Розділ 154 — Кожна сила минає

Війнув вітерець, і в пилюці, яку він підняв, запахло кров'ю.

Крізь пил проступали три постаті. Усі троє були залиті кров'ю з голови до ніг, і в усіх на обличчі застигла однакова несамовита усмішка.

— Ай-ай-ай… ну й страшний старий.

Іван жартував, а сам притискав лівою рукою зламану ключицю. Правий кастет був з адамантиту, який куди міцніший за дамаську сталь, але й він пішов дрібними тріщинами, а рука безсило звисала.

— Тьху, живучий старий.

Леннарт сплюнув кров, висмикнув із тіла великі гострі шипи, схожі на списи, і жбурнув їх на землю.

— Ха-ха… таких воїнів, і все за один день… ха-ха-ха! Треба подякувати богові дворфів!!

Ухилитися від подвійного удару Дорм не міг. Іван бив згори, і Дорм зустрів його своїм ударом. А Леннарт чекав унизу, і на нього Дорм Керуванням мінералами випустив безліч шипів з адамантиту, мітрилу й дамаської сталі.

Іван обмінявся з Дормом ударами, і тепер права рука в нього була розтрощена, а ключиця не витримала й зламалася. Леннарт ударив Винищенням асурів, не зважаючи на шипи, і тепер увесь був у дірках. А Дорм, звісно, постраждав ще тяжче. Права рука була зламана, а удар Леннарта влучив просто в спину, і обладунок із панцира тисячолітньої стоноги здебільшого розлетівся. Лопатки й хребет потріскалися, але їх підпирали кістки з дамаської сталі, а Лікувальне тіло, унікальна навичка, швидко загоювало рани.

— Кепсько. Як і далі триматимуся за гордість, то можу й програти.

— Га? То ти що, досі бився не на повну? Зі мною, з самим Леннартом?

Молот у правій руці Дорма вивергав вибухове полум'я. Його ледве вдавалося стримати, і воно скидалося на подих, що пробивається з пащі багряного прадракона. А з фіолетово-срібного молота в лівій руці шалено лізли тьмяно-фіолетові нарости, наче прогризали кайдани.

— Ха-ха-ха! Навіть мертві опираєтеся! А ви вже вибачте, та довго я з вами панькатися не можу.

Руки Дорма аж до зап'ясть ніби злилися з молотами. Права зробилася червоною, ліва — фіолетовою.

Леннарт з Іваном насторожилися, а Дорм обернувся до Івана. Іванові здалося, що Дорм махнув правою рукою. Тільки здалося, бо тієї ж миті в нього перед очима все почервоніло. На Івана, наче цунамі, накотилося вибухове полум'я, гаряче, градусів на чотири тисячі.

— Ух, ну й страшний старий.

Іван подумав, чи не вирити яму й не перечекати в землі, але вогонь плавив і саму землю. Тоді він наважився й почав глибоко вдихати. Іван задіяв унікальну навичку, Сталеве тіло на вдиху, а сам став у стійку для рукопашної техніки, Могутньо-гнучкого кидка. Жар насувався, і шкіра в нього швидко висихала. Полум'я вже от-от мало його поглинути, і тут Іванове тіло стислося, поменшало, а наступної миті ніби вибухнуло. Він ударив правою прямо в корпус, і спрацював Могутньо-гнучкий кидок, техніка дев'ятого рівня. Уся сила тіла, і тверда, і м'яка, зібралася в правій руці, і удар кулака пробив у вогняному цунамі величезну діру. Та лише на мить. Це була не хвиля, а цунамі, і полум'я накочувалося знову й знову, поки не затулило діру й не поглинуло Івана.

— Кхе.

Іван був обпечений з ніг до голови. Він видихнув чорний дим і впав на спину, лицем до неба.

— Свиното, програти якомусь старому!

— Гх… Тепер твоя черга!!

Дорм перетерпів біль і гримнув фіолетово-срібним молотом об землю. Довкола нього спрацювала навичка, вкладена в молот, Гора фіолетових списів. Із землі горою виросли списи й ударили в Леннарта.

— Думаєш, мене такими списами візьмеш?!

Леннарт трощив кийком списи, що росли із землі, але вони не ламалися, а пронизували його ще сильніше.

— Дідько! Та таке мене не візьме!!

— Отож. Я й не думаю, що від такого ти помреш.

На обличчя Леннартові впала тінь. Він глянув угору й побачив Дорма в стрибку, з обома молотами на плечах.

— Старий гівнюк!!

Леннарта пронизали кілька десятків фіолетових списів, але він стиснув кийок обома руками й приготувався до останнього удару.

Дорм уже мав ударити технікою молота, як збоку налетіла чорна брила. Це був Іван, увесь у тяжких опіках, подекуди аж обвуглений.

— А ти, як на мене, аж надто живучий.

Дорм не сполошився, наче й так знав, що Іван живий.

— Я ж… хоч і отакий… а все ж… із Дванадцяти демонобійців…

Іван ударив Кулаком дракона, рукопашною технікою сьомого рівня, від якої тріскає навіть драконяча луска. Леннарт бив Винищенням асурів, а цього прийому, кажуть, огролюдів навчив сам їхній бог. Обидва вдарили разом. Навіть Дорм у такому стані не встояв би, якби пропустив упритул бодай щось одне.

— Техніка двох молотів… Молот кінця днів і ночей.

Дорм вимовив це пошепки й тихо посміхнувся.

Тієї ж миті Іванові й Леннартові вдарив в очі спалах, ніби настав кінець світу.

Обидва лише на мить утратили тяму. А коли отямилися, Іванові вже знесло ліву руку разом із частиною тулуба й відкинуло геть. Дорм зустрічним ударом розтрощив Леннартове Винищення асурів, а самого Леннарта разом із землею вбило у величезну вирву.

— Ха-ха-ха! — засміявся Дорм, ледве переводячи подих. — Славний був бій, на смерть!!

На п'ятсот метрів довкола Дорма стирчали фіолетові списи. Їх було стільки, що вони скидалися на квітник, а посеред квітника зяяла вирва на триста метрів, яку лишила Дормова техніка молота. Навіть для Гнилого царства Енріо це було дивовижне видовище.

Дорм переміг, але стояв на коліні й от-от мав упасти з виснаження. Дворфи й так не мастаки в магії, і MP у них мало. Навички, приховані в обох молотах, були неймовірно сильні й мали величезний розмах, але висмоктали з Дорма страшенно багато MP.

— Оце… вже к-кепсько…

※

— Там стихло~ Може, хтось помер?

— Якщо й помер, — ущипливо хмикнув Якоб, — то дворф.

Азелотте з Якобом билися кілометрів за два від Дорма й решти.

На дівчину помчала величезна комаха, але наскочила на бар'єр і розлетілася на шматки.

— Фу-у. Не люблю комах.

— Гм. Бар'єром убиваєш моїх отруйних комах? Видно, в ньому не сама лише блискавка.

— Вгадав. Він зветься Бар'єр небесного грому. Таке вміє Громовик~

— Громовик? Не чув про такий клас. Невже особливий…

Вони перемовлялися, а тим часом запекло билися.

Азелотте кидала самі лише заклинання високого рівня, і кожне з одного удару вбивало Якобових комах. Якоб і собі не поступався й намагався пробити її бар'єр, але комахи, що вгризалися в нього, тільки обвуглювалися від блискавки. Та Якоба це влаштовувало. На таку магію й бар'єр MP надовго не вистачить. Досить безупинно нападати комахами й самому боронитися, і нагода рано чи пізно випаде.

Довгий досвід підказував Якобові, що поспішати нема куди. Ось і зараз загинула ще одна отруйна комаха, але він анітрохи не хвилювався.

— А ти, бува, не чекаєш, поки в мене скінчиться MP~?

— Хто його знає. Може, мої комахи скінчаться раніше?

Азелотте схилила голову набік і подивилася на Якоба, ніби з цим не погоджувалася.

— А в мене MP ще ні разу не закінчувалося, щоб ти знав.

— Ого! Оце так.

З-під землі на Азелотте кинулася отруйна комаха, але й вона, як і слід було чекати, наскочила на Бар'єр небесного грому й обвуглилася.

— Азелотте, Стрімкий грім і лютий вітер.

— М? Що ти кажеш?

— Не люблю я це прізвисько. Воно ж зовсім не миле.

Ельфійка перед ним надула щоки. Нічого дивного в цьому не було б, якби не блискавка й вітер, що її огортали.

— Щ-що?!

Величезна мана Азелотте породжувала блискавку й вітер, і Якоба аж пройняло страхом. Вони ніби ворогували між собою, бурхливо зіштовхувалися й відскакували одне від одного. Азелотте крутнула вказівним пальцем, і вони злилися в одну кулю сантиметрів десять завбільшки. Куля нітрохи не ослабла, і всередині вирувала шалена сила.

— Це Вибуховий грім владики вітру, заклинання чорної магії дев'ятого рівня, тільки трохи змінене. А як ось так і ось так~

Куль у руках Азелотте ставало дедалі більше: одна, дві, три… Навіть одне заклинання чорної магії дев'ятого рівня забирає страшенно багато MP, а вона ліпила ці кулі, наче дитина кульки з багнюки.

Якоб не барився. Він зрозумів, що справи кепські, і призвав найсильніших комах, які мав. Горби в нього на спині шалено заворушилися й поповзли зі спини на поперек, а звідти до ніг. З-під мантії вилізли три з них, колишні володарі поверхів Королівства отруйних комах.

Перша була гусінню, довшою за двадцять метрів. Усе її тіло вкривали шипи, з кінчиків капала на землю жовта рідина, і від неї гидко смерділо.

Друга була менша, метрів п'ятнадцять. Тіло мала скорпіона, а на кінчику хвоста в неї росла верхня половина людини. Вона побачила Азелотте й облизнулася, ніби знайшла ласощі.

Третя була павуком метрів сімнадцять завдовжки. Тулуб у нього був увесь у дірках завбільшки з кулак, і з них то вистромлювалися, то ховалися червоні щупальця. А на череві щільно висіли павученята від півметра до метра.

— Що ж, почнімо.

Комахи ніби тільки й чекали цих слів і втрьох кинулися на Азелотте.

Вона жбурляла в них кулю за кулею, але павук ловив кулі павутинням, а воно вміло вбирати блискавку. Кулі втрачали силу грому, але вітер, що лишався в них, розтинав павутину й таки влучав у скорпіона й гусінь.

— Гм. Навіть без блискавки ранить моїх отруйних комах.

Гусінь із розітнутим боком заверещала й розбризкала жовту рідину, а від твердого панцира скорпіона вітер відскочив.

— Гм-м, дістали мою магію, а самі лише трохи подряпані. Ну й стійкі ж ви до магії.

Павук виплюнув павутиння, щоб зловити Азелотте, але вона відійшла. У павутину, яка вбирає блискавку, краще було не потрапляти. Це вперше вона відступила.

— О? А чого ж не закриєшся своїм хваленим бар'єром… як там його, Бар'єром небесного грому?

Якоб дражнив її, а сам призвав іще комах. Перевага була на його боці, але він анітрохи не зазнавався.

— Ну-у, які ж ви гидкі.

Азелотте кидала заклинання високого рівня без перерви, але магію вітру скорпіон розтинав клешнями, блискавку павук ловив павутинням, а вогонь і воду висмоктували щупальця гусені.

Дівчина й незчулася, як довкола все вкрила павутина, а за нею стояли отруйні комахи, і втекти вже не було куди.

— Ну що, поєдинок скінчено?

— Я розсердилася!

Азелотте надула щоки й обома руками смикнула себе за хвостики.

— Злися скільки хочеш, а програла — то програла. Визнай це по-доброму…

— Щоб ви всі повмирали-и!

Слідом за милим вигуком із неба впало чорне сяйво.

— О… о-о?!

Якоб відкликав трьох своїх найсильніших і звелів їм себе захищати. А чорне сяйво падало раз за разом і нищило комах довкола Азелотте.

— Це ще не все~

Тепер разом із чорним сяйвом падав ще й величезний метеорит. Спершу він розчавив гусінь, тоді павука. Павученята кинулися тікати з черева, але чорне сяйво й метеорити вмить їх добили. Останнім лишився скорпіон. Панцир у нього зім'явся й розійшовся, крізь шпари його пробило сяйво, і він ледве дихав.

— Ха-ха, оце так, оце так! Після такого ще живий~

— Хаос… і Падіння зірки?!

Азелотте кинула два заклинання. Зловісне чорне сяйво — це Хаос, темна магія дев'ятого рівня, а метеорит — Падіння зірки, давня магія того самого рівня. Обидва — тактична магія, яку можуть разом задіяти хіба що кілька десятків, а то й сотень сильних магів.

Азелотте кинула їх одночасно, а втоми в ній не було ані крихти.

— Ну, а тепер добиваємо~

Азелотте кинула Бога грому, заклинання чорної магії сьомого рівня. Скорпіон стрибнув перед Якобом, прийняв удар на себе, і його розірвало. Шматки й рідина розлетілися довкола, але, торкаючись Бар'єра небесного грому, зникали.

— Фе, гидота. О, а комашиний дідусь зник.

У землі зяяли кілька вирв, і в одній із них лежала металева куля метрів два завбільшки, що глибоко вгрузла в ґрунт.

— Дідусю-у, живий?

Зсередини ледь чутно долинала лайка. Азелотте гукнула, що вже все гаразд, і куля розсипалася на порошок і втяглася в Дормів айтем-поуч.

— Ах ти ж дурепо! Ти що, й мене вбити хотіла?!

— А що ж мені було робити~ Комашиний дідусь такий настирливий~

Дорм стукнув Азелотте по маківці, а вона тільки жартома показала язика.

— Мій утік, а ти, дідусю, свого переміг?

— М-м, тепер і не скажеш, живий він чи мертвий. Я вже хотів добити, а тут звалилася твоя магія.

— Вибача-а-ай.

Азелотте вилізла Дормові на спину, ніби хотіла загладити провину. Дорм тяжко зітхнув і з нею на спині пішов із шістдесят сьомого поверху Гнилого царства Енріо.

Того дня скінчилася слава непереможних, якою Дванадцять демонобійців пишалися понад триста років.