Розділ 156 — Рішучість демонолюдей

Ю з товаришами йшли п'ятдесят шостим поверхом Гнилого царства Енріо. Вітер здіймав пилюку, гнила земля на кожному кроці провалювалася під ногами по кісточки, і вже сама ходьба вимотувала. Дрібний пісок непомітно набивався в одяг і взуття, часом залітав в очі й заважав дивитися. Ніна йшла, широко роззявивши рота, і весь час відкашлювалася від піщинок.

— Коро, вперед, вперед~!

А Намарі тяжка дорога зовсім не бентежила. Він сидів верхи на Коро, гасав колами довкола Ю й розважався. Хмарного леопарда Рана ці двоє дратували, але він удавав, що їх не помічає, і з незворушним виглядом ішов собі. Аж раптом він здригнувся всім тілом і повільно обернувся. Намарі вчепився йому в хвіст і хитро всміхався.

— М'я-а-ау!

Ран наїжачився й вереснув. Пустощі вдалися, і Намарі зі сміхом утік разом із Коро. Ран хотів погнатися за ними, але Ю погладив його по хвосту, і він здригнувся вже з зовсім іншої причини. Мордою він дивився вперед і вдавав, що йому байдуже, а сам махав хвостом з боку в бік і обвивав ним ногу Ю. Збоку це скидалося на залицяння. Коро таке не сподобалося. Він і так не надто ладнав із Раном, а тут той ще й весело грався з його улюбленим Ю.

— Гр-р… Гав!

Коро з розгону стрибнув на Рана, а той не поступився й куснув у відповідь. Коро був більший, і в чесній бійці Ран точно програв би, але з Ранового хвоста вирвався дим. Точніше, хмари, які створює його унікальна навичка Море хмар. Намарі, звісно, злетів з Коро на землю, щойно той стрибнув.

— Ану, годі.

— Не ганьбіться при господарі!

Ю й Маріфа на них насварилися, і звірі помітно похнюпилися. Тоді Ю погладив кожного по голові, і обидва притулилися до нього.

Зазвичай Маріфа втрутилася б ще до бійки, але зараз і їй, і Ніні з Леною було не до того. У всіх трьох під очима від утоми залягли темні кола, а обличчя посуворішали.

Востаннє загін відпочивав два дні тому, а відтоді йшов лабіринтом без зупинок. Найважче було на сорок восьмому й сорок дев'ятому поверхах, які авантюристи звуть Гнилим болотом. Там широко розлилися фіолетові болота, з яких б'ють отруйні гази. Та й поза ними не легше: бездонні трясовини, гнилісний газ, від якого гниють і м'ясо, і кістки, озерця кислоти, що вмить роз'їдає метал. Навіть просто пройти такими місцями — уже питання життя і смерті, а ще ж нападають монстри. Ніна з подругами не раз ледь не загинули, але все подолали й нарешті дісталися п'ятдесят шостого поверху, де було село демонолюдей. Та завжди весела Ніна вже не всміхалася, лише важко дихала й кашляла від піску. Лена не зносила смороду гнилі, що змішувався з пилом, і затулила мантією пів обличчя. З Маріфиного вигляду нічого не можна було сказати, але її довгі вуха безсило обвисли.

— Бачу, авантюристки з них таки старанні.

Ю пробурмотів це з усмішкою, дивлячись на Ніну з подругами, що мовчки йшли попереду.

— Перепрошую, повелителю, але як на мене, вони не варті вашої турботи. Ось щойно панна Лена била громовою магією громового змія-нежить, якого грім не бере. Навряд чи з них вийде щось більше.

Рас ніяк не хотів визнавати Ніну з подругами й не шкодував для них різких слів.

— Не такі вони вже й погані, як ти кажеш. Ти чув від них хоч одну скаргу? А Лена, я певен, била громового змія громом навмисне.

— Що ви маєте на увазі?

— Вона розуміє, що коли не зможе продавити силою навіть такого слабака, хай він і стійкий до грому, то далі їй не вижити. Адже вона знає, що змій боїться вогню, і вогнем бити вміє. Як так піде й далі, то за кілька років вона й тебе здивує, Расе… Он уже й село демонолюдей видно.

— Ю-у~ Село видно~

— Та бачу.

Ніна враз ожила, щойно показалося село.

— То оце й є село демонолюдей… Нарешті… Хоча ні, ми ж завдяки силі господаря почали аж із тридцятого поверху, тож дісталися, певно, ще й дуже швидко.

— …Утомилася?

— А ти так кажеш, ніби сама не втомилася, Лено.

— …Мені хоч би що. А ти молодша за мене, тож і втомилася.

— Не бреши. Сама ж щойно йшла похнюпившись.

— …Мені ані трохи не важко. Ось вона, сила старшої сестри.

— Яка ти мені старша сестра?! Ти ж менша за мене!

Лена приклала руку до грудей і сумно глянула на Маріфу.

— Ой… ну… я не про груди, а про зріст… Ай?!

Маріфа заплуталася в словах, а Лена стукнула її посохом по гомілці й кинулася Ніні в обійми. Але пишні Нінині груди засмутили її ще дужче.

— Ну що ти таке витворяєш, — зітхнула Маріфа.

Лена присіла на землю й зажурилася. Ніна стурбовано допитувалася, що сталося, а Маріфа тільки руками розвела.

— Намарі, ти ж сам підеш усе пояснювати?

— Ага! Покладися на мене!

— Точно впораєшся?

— Впораюся! Повір мені!

Ю трохи сумнівався, чи можна таке доручити Намарі. Але той аж сяяв від упевненості, і сказати йому тепер «ні» Ю вже не міг… Принаймні так здавалося.

— Ну, раз ти так кажеш, то гара… Ні, таки поясню я.

Ю згадав, чим колись закінчилася така сама розмова.

— Ну-у, я б упорався…

Ю з товаришами сиділи навпроти старої демонолюдки в кімнатці, яку сміливо можна було назвати халупою. Поруч зі старою сиділа молода жінка й тримала на колінах Намарі, а позаду стояв Мачупі, який колись бився з Ю.

Інші раси здавна цуралися демонолюдей через їхній вигляд. Тож зазвичай чужих тут зустріли б ворожими поглядами, і ніякої розмови б не вийшло, але…

— Зрозуміла. Твою пропозицію, пане Одоно, ми приймаємо з радістю.

Ю запропонував демонолюдям покинути село й переселитися в його державу. Точніше, про це просив Намарі. Стара погодилася одразу. Намарі тієї ж миті зіскочив із колін Камурі, задер руки й забігав кімнатою. Камурі спіймала його й насварила, але він давно такого не чув, тож навіть радів.

— Справді згодні?

— Лишимося тут, то повільно вимремо. З голоду ми сяк-так не помираємо завдяки плодам, що ти колись нам дав, пане Одоно, але монстри лабіринту з кожним днем убивають дедалі більше наших.

Бабця взяла Ю за руку й легенько торкнулася її лобом. Так демонолюди дякують.

— Мачупі.

— Так.

Мачупі досі мовчав, але на оклик Бабці одразу озвався.

— Скільки часу треба на збори?

— Днів три. А ті, хто на полюванні, повернуться днів за п'ять.

— Так-так… Ну й гаразд. Пане Одоно, мисливцям я теж хочу все пояснити, тож, може, днів через шість чи пізніше?

— Нам однаково, коли. Я прийду по вас за шість днів, тож до того часу зберіться.

Про переселення домовилися, і Ю з Бабцею взялися обговорювати подробиці. Хоча здебільшого говорили про дрібниці: як Намарі жилося, чи не завдавав він Ю клопоту й таке інше. Малий запевняв, що він дуже корисний, але чим довше Камурі слухала Ю, тим суворішим ставало її обличчя. Зрештою вона вивела його з кімнати. Той благально озирався на всіх, мовляв, рятуйте, але всі відвели очі.

Коли загін вирушав, проводжати його вийшло все село, і Ю від цього стало якось ніяково. Поруч із ним чомусь рюмсав Намарі. Коро лизав йому обличчя, втішаючи, а Ран із поблажливим виглядом погладив його хвостом по щоці.

— Господарю, а тепер підемо до найнижчого поверху?

— Пф. Куди тобі.

Рас пирхнув, і Маріфа люто на нього зиркнула.

— Ой-ой, а демонолюди, до речі, навіть не здивувалися, коли побачили пана Раса!

Ніна силоміць перевела розмову на інше, щоб розрядити напругу.

— Я ж колись уже користувався тут магією мертвих. Та й нежиті тут повно, тож Расом їх не здивуєш. Маріфо, сьогодні одразу повертаємося додому. Скоро прибуде товар, який я замовив у Маго й решти. А на що ви здатні, я вже побачив.

— Слухаюсь.

Коли гості пішли, на майдані зібралося все село, крім мисливців.

— Ми не проти.

— Знаю. Ми вижили лише завдяки панові Одоно. А тепер він ще й дає нам землю, де жити. Такий борг треба віддати, хай навіть ціною всіх наших життів. Ви ж це розумієте?

— Звісно!

— Так-так. Ну, Камурі, розкажи всім, що чула від Намарі.

— Добре. У пана Одоно безліч ворогів. Тільки від Намарі я чула про Королівство Удон, Республіку Сетт, Джадарк, Імперію Дерім, Вільну державу Гамельн. А ще про культ Безсмертя…

Демонолюди загомоніли. Камурі навмисне назвала Священну державу Джадарк просто Джадарком. Ця держава жорстоко переслідувала звіролюдів, ельфів, дворфів, малоросликів та інших, кого звала напівлюдьми, тож ніхто, крім людей, священною її не визнавав. А от вихідці звідти часто ображалися, коли їхню батьківщину називали без слова «Священна», і найзатятіші віряни нерідко лізли через це в бійку.

— Ану тихо. Як на мене, це сама доля. Нас, демонолюдей, так довго цькували, що ми… ох… й самі не помітили, як розкололися на безліч родів. І тепер кожен рід доводить, що саме його ватажок має правити всіма. Та й ми ледве вирвалися живими, а дісталися хіба до цього гнилого місця. — Бабця сухо засміялася. — Я вже думала, що так і помру, не побачивши ваших дітей, аж тут малий… привів пана Одоно. Для вас, молодих, це, певно, казка… але давним-давно жив пан Одоно… який повів за собою демонолюдей… і воював із людьми.

Бабця розповідала повільно, ніби пригадувала давнину, і всі заслухалися. Молоді демонолюди думали, що й вони, може, стануть такими самими героями, як ті, що билися пліч-о-пліч із паном Одоно, і серця в них мимоволі гаряче закалатали.

— Щось я забалакалася… Через таке ж і кажуть, що старих не переслухаєш, еге ж?

Усі всміхнулися з її жарту.

— Ви ж… — захихотіла Бабця, — розумієте, що ми маємо робити?

— Так!

— Вороги пана Одоно…

— Усіх перебити!!

— Хай навіть це будуть демонолюди…

— Знищимо!!

— Так-так.

Бабця лишилася вдоволена відповіддю й повернулася до своєї халупи. А на обличчях демонолюдей, що лишилися на майдані, вже не було й сліду колишнього відчаю.