так, наче хлюпнула на розпаленого Дорма холодною водою.

— Стрімкий громе, зараз найцікавіше. Не заважай.

— Ну-у, але ж тут звістка від Мімі.

— М-м, від глави культу? Так треба було одразу й казати!

— Пф-ф, це ж ти не дослуховуєш. Ну, словом, вона просить сказати, якого кольору в нього волосся, шкіра й очі.

— Та що ж тепер… Волосся чорне, очі карі, шкіра… Гм? Очі карі?

Дорм замислився, а Азелотте тим часом переказувала через духа вітру все, що дізналася про Ю.

— Хіба в тебе очі не чорні? Ану, треба ближче глянути…?!

Дорм одним стрибком відскочив від Ю так, наче інакше на нього чекало щось жахливе.

— Від кого ти це чув?

Намарі мимоволі обхопив себе руками. Він тремтів. Йому було страшно. Він боявся Ю, якого так любив.

У руках Ю непомітно з'явилися дві кулі.

— Розпитаю потім, як уб'ю.

— Що це за кулі… Невже…

— Дідусю, це, здається, магічні самоцвіти~

— Що?! Таких величезних магічних самоцвітів не буває…

Чим сильніший монстр, тим кращий із нього магічний самоцвіт, але розміром вони майже не різняться, здебільшого зі скляну кульку. А ці, в руках у Ю, були завбільшки з кулю для кеглів.

— Гм. Кепсько, це кепсько.

Дорм не раз виходив живим із найстрашніших боїв, і тепер його тіло знало, що коли він не відступить, то загине. Густий запах смерті обліплював його з усіх боків. Дорм краєм ока подав знак Азелотте.

— Ну, той хлопець поставив довкола бар'єр. Та ще й непоганий~ Схоже, він нас не збирається випускати~ А ще Мімі сказала, що можна повертатися.

Дорм уперше чув, щоб Азелотте хвалила чужу магію, але ще більше його вразило інше. Ю весь час тримав бар'єр, хоч і бився з ним.

Треба було відступати, але Дорм ще ніколи не тікав від ворога й вагався. Він глянув на Ю й побачив, що в повітрі в того за спиною біжать тріщини. Це скидалося на магію призову, хоч і не зовсім звичайну. Дорм вирішив, що Ю хоче когось призвати, але кого — не знав. З тріщин сочилося зовсім мало мани, а проте в Дорма дибки ставала кожна волосинка.

Якби йому допомогла Азелотте, що стояла поруч, вони перемогли б будь-кого. Дорм це розумів, але просити її не дозволяла гордість.

Тріщин ставало дедалі більше, і тієї миті, коли простір, здавалося, от-от розколеться…

Зовсім з іншого боку почулося, як щось жує.

Усі обернулися на звук. Частину бар'єра, який поставив Ю, вкривала чорна маса. Як придивитися, вона ворушилася. Це були комахи якоїсь химерної форми. Вони жадібно жерли бар'єр і вмить прогризли діру, у яку міг пролізти чоловік. Крізь неї пробрався старий у мантії. Він ішов до них, хитаючись і спираючись на палицю, наче ноги його не слухалися. У такому небезпечному лабіринті, як Гниле царство Енріо, старий виглядав геть не до місця.

— Отакий клопітний бар'єр поставили, — деренчливо засміявся старий, — навіть мої комахи з ним повозилися. Ти, дворфе, й ти, ельфійко, ви апостоли смерті, так? М-м? А хлопчисько з чортеням тут ні до чого.

— Що це за дід? — буркнув Дорм.

— Ох ти ж, що ти мелеш! Ти й сам дід! Я Якоб Винищувач отруйних комах. Чи, може, вам зрозуміліше, що я з Дванадцяти демонобійців Сетту?