Розділ 151 — Втеча

Дванадцять демонобійців — найсильніший загін Республіки Сетт.

До загону входять найкращі бійці шести армій, якими пишається Сетт.

Першим їхнім завданням було придушити заколот у васальному Герцогстві Альфон. Усього за два дні вони вщент розгромили двадцять тисяч бунтівників.

Вони малим загоном убили сніжного прадракона Сноунова, прадавнього велетня Раеіндана, небесного демона Гноупса та інших монстрів, на яких мала б підніматися ціла держава.

Згодом у війні зі звіролюдами за ліс Мікісрю п'ятеро з них привели військо республіки до перемоги. Загалом Дванадцять демонобійців билися в сотні з гаком великих і малих воєн і всі виграли.

Тобто поразок вони не знали.

Старий назвався Якобом Винищувачем отруйних комах, одним із Дванадцяти демонобійців, а на ногах ледве тримався. Він ішов згорблений, спираючись на палицю. На спині під мантією набрякли кілька горбів, і вони ворушилися, ніби живі.

— Оцей дід, що ледве ноги волочить, — з тих самих Дванадцяти демонобійців? Тільки ім'я й гучне.

Дорм був злий, що йому завадили битися з Ю, і не приховував цього.

— Судити людей з вигляду… — скрипуче засміявся Якоб. — Дворфи як були дурні, так і лишилися.

— То давай, нападай, а не…

Дорма насторожило, що Ю відійшов від нього більш ніж удвічі далі, ніж стояв щойно.

Він знову глянув на Якоба. Старий посміхався.

— А я вже напав.

— Що ти таке ме… кхе?!

У Дорма з усіх отворів на тілі потекла кров. Він упав на коліно й глянув на Якоба, але той, здавалося, нічого й не робив. Дорм вирішив, що це не звичайний удар, дістав з айтем-поуча протиотруту й випив до дна, але…

— Мою отруту такою протиотрутою не виведеш.

— Таки отрута! Азелотте, тримай бар'єр!

— Та знаю~ Ти краще метеликів над головою прожени або отруту зніми, бо помреш, дідусю~

Азелотте казала правду. Над Дормом непомітно з'явилися зловісні червоні метелики й сипали на нього пилок. Кров досі текла в нього з очей, носа, рота, вух і навіть із пор, а свідомість туманилася.

— Оце такі апостоли смерті культу Безсмертя, що стільки років нищили держави? Аж смішно. Справді, тільки ім'я й гучне.

Отрути в тілі Дорма вже набралося більше за смертельну дозу, і він задіяв унікальну навичку Лікувальне тіло. У кишках Дорм тримав сотні бактерій, які берегли господаря. Вони розпізнали отруту й виробили антитіла. Заразом загоїлися й усі рани, і Дорм підвівся, ніби нічого й не було.

— Винищувач отруйних комах, он воно що. То ти сам ними й керуєш.

— М-м?! Витримав мою отруту? Ну то це ще не все.

Горби на спині Якоба сильно заворушилися, і з-під ніг у нього полізло безліч комах.

— Кровотеча, гниття, виразки, розчинення, параліч… Обирай, від чого хочеш померти.

Довкола Якоба вже нетерпляче чекали знаку десятки тисяч комах. Він клацнув пальцями, і на Дорма кинулася одна з них, крилата стонога.

— Пхе.

Стонога мчала з шаленою швидкістю, і Дорм навідліг відбив її молотом із багряного прадракона. Але молот дзенькнув, наче вдарив по металу. Комаха врізалася в землю, а трохи згодом вилізла з ями ціла й неушкоджена.

— Живуча, зараза.

— Дідусю, ходімо додому~

Азелотте пройшла повз Намарі до Дорма й позіхнула, ніби їй усе набридло.

— Думаєте, звідси так просто втечете?

Якобові комахи взяли Дорма з Азелотте в кільце.

— Запросто~

Азелотте здивовано глянула на Якоба, і тієї ж миті всередині бар'єра, який поставив Ю, заметалася синя блискавка. Це вона, пропустивши речитатив, кинула Стрімку громову бурю, заклинання чорної магії шостого рівня. Розряди шаленіли всюди й налетіли на Ю, але той закрився бар'єрами. Шість із них буря розбила вмить, та з бар'єрів у землю вдарили нитки мани й відвели блискавку. Так само Ю захистив і Намарі. А коли буря вщухла, Дорма з Азелотте вже не було.

— Ех-ех. От скажена.

Якоба кулею вкривали комахи. Це були громолези, які вміють збирати блискавку в крилах. Але Азелотте вклала в бурю стільки мани, що вони не витримали й попадали мертві, ніби зробили свою справу.

— Стільки моїх комах повбивала, а я ж їх так дбайливо ростив.

— Ти! Ти ворог пана Одоно?

Бар'єр із Намарі вже зняли, і він став перед Якобом, готовий битися.

— Ану! Хто ж так зі старшими розмовляє?

Намарі трохи помізкував.

— Дідусю, ти ворог пана Одоно?

— Ну, так уже краще, — засміявся Якоб. — Я ще не настільки впав, щоб підіймати руку на таких дітлахів, як ви.

Ю лишив Якоба й пішов туди, де щойно стояли одне проти одного Азелотте й Намарі.

— Я ж… своє… відробив… хіба ні? Ч… чого… ти мене врятував?!

Ю закрив від блискавки Азелотте не лише Намарі, а й Горію.

— Ти будеш восьмим.

Горія не зрозумів, про що це Ю, але збагнув, що кінця цьому не буде, і обличчя йому перекосилося від ще глибшого відчаю.

У діру, яку Якоб прогриз у бар'єрі Ю, зайшли ще двоє.

Перший був огролюд із червоною шкірою й величезним рогом на лобі. А другого інакше як горою м'яса не назвеш. Він не ходив, а ніби котився по землі й час від часу рохкав, як свиня.

— Старий Якобе, оце й є апостол смерті?

— Ну ти й дурень, — глузливо рохкнув товстий. — Та де там.

Тієї ж миті огролюд ударив його кулаком, і кулак загруз у м'ясі. Вітер від удару долетів аж до Намарі й був такий сильний, що звичайний монстр загинув би на місці.

— Заткнися, свиното! Жити набридло?

— Притягся, коли все вже скінчилося, і ще щось мелеш, — буркнув Якоб. — Апостоли смерті втекли.

— Я так гадаю, ці діти билися з апостолами смерті, а пан Якоб устряв, еге ж?

— Тю. То апостоли смерті б'ються на рівних із двома шмаркачами?

Товстий устромив собі в скроню вказівний палець, увесь, аж до долоні, і почав ним крутити, щоразу охаючи: «Ах… ах…»

— Хто цей малий, не знаю, а отой хлопець-людина — авантюрист рангу B Ю Сато, — рохкнув він. — Неймовірний. Просто неймовірний. І року не минуло, як став авантюристом, а вже ранг B. Ах… ах… і це ще не все. О, він навіть чорного дракона вбив, хай і нежить.

— Може, ти вже щось зробиш із цією звичкою? Щоразу, як щось вивідуєш, колупаєшся в скроні. Бісить, гидко, ще й смердить. То що, ранг B? Нікчема, хоч як крути.

— Не смій обзивати пана Одоно!

Намарі образився за Ю й ударив огролюда так, що той відлетів на кілька десятків метрів. Але йому це майже не зашкодило. Огролюд підвівся, втер кров із рота, і обличчя йому налилося гнівом.

— Сране щеня! Уб'ю!!

— Злитися на дитину, ну як не соромно~ — рохкнув товстий.

Огролюд стиснув залізний кийок і люто рвонув уперед, але на шляху в нього став Ю.

— То вб'ю обох разом!

— Леннарте, ти що, надумав при мені вбивати дітей?

Якоб пустив комах, і ті обсіли огролюда на ім'я Леннарт. Комахи моторошно сюрчали, і той трохи охолов, але насуплено свердлив Якоба поглядом.

— Та ти що, старий, за шмаркачів заступаєшся?

— Не забувай, навіщо ми прийшли.

— Тц. Ну, гівнюки малі, дякуйте старому Якобу.

— А мені однаково.

— Ду-урень! Де тобі пана Одоно перемогти!

— Га?

Ю й Леннарт уп'ялися один в одного поглядами, повними жаги вбивства, і от-от мала спалахнути бійка. Але Якоб став між ними й ударив огролюда палицею по гомілці.

— Я сказав «годі», значить, годі.

Леннарт неохоче відступив, але злість у ньому не вляглася, і він ударив товстого.

— Пане Якобе, а ти знаєш, куди втекли апостоли смерті?

Це спитав товстий, якого Леннарт ударом відкотив убік.

— Не турбуйся, я знаю, куди вони пішли. Хлопче, вибач, що наш дурень завдав тобі клопоту.

Леннарта назвали дурнем, і він люто зиркнув на Якоба, але, щойно старий грізно глянув у відповідь, відвів очі. Якоб пішов і забрав обох, а Ю позбирав тих розтрощених лицарів-скелетів, яких ще можна було відновити.

— Пане Одоно, а хіба не треба було їх убити?

— Поки що ні. Ну, і як тобі апостоли смерті?

— Сильні. Але я ще сильніший!

— НАМАРІ, НЕ ЗАЗНАВАЙСЯ.

— Яка ж Нана галаслива-а.