Розділ 157 — Спогади Намарі

У мені тече кров гордих демонолюдей. А звуть мене… е-е… Намарі!

— О. У тебе ж нема імені. Волосся в тебе свинцеве, «намарі», от і будеш Намарі.

Це ім'я мені дав пан Одоно, отак! А намарі — це якого кольору?

Пан Одоно такий сильний! Монстрів, яких у селі вбивають усім гуртом, він сам бах-бах, і готово! Тільки Момо чогось задирає носа, коли на мене дивиться. Не люблю такого.

Час обідати! Пан Одоно ріже хліб і смажить сир на вогні. Звідки я знаю, що це хліб і сир? Мені пан Одоно розказав. Хліб роблять із борошна, а борошно — це коли таку рос-лину, пшеницю, мелють на жо-жорнах. А сир… е-е… його роблять із коров'ячого молока, отак!

— Намарі, тримай, це тобі.

— Дякую, пане Одоно!

Я вкусив хліб, який дав пан Одоно, а розтоплений сир як потягнеться! Смачно! А як це я, нежить, відчуваю смак? Пан Одоно сказав, що я особливий! Особливий — це значить дуже-дуже крутий, отак! Ой! Момо сміється, що я їм поспіхом. А в самої довкола рота молоко. Сама маленька, а вдає старшу сестру.

— Намарі, не квапся. Увесь рот вимазав.

Пан Одоно витер мені рота ганчіркою. А Момо як побачила, то надула щоки й ляп-ляп мене по голові. Ну от! Вдає старшу сестру, а сама одразу ревнує.

— Далі ми підемо ще глибше, а ти, Намарі, слабкий, тож…

— Я сильний, отак!

Момо розвела руками й похитала головою, мовляв, що з тебе взяти. Аж зло бере!

У руках пана Одоно раптом з'явилися чорні слайми.

— Це Лютий звір Борамобран і Пожирач родичів Мейфентон, які панували на сороковому й п'ятдесятому поверхах. Я обох убив, підняв магією мертвих, а тоді алхімією переробив на слаймів. Зараз зроблю так, щоб ти міг ними користуватися, тож сиди тихо.

— Зрозумів!

Насправді я не зрозумів. Пан Одоно з дуже серйозним обличчям вливав у слаймів ману, а слайми страшенно пручалися, така морока була. А коли вгамувалися, то всмокталися мені в роги, і на тому, здається, все.

— Ну як? Можеш узяти їхню силу й нею скористатися?

— Покладися на мене! Н-н-н-н-гх!! Пане Одоно, ну як?

— Нічого не вийшло.

Пан Одоно, здається, трохи засмутився, і Момо гладила його по голові. Але нічого! Я сам захищатиму пана Одоно!

Пан Одоно таки сильний і йде все нижче й нижче. Зараз ми на шістдесят першому поверсі, чи як там. Тут скрізь здоровенні мурахи.

— Підемо прямо, то вийдемо на шістдесят другий поверх.

— Ого! Ти такий крутий, пане Одоно!

Лабіринт такий здоровенний, а він не блукає! От молодець пан Одоно! Га? Казав «прямо», а сам звернув праворуч.

— Пане Одоно, он там!

— Що там?

Там бігла купа мурах. Пилюка аж стовпом, а попереду біг скелет-привид… ні, не біг. Він плив у повітрі й тікав!

— За скелетом-привидом женуться!

— Гм-м.

— Пане Одоно, ти не допоможеш?

— Що, Намарі, хочеш йому допомогти? Ну що з тобою вдієш.

Пан Одоно вдавав, що йому ліньки, але пішов рятувати. Звідки я знаю? А звідки? Але чомусь я знаю! Пан Одоно вмить повбивав мурах і врятував скелета-привида.

— Людино… Що ти задумав?!

— Не думай собі нічого. Це Намарі попросив.

— Мерзото! Згинь!!

А! Скелет-привид раптом кинув у пана Одоно магією.

— Ти що робиш з паном Одоно?!!

Тут у мене в голові все побіліло, а коли я отямився, довкола нічого не було, саме рівне місце.

— Намарі, без мого дозволу силою не користуйся.

Я не дуже зрозумів, але, кажуть, це я таке наробив. Скелет-привид? Він чогось ледь не зник, але пан Одоно його вилікував. Поки я спав, вони, здається, про щось говорили. А коли скелет-привид побачив Сіро, то як закричить! От сміхота була.

— Намарі! Як ти розмовляєш із повелителем!

— Чого розкричався?! Сам слабший за мене, а задається!

— Що?! Ти сильний лише завдяки повелителеві!

Скелета-привида звуть Рас. Він вічно галасує, тож ми часто сваримося. Але пана Одоно він, здається, любить. Хоча я — більше!

Відколи Рас став нашим товаришем, ми все спускалися нижче й досліджували, а до пана Одоно кілька разів приходили люди. Вони ку-купці, це така робота, і хочуть із ним тор-гувати. Але декого він і слухати не став, прогнав. А чим ті відрізняються від інших? Сьогодні прийшов третій принц королівства мобел. Кажуть, принц — це хтось важливий, але пан Одоно куди важливіший, отак! Принц як побачив Момо, то чогось страшенно розхвилювався й почав просити пана Одоно віддати йому Момо. Так причепився, що Момо розсердилася й відкинула його магією. А той, хоч і відлетів, мав дуже радісне обличчя, тож, кажуть, усе гаразд.

— Повелителю, ви підкорили Гниле царство Енріо.

— Нічого особливого, як виявилося.

Ми зараз на найнижчому поверсі Гнилого царства Енріо. Бос тут — гнила нежить, але панові Одоно він не суперник. У боса було багато скарбів, а серед них була жінка.

— Небесний демон. Певно, Дондокорапо Гниття тримав її при собі. Що накажете з нею робити?

Жінок із крилами звуть небесними демонами. Бабця казала, що дуже-дуже давно небесні демони й люди перемішалися, і з'явилися демонолюди, але я не дуже розумію.

Ту жінку зв'язали магією й ланцюгами, але пан Одоно легко її звільнив. Він таки неймовірний!

— Не плутайся під ногами. Іди собі.

А та жінка весь час ходить за нами. Рас спитав, чи не вбити її, а пан Одоно на нього насварився. Я подражнив Раса: «Бе-бе-бе, а тобі влетіло!» — і він як погнався за мною! Пан Одоно скільки разів казав їй не ходити за ним, а вона однаково ходить, тож він сказав, що нічого не вдієш, хай іде. Він завжди отак виправдовується.

— Її звуть Точа.

Ту жінку звуть Точа. Вона со-сором'язлива, чи що, бо говорить тільки з паном Одоно. Момо знову заревнувала й надула щоки. А потім ми їли, і коли Точа випила молока з медом, у неї крила раптом як розправляться! Момо аж покотилася. Було так смішно, я сміявся, а Момо розсердилася й ущипнула мене за щоку. Але я ж сильний, тож мені анітрохи не боляче.

— Повелителю, якщо вам потрібна земля, я знаю добре місце.

Панові Одоно треба лігво, отак. Він спитав усіх, чи нема доброго місця. Я, Момо й Точа похитали головами, а Рас упевнено сказав, що є. Мені стало прикро, я його вдарив, і він як полетить! Може, це тому, що я недавно ввібрав боса з найнижчого поверху. Рас довго галасував, щоб я не зазнавався.

— Здається, мій дух-помічник уже там.

Це його дух-помічник долетів до місця, про яке казав Рас.

— І як там, повелителю?

— Ну, ходімо, подивимося.

— Якщо я призву птаха рок, то звідси долетимо швидко.

— Ні, я з'єдную його з цим місцем.

— Що? З-з'єднаєте?

Пан Одоно почаклував, і перед нами з'явилося місце, якого я ніколи не бачив. Цією самою магією він колись у селі кликав сестричку Хісуй, тож я не здивувався, отак. А Рас аж затинався: «М-магія прос-тору-часу?!» Смішно. Точа теж здивувалася, а Момо розляглася в пана Одоно на голові, мовляв, мене таким не здивуєш. Задавака.

— Расе-е, тут нічогісінько нема?

— Ще б пак. Колись дуже давно тут билися Великий мудрець і Позамежний Гаджін.

— Не знаю я ніякого Гаджіна! Рас ду-урень!

— Т-ти!

Місце, про яке казав Рас, було зовсім порожнє, нічого доброго. Але панові Одоно воно, здається, сподобалося. Він поговорив із Сіро, а потім покликав і сестричку Хісуй. Вони вдвох робитимуть якесь ос-во-єння, отак. Ліс виростав просто на очах, але місце таке величезне, що, як сказав пан Одоно, роботи ще надовго.

Лігво ми лишили на Сіро й сестричку Хісуй, а самі повертаємося на шістдесятий поверх Гнилого царства Енріо. Пан Одоно казав, що монстрів там багато, саме те, що треба. Я там битимуся скільки влізе й стану найсильнішим. Бо це я захищатиму пана Одоно!