Розділ 152 — Погоня

У гнилої химери були голови лева й цапа. Лев дихав полум'ям, а цап — хуртовиною.

Лена закрилася бар'єром, а тоді у відповідь огорнула химеру Вибуховим полум'ям, заклинанням чорної магії п'ятого рівня.

Химера горіла, та, на жаль, нежить болю не відчуває. Вона прорвалася крізь полум'я й помчала на Лену, але раптом припала до землі, ніби на неї звалилася величезна скеля. Це по всьому її обпеченому тілу вчепилися осмієві жуки Маріфи, кожен по вісімдесят кілограмів.

Химера не могла й поворухнутися, і Ніна кинулася її добивати. Левова голова ще сяк-так рухалася й дихнула на неї полум'ям. Та Ніна навіть не ухилилася, а розітнула вогонь Іклом чорного дракона, що тримала в лівій руці. Дві половини полум'я вдарили в скелю в неї за спиною, і скеля розплавилася від жару.

— Х-ха!

Під пронизливий Нінин вигук голови лева й цапа злетіли в небо. Химера лишилася без голів, але її зміїний хвіст ще кинувся на Ніну, щоб бодай наостанок поквитатися. Коро й Ран перегризли його, і тільки тоді химеру нарешті прикінчили.

Ніна з подругами були на тридцять п'ятому поверсі Гнилого царства Енріо. Відколи Ю пішов від них, монстри нападали кілька разів, але дівчата щоразу відбивалися.

— І чого це повелитель так переймається отакими нікчемами…

Рас мимоволі пробурмотів це вголос.

Удвох із Ю Рас легко підкорив би цілу державу. А якби взяти ще двох монстрів, яких привели ззовні, і того, якого здобули на найнижчому поверсі В'язниці демонів, то можна було б знищити й П'ять великих держав. Ю ж натомість казав, що будує свою країну, і збирав до себе всяких недолугих звіролюдів, а ще дворфів і малоросликів, яких як прокляту породу цуралися навіть родичі.

Рас мав власну мету й водночас був відданий Ю. Ці дві речі не сходилися, і рука в нього мимоволі стислася в кулак. Голі кістки без шкіри й м'яса глухо хруснули. Раса навіть потягло прибрати тих, хто перед очима, але він стримався, бо такого Ю йому точно не пробачив би.

— З поверненням, повелителю.

Ю безшумно з'явився в Раса за спиною, але той опустився на коліно, ще поки Ю не встиг і слова сказати.

— Щось сталося?

— Усе гаразд. А як ваш бій з апостолами смерті?

— Сильніші, ніж я думав. Чим менший номер, тим сильніший, так?

— Наскільки мені відомо, так.

— Расе, поквапся з кристалом. Щойно буде готовий, візьму третій клас.

— Слухаюсь.

Расові здавалося, що Ю чомусь квапиться. Спершу Ю збирався не міняти клас, доки йому не відкриється Звитяжець, Герой чи Сотворіння світу.

Рас занепокоївся ще тоді, коли Намарі вживлювали п'ятого монстра. Хлопець і після четвертого був неймовірно сильний, а Ю все не спинявся й посилював його ще й ще. Рас кілька разів питав, навіщо, але Ю щоразу відповідав, що просто так. Це була явна неправда, і Рас уже не раз занепадав духом від думки, що йому не довіряють.

Та чим довше Рас служив Ю, тим ясніше бачив, що він не виняток. Ю не довіряв нікому.

— Повелителю, чого ви так поспішаєте?

— Ти чого раптом? Хіба я поспішаю?

— Я ж бачу. Ви мені досі не довіря…

— Ю-у~ з поверненням~!

— А! Сестричко Ніно, так нечесно!

Ніна вклинилася в розмову й кинулася Ю на шию. Слідом Намарі вчепився йому в ногу, а Момо стрімко злетіла, зробила над головою Ю коло, сіла йому на маківку та й умостилася там.

— Глянь, глянь~ Це ми її вбили~

— Ого, молодці.

— Еге ж, еге ж~

Ніна підштовхнула Ю до Лени й Маріфи, ніби хотіла відтягти його від Раса.

Ю пішов до дівчат, а Ніна шепнула Расові на вухо:

— Пане Расе, так не можна~

— Ви про що?

— Ти ж хотів сказати Ю щось дивне, правда? Ю ж, розумієш~ нікому не повинен довіряти.

— Не збагну, що ви маєте на увазі, панно Ніно.

Ніна побігла слідом за Ю.

— Ага. Тобі й не треба розуміти~ Досить того, що розумію я.

Ніна на бігу обернулася й усміхнулася Расові. Їхні погляди на мить зустрілися. Зазвичай усмішка викликає приязнь, але від Ніниної Расові стало не по собі.

(Ця жінка…)

※

— Дідусю, ти досі сердишся?

— Не серджусь я.

Дорм з Азелотте були вже на шістдесят сьомому поверсі Гнилого царства Енріо. Вони не вибралися з лабіринту каменем переміщення й не піднялися на шістдесят п'ятий поверх, а пішли ще глибше. Назовні їх могла чекати засідка, а з Якобових слів виходило, що він спустився згори.

— Але-е, якби ви з ним і далі отак билися, ти б уже не стримався, еге ж, дідусю?

— Гм… Твоя правда, Стрімкий громе. Але воїна, від якого я аж смерть відчув, удруге можна й не зустріти.

— Той хлопець неймовірний, правда? Тримав такий широкий бар'єр і водночас бився з тобою. А ти, мабуть, і не помітив, що тебе всього обплутали нитки мани.

— Он як. Але ниткою, в якій мани так мало, що й оком не видно, мене не сповільниш.

— Та він просто цілив тобі в сліпі місця. А мені ті нитки було чудово видно, стільки в них було мани. Тобі б, дідусю, хоч трохи магії повчитися.

— Гм, магія — забавка для жінок і дітей! Хоча дивно… Що нитки мани мене сповільнили, з цим я згоден. Але щоб вони впливали навіть на чуття й сприйняття — такого бути не може.

Дорм з Азелотте безтурботно базікали на ходу, хоча йшли шістдесят сьомим поверхом Гнилого царства Енріо. Монстрів тут менше, ніж вище, зате вони сильніші. От і тепер дорогу їм заступив громовий дракон-нежить.

— Ну й упертий! Ось тобі!

Вигук був милий, а слідом ударив Бог грому, заклинання чорної магії сьомого рівня. Блискавка з гуркотом прошила дракона, і він, не встигнувши навіть крикнути, розсипався на порох.

Хай він і став нежиттю, м'ясо на ньому гнило, а луска подекуди облізла, але драконячий рід славиться стійкістю до магії, а громові дракони — ще й до блискавок. Та Азелотте поклала його одним-єдиним заклинанням, і то громовим. Сила в неї була нелюдська.

— А все ж цікаво, навіщо главі культу знати, якого кольору в Ю Сато волосся й шкіра.

— То спитай сам у Мімі~

— І то так. Але спершу треба прибити оцих.

Щось примчало, здіймаючи пилюку, і зупинилося просто перед Дормом і Азелотте. Це була гора м'яса. З неї з тихим «пок» вистромилося чоловіче обличчя.

— Знайшов~ Пан Якоб, як завжди, не помилився.

Слідом із неба спустилася велика магічна комаха, а на її спині сиділи Якоб і Леннарт.

— Старий Якобе, а м'якше не можна було? Увесь зад відбив.

— Цить! Везуть — то сиди, а не до вподоби — біжи своїми ногами!

— Ой, як страшно.

Леннарт зліз із комахи й зиркнув на Дорма з Азелотте.

— Старий дворф і ельфійське дівчисько… Оце справді ті самі апостоли смерті?

— Леннарте, гаяти часу не можна. Ми перейшли кордон Королівства Удон без дозволу, а кожен із Дванадцяти демонобійців вартий цілої армії. Як не покінчимо з апостолами смерті швидко й не повернемося, буде трохи клопоту.

Якоб говорив так, ніби перемога в них уже в кишені, і Дорм не змовчав.

— Що цей дід меле? Як ви кожен варті армії, то ми кожен варті держави. Годі базікати, нападайте!

— Ха-ха, кумедні люди. Думають, що нас переможуть.

Усі п'ятеро свердлили одне одного поглядами, і жоден ані на мить не допускав, що може програти.

На шістдесят сьомому поверсі Гнилого царства Енріо от-от мав початися нелюдський бій.